Якщо під час шкільного курсу світової історії вам здавалося, що дати, імена та історичні події просто не вкладаються в голові — ця книга може стати справжнім відкриттям.

«Історія світу в 100 предметах» — це історія, яку можна побачити. Через речі. Через артефакти, які хтось колись тримав у руках, використовував, створював. Кожен предмет оживлює певну епоху, дозволяє краще її уявити, зрозуміти й запам’ятати.

Мій улюблений предмет із книги — шахи Льюїса.
«Кожна шахова дошка показує суспільство у стані війни — індійське, близькосхідне чи європейське», — пише автор.
«У кожній країні шахові фігурки були свої, бо відображали суспільство, яке в них грало. Тож в Індії є фігурки, що називаються “бойові слони”, а на Близькому Сході, скутому обмеженнями ісламу щодо зображення людей, шахи дуже абстрактні. Натомість у Європі фігури аж надто “людські”. От і шахи з Льюїса не просто показують нам окремих персонажів, а й демонструють структуру великих європейських змагань за владу, що тривали в Північній Європі — від Ісландії та Ірландії до Скандинавії та Балтики».

Це лише один приклад того, як предмет здатен розповісти більше, ніж десятки сторінок підручника, а в книзі їх ще 99 з усіх історичних епох.

Книга насичена статистичними термінами та філософськими формулюваннями. Читати її не завжди просто: іноді ловиш себе на тому, що перечитуєш одне речення втретє — і все одно почуваєшся трохи тупим. Але в нашому мінливому світі, особливо на тлі торгівельної війни США і Китаю, її варто прочитати хоча б для того, щоб усвідомити: всі ці «експерти» регулярно помиляються у своїх прогнозах.

Талеб добре показує, як легко заднім числом пояснити «як треба було зробити» — і виглядати при цьому генієм. Але найчастіше це просто маніпуляція: вибираються зручні факти, а все, що не вписується в обраний наратив, тихенько замовчується. Особливо знайомо, якщо ви колись слухали військових чи фінансових блогерів.

Книжка добре показує, як легко заднім числом пояснити, «як треба було», але це часто просто маніпуляція — відбирають зручні факти і замовчують усе, що не підходить під обраний наратив. Особливо знайомо, якщо ви коли-небудь слухали військових чи фінансових блогерів.

Книга, без сумніву, буде корисною для тих, хто цікавиться сучасною журналістикою, методами онлайн розслідувань, включаючи відслідковування доказів через соцмережі, супутникові знімки та інші відкриті джерела.
Збиття рейсу MH17 у 2014 році стало не лише трагедією, а й важливою віхою для агенції Bellingcat, яка в той час лише починала свою діяльність. Як зазначає сам автор: «Так склалося, що я заснував Bellingcat за три дні до катастрофи МН17… У майбутньому виявиться, що ця справа була доленосною для агенції».
Bellingcat вдалося самотужки здійснити детальне розслідування, яке встановило конкретних винуватців трагедії. Це також продемонструвало, як громадянські ініціативи можуть змінювати світ, надаючи можливість навіть людям без офіційних повноважень активно впливати на глобальні процеси та сприяти встановленню справедливості.

«Біологія поведінки» — не з тих книжок, які читаєш за тиждень, я читала її протягом 4 місяців. Книга пронизана міждисциплінарністю. У ній є місце і для когнітивної науки, і для історії, і для зоології.

Основна ідея полягає в тому чому ми поводимось так, як поводимось — пояснюючи це від мілісекундної реакції до глибин еволюції.

Особливо запамʼяталася історія з рибками — чорні гіпоплектруси, які формують пари й по черзі змінюють стать, адже бути самицею — метаболічно дорожче. Якщо хтось із них «махлює», відмовляючись перетворюватися на самицю, інша рибка теж лишається самцем — до відновлення «соціальної совісті».
А ще, наприклад те, ми не походимо від шимпанзе. У нас із ними спільний предок, що жив близько п’яти мільйонів років тому. І з того часу шимпанзе так само еволюціонували, як і ми.

Це книга, яка не дає простих відповідей, бо, як говорить сам автор:
«Про складні речі потрібно думати комплексно».
І саме за це я її найбільше ціную.