«Антикрихкість» — це не з тих книжок, які читаєш для натхнення. Це інструкція, як не розсипатися, коли все летить шкереберть. Багато з того, що пише Талеб, я вже інтуїтивно робила. Але тільки після прочитання змогла це назвати своїм і свідомо застосовувати.

Розкажу коротко на власному досвіді:

• Маючи маленьку компанію, ми зуміли зберегти її в найважчі періоди — від пандемії до повномасштабної війни, завдяки тому, що навчилися працювати з максимально низькими витратами в періоди повної тиші. Це і є антикрихкість у дії.

• Ще один принцип, який чудово працює в креативній індустрії, — «метод штанги». Один хороший проєкт для нашого бізнесу може перекрити цілий рік в’ялого сезону.

• Також цитата, яка відгукнулась особливо сильно: «Уникати дурня — те саме, що дружити з мудрецем». У нас були клієнти, які витягували стільки сил, часу й енергії, що в результаті ми опинялися в мінусі — і морально, і фінансово. Уникати їх — це не втеча, це вже стратегія збереження ресурсу, а інколи і всього бізнесу.

• Завершуючи свій відгук додам ще одну цитату з книги: «Ніколи не питайте чиєїсь думки, не просіть прогнозів і порад. Просто поцікавтеся, куди людина інвестує або не інвестує.»

Сьогодні- «Антикрихкість» напевно входить в мою особисту топ-10 книг, які допомагають тримати баланс, щоб не втрачати відчуття реальності у світі, де все крихке.

Колись я була на зустрічі з одним із засновників видавництва «Наш Формат». Він тоді сказав: книжки, які ми читаємо, дають нам додану вартість у тому, що ми робимо в житті. «Фактологія» якраз і стала для мене однією з таких цеглинок доданої вартості, яку я заклала до свого мислення.
Минуло кілька років з моменту, коли я її прочитала, деякі ідеї залишилися зі мною надовго. Наприклад, думка, що «повільні зміни — це не відсутність змін» —

А ще дуже запам’яталась метафора «вулиці доларів». Це був масштабний фотопроєкт, у межах якого дослідники зробили понад 40 000 фотографій людей з різних країн — і порівнювали їх побут. Саме побутові речі стали індикатором рівня життя: наприклад, зубні щітки. У найбідніших людей — і в США, і в Індії — не було зубної щітки взагалі. У тих, хто мав дуже низький дохід, була одна щітка на всю родину або навіть на все життя. У середнього класу — по щітці на кожного члена сім’ї, і їх регулярно змінювали. А у найбагатших — вже були електричні щітки.

Це яскраве підтвердження ключової думки: люди з однаковим доходом у різних країнах живуть дуже схоже, незалежно від того, де саме вони мешкають. І навпаки — в межах однієї країни різниця між багатими і бідними може бути колосальною.

Якщо під час шкільного курсу світової історії вам здавалося, що дати, імена та історичні події просто не вкладаються в голові — ця книга може стати справжнім відкриттям.

«Історія світу в 100 предметах» — це історія, яку можна побачити. Через речі. Через артефакти, які хтось колись тримав у руках, використовував, створював. Кожен предмет оживлює певну епоху, дозволяє краще її уявити, зрозуміти й запам’ятати.

Мій улюблений предмет із книги — шахи Льюїса.
«Кожна шахова дошка показує суспільство у стані війни — індійське, близькосхідне чи європейське», — пише автор.
«У кожній країні шахові фігурки були свої, бо відображали суспільство, яке в них грало. Тож в Індії є фігурки, що називаються “бойові слони”, а на Близькому Сході, скутому обмеженнями ісламу щодо зображення людей, шахи дуже абстрактні. Натомість у Європі фігури аж надто “людські”. От і шахи з Льюїса не просто показують нам окремих персонажів, а й демонструють структуру великих європейських змагань за владу, що тривали в Північній Європі — від Ісландії та Ірландії до Скандинавії та Балтики».

Це лише один приклад того, як предмет здатен розповісти більше, ніж десятки сторінок підручника, а в книзі їх ще 99 з усіх історичних епох.

Книга насичена статистичними термінами та філософськими формулюваннями. Читати її не завжди просто: іноді ловиш себе на тому, що перечитуєш одне речення втретє — і все одно почуваєшся трохи тупим. Але в нашому мінливому світі, особливо на тлі торгівельної війни США і Китаю, її варто прочитати хоча б для того, щоб усвідомити: всі ці «експерти» регулярно помиляються у своїх прогнозах.

Талеб добре показує, як легко заднім числом пояснити «як треба було зробити» — і виглядати при цьому генієм. Але найчастіше це просто маніпуляція: вибираються зручні факти, а все, що не вписується в обраний наратив, тихенько замовчується. Особливо знайомо, якщо ви колись слухали військових чи фінансових блогерів.