Книга, яка мала б залишити по собі атмосферу загадковості, щире здивування від фіналу (та й не тільки від нього), запитання без відповіді і безліч дискусій читачів з приводу того, якою ж правда є насправді.
Так що ж ми маємо у висновку?

Насправді книга читалася доволі легко, а поступова концентрація тривожності, яку відчувала головна героїня з кожною прочитаною сторінкою рукопису Веріті, додавала певного "саспенсу", який є невід'ємною частиною хорошого і захопливого трилеру.

Але, на жаль, для мене плюси на цьому закінчилися.

!!!Далі можливі спойлери!!!

Головне враження від історії зазвичай засновується на особистій призмі сприйняття всього, що відбувається, головним (-ою) героєм (-їнею), тобто безпосередньо на моє уявлення про історію впливає той, хто її розповідає. У випадку "Веріті" — це маловідома письменниця Лоувен, яка разом зі своєю невпевненістю має цілий багаж непропрацьованих травм, які чомусь вимірює за значущістю та порівнює з досвідом інших людей (Джеремі тому приклад). Я розумію, що її вчинки можуть бути прямим наслідком не "найуспішнішого" життя, останнім часом сповненого втратами, які їй доводиться розгрібати самотужки, та однаково це наче водночас і знецінюється її майже нізвідки з'явившимся потягом до Джеремі — чоловіка авторки, книгу якої вона погодилася дописати (навіть не з власної ініціативи, адже її, можна сказати, змусили, не даючи можливості заперечити, хоча вона не надто хотіла цим займатися). Найбільшим досягненням Джеремі є те, що він не відноситься до героїні як до шматка лайна, а певно саме до такого відношення вона й звикла. У їхнє кохання я не повірила від самого початку, та й залазити у білизну одне одного, коли паралізована дружина Джеремі і його дитина знаходяться в інших кімнатах будинку, здається дикістю та максимально недоречною взаємодією, беручи до уваги все, що відбувалося навколо.

Отже, обидва головні персонажі здалися мені не надто приємними, якщо не сказати більше, хоча, скоріше за все, авторка намагалася змалювати їх саме привабливими читачу, але у моєму випадку у неї не вийшло. Непоганою здається думка, що тут кожен по-своєму божевільний, але я не відчуваю в цьому логіки початкового задуму цього твору.

Що ж до сюжету, то, якщо чесно, ті теорії, які будувала я сама під час прочитання, виглядали більш цікавими і закономірними з огляду на деякі деталі тексту, ніж той фінал, що у висновку виявився справжньою такою собі "істиною". Напевно, доречно буде сказати, що я розчарована. Так, кінець залишив по собі осад невизначеності, але цьому нібито підводному каменю я не повірила від слова зовсім. Читаючи той лист, були тільки думки: "Серйозно? Ага... але ж складається така ситуація, що деякі деталі якось ніяк не сходяться з іншими суто логічно." Тож навіть проводити дебати на тему того, до якої теорії ти схиляєшся — листа чи рукопису — не вийшло. А найцікавішим є те, що якщо дуже прискіпливо розплутувати весь клубок подій від початку й до кінця, то все виходить ще заплутанішим — і це не комплімент вправності письма Коллін Гувер, а радше зауваження до того, що вона сама загубилась у деяких сюжетних лініях своєї книги.

Можливо, я помиляюсь, але правда мені видається саме такою. Коли аналізувала прочитане, вимальовувалось чітке враження, що один факт може бути плюсиком доказовості однієї теорії, а вже інший — просто неуважністю авторки.

Але найбільшим сюром для мене виявився саме додатковий розділ, який спробував перевернути те, що було написано до цього, догори дриґом. Як я зрозуміла, він був написаний на прохання її читачів, що хотіли отримати якусь підказку з приводу фіналу "Веріті", але, отримавши бажане, всі заплуталися тільки більше. Особисто для мене "темна сторона" Джеремі була настільки логічною, що я очікувала її прояву ще від початку історії, тому цей розділ лише підтвердив мої здогадки про його ненормальність (як і ті здогадки, що у Лоувен також почав трошечки "текти дах", хоча б через те, що вона прожила протягом подій роману). Але разом із цим він почав руйнувати вже цілісну картину того, що саме Веріті була цілковитим злом, яку ж авторка сама й побудувала для власних читачів. Це виглядає як недолуга спроба ввести цю "двозначність", якої хотіла досягти авторка ще з початку виникнення самої ідеї написання цієї історії, але яку реалізувати у неї не надто вийшло, адже аргументів людей, які вірять рукопису, більш ніж достатньо, щоб упевнитися в його правдивості.
-------
Загалом, це непогане чтиво на якийсь із вільних вечорів, але недостатньо унікальне, щоб згадувати саме його серед інших дійсно вартісних трилерів у майбутньому.


До речі, думаю, як фільм це «працюватиме» краще, ніж як книга.