«Вавилон. Прихована історія»
Ребекка Кван
Жорж

Так… Для початку, я читала «Вавилон» після «ґудзиків». Це наче висока кухня після хот-догу з заправки.
Станом на зараз це краща книга 2024. Це книга від якої я дійсно отримала задоволення, хоча іноді пробиратись крізь авторські розмірковування було не просто.
Безсумнівно, автор створила дивовижний альтернативний всесвіт становлення сучасного суспільства, зберігши основоположні догмати історії. Чи не байдуже, яким саме інструментом буде користуватись панівна верства суспільства заради власного збагачення та підкорення? Та байдуже, адже історія зберігає результат, а не механізм її творення.
Попри той факт, що автор дуже тонко вплела в канву історико-соціального роману містичну лінію, зробити її настільки науковою та обґрунтованою – то справжнє мистецтво. А те, як РК описує «словесні пари», то просто справжня насолода для читача. Навіть складно уявити ту роботу, яку провела авторка задля такого результату.
Та повернемось до всесвіту Вавилону. Ми маємо студентів. Ні, не так. Ми маємо групу студентів, які стали жертвами жорстокого експерименту із соціальної експлуатації. Рабство фізичне змінилось на рабство інтелектуальне. Але все одно рабство. І ось тут авторка штовхає своїх героїв на перехрестя вибору: бути вільними або мати сите спокійне життя. Банально на перший погляд. Але ми так звикли, що герої завжди правильні і завжди герої. Але, в чомусь професор правий, коли вперше дізнався про зраду свого підопічного. Легко творити революцію, коли це не стосується особисто тебе. Коли ти спиш у теплому ліжку, ситий та неушкоджений.

Я не побачила в головному герої революціонера. До останнього. Це більше підлітковий максималізм помножений на неймовірний егоїзм, а не зважені рішення. Він від початку та до останньої хвилини діяв емоціями. Ні, це не погано. Але цим він занапастив себе. Інших людей. Та й Вавилон, який не є поганим, чи хорошим. Саме відсутність «плану революції» зробила її абсурдною…

Ставлю книзі 10/10. Це реально круто.

Починалось все дуже тяжко. От не йшла книга і все тут. Але я так просто не здамся 🤣 Якщо вам хочеться чогось такого похмурого, як погода в Едінбурзі, то це саме воно.

Починалось все про права жінок, а закінчилось... автор напрочуд гармонійно поєднала, здавалося б антогоністичні жанри, зберігши первинний стиль книги (как і проситься спойлер, але ні, стримаюсь). Ввівши на перший погляд зовсім неочікувану сюжетну лінію, ДШ не зробила акцент на ній, це дозволило читатичеві продовжити читати без відчуття того, що його надурили з жанром.

В чомусь книга трохи наївна та передбачувана, але загальна ідея, загальна атмосфера в ній просто чарівна. Той випадок, коли в книзі нема жодного натяку на використання автором якогось сучасного тренду задля миттєвої популярності. І це плюс. Огроменний плюс, бо книга не перетворилась на черговий гештег для інстаграму чи буктоку.

То просто неймовірне мімімі. Я не фанат романтичних історій, я надто стара цинічна жінка, щоб вірити у таке, та чи можна встояти, коли тобі пропонують різдвяне диво?
Найголовніше в «Різдвяній сукні» це атмосфера. Атмосфера Різдва, дива та кохання. Такі книжки створені, аби читати їх лише взимку з чаєм та ковдрою. Або з какао. І перед каміном. Хоча б уявним каміном. Коли за вікном падає сніг. Я читала в маршрутці, хоча це дрібниці у порівнянні із тим відчуттям затишку та тепла, яке огортає тебе з першого рядка.

Історія стара, як світ. Головна героїня, амбіційна, талановита Мег після сперті батька змушена залишивши кар’єру у модному журналі та повернутись в Чикаго, де її чекає старий будинок, в якому мешкають літні люди. Чи мріяла вона про такий спадок? Та, мабуть, ні. Але саме тут Мег знаходить себе. Саме тут вона знаходить натхнення здійснити свою мрію створити неймовірну колекцію одягу, знаходить справжню підтримку від людей, які приймають її такою, яка вона є. З її слабостями та помилками. І саме тут вона знаходить кохання (це ж справжнісінька книга про кохання ,як інакше). А головне саме тут Мег знаходить себе.

Історія так чудово демонструє, що іноді людина будує своє життя в гонитві за примарною мрією, яку їй нав’язав хтось інший. Коли біжиш, біжиш, біжиш, підкорюєш вершину за вершиною, прикладаєш зусилля , чогось досягаєш, щось переростаєш, і бачиш там десь попереду світло своєї мрії. А по факту, то зовсім не вона. Точніше то мрія, але не твоя. Так і Мег. Та вона змогла вчасно сказати стоп собі. Зробити правильний вибір. Десь ризикнути, десь довіритись по суті малознайомим людям, повірити їм і в першу чергу собі.

Ця книга вчить слухати себе, адже в ритмі сьогодення ми там рідко чуємо своє справжнє я.

Ставлю книзі 10/10 за справжнє задоволення від читання і за відчуття дива.

Досі не розумію, як ця книга в мене появилась 🤪 але появилась не дарма. Іноді дуже хочеться перепочити від напружених сюжетів та стрімких поворотів.

Що ж ми маємо тут? Дафна, яка ще зі школи ображена на свою подругу Дрю, і яка все життя доводить собі, що вона заслуговує на прийняття. Це так зараз модно. Взагалі лозунг "прийми себе таким, який ти є" безпрограшний варіант в сьогоденні. Мода є мода 🤷‍♀️ було б дивно не використати це в літературі.

Авторка так рішуче змішала з багнюкою сучасний "віртуальний світ", що хочеться плескати в долоні, але це теж тренд. Перетворити весілля на рекламний майданчик - це так по сучасному. Це навіть важливіше за весілля.
Я була здивована, коли раптом історія про складні стосунки подруг, про шкільні образи та зради раптом перетворилась на легкий детектив. Легкий, приємний, не дуже логічний, але цілком такий, який може бути. Це плюс.

Мінус. Як написано на обкладинці, автор "використовує соціальні мережі для підтримки ідей бодипозитиву, самоповаги та прав жінок". Не знаю, що там в її соцмережах, але в книзі або Дафна ще лише на шляху до того всього, або їй не вдалося досягти бодипозитивного дзену. Мені так здалося.

Але загалом книга має право на існування. До Дженіфер Вайнер я ще повернусь при нагоді.