Книга цікаво побудована: нам відразу розкривають декілька таймлайнів і декілька перспектив історії. Розділи буквально названі «10 років тому», «вчора», «за 9 годин до півночі» тощо і містять історії всіх центральних персонажів. Серед яких не лише Віткор і Елі, а й дві сестри Серена та Сідні й чоловік на ім’я Мітч.

Моя єдина претензія — частина з розробкою теорії та роботою над дослідженням якась надто коротка. Основний таймлайн відбувається через 10 років після початку історії і зав’язаний на бажанні помсти (не спойлер — буквально присутнє в анотації). Тому перехід у стосунках між Віктором і Елі теж занадто швидкий. Відчувалося це поспішно, я би додала більше уваги цьому етапу в університеті. Інакше в дружбу між гг не віриться. Вони з самого початку постають суперниками, а не розвивають це по сюжету. Динаміка класна, але наче не відповідає очікуванням після прочитання анотації.

Найцікавіше в цій історії — моральність персонажів та паралелі між ними. Хто, як і чим виправдовує свої дії та погляди. Наскільки на нас впливає релігія (неочікувано).

У літературі зараз багацько «сірих» персонажів із сумнівною мораллю, тож я не можу сказати, що це якийсь прорив або ковток свіжого повітря. Але історія захоплива, головне протистояння йде між двома самовпевненими, амбітними, токсичними і помішаними одне на одному чоловіками, в оповіді є класні другорядні персонажі та персонажки із повноцінно розкритими сюжетними лініями. Образи колоритні. У кожного персонажа, навіть того, який з’являється на короткий епізод, є своя історія, свої унікальні деталі, які не дають нам сприймати його як нпс — у них усіх відчувається життя, яке існує десь за межами основної гілки сюжету.

Другу частину замовила за передзамовленням відразу, як вона стала доступна і чекаю з нетерпінням!!

май онест реакшн на «Чоловіка на імʼя Уве» — ридаю, але задоволена.

уперше у своєму читацькому житті вирішила лишати нотатки в книжці протягом її прочитання, і це був прекрасний перший досвід! бо коментувати хотілося, емоції зʼявлялися і береги книги стали моїм своєрідним щоденником.

це щемка, справді смішна та чуттєва історія, яку я раджу прочитати всім. у книги є свої мінуси. зокрема, іноді вона здавалася надто казковою чи що... але те, як автор працює з нашими емоціями, для мене перекриває всі мінуси.

історія, що почалася з антипатії до головного героя, а закінчилася щирою любовʼю.

і не можу окремо не згадати переклад і оформлення книги від видавництва книголав.

періодичний ефект моторошної долини, road movie на одного, меланхолійна визначеність майбутнього і людяність – це асоціації, що спадають на думку, коли пишу про цю книгу.

📌 «не відпускай мене» – роман з елементами наукової фантастики та антиутопії.

головна героїня книги кеті наче звертається, до випадкового читача її щоденника, котрого безперечно чекає така ж доля, як її, я розповідає про своє життя: дитинство і юність у школі-інтернаті, свою інакшість та призначення бути донором. адже кеті та її друзі – не люди, а клони, яких використовують для «виїмок» органів 🫀🫁

👥 історія з філософським питанням: а чи є людьми клони, якщо анатомічно та за своєю свідомістю вони нічим не відрізняються від «справжніх» людей? чи варто, якщо вже використовуєш таку технологію, наділяти «донорів» субʼєктністю?

якщо коротко, то мені надзвичайно сподобалася ця книга. безповоротно затягнула мене, не втрачала темпу цікавості, хоча й написана в дуже неспішній манері.

це, за всіма характеристиками, сумна історія. у ній багато про несправедливість, використання інших, безвихідь. але відчуття при її прочитанні не гнітючі.

із "жовтоликою" в мене була історія провокування нею нечитуна… рефлексувала, чому так сталося, адже ребекку кван я надзвичайно люблю і зрозуміла, що причина напевно в цьому: головна героїня занадто неприваблива.

досьє однієї з центральних героїнь таке: атена лю, успішна молода письменниця, мертва. отакий от старт. але головна героїня історії не вона, а джун гейворд, або, як вона називає себе пізніше, джуніпер сонг. у чому полягає зав’язка історії: атена та джун обидві письменниці, але перша дуже успішна, а друга — провалилася у своєму дебюті. вони товаришують (точніше, джун вважає, що атена просто використовує її компанію, аби відчувати себе впевненіше — типу як страшну подружку, але у світі книговидавництва). один вечір, коли вони разом випивали, закінчується у квартирі в атени, де та давиться і на очах джун помирає. джун в цих обставинах краде рукопис нового роману атени, про який вони говорили напередодні ввечері, аби видати його під своїм ім’ям. і, якщо що, це буквально перші сторінки книги — не спойлери, лише зав’язка сюжету. і далі ми спостерігаємо саморуйнівну подорож джун у виданні цього роману та подальшій кар’єрі письменниці.

в україномовних відгуках на цю книгу я зустрічала думки про те, що історія перетягує ковдру симпатії то на джун, то на атену і можна забути, хто тут насправді жертва… для мене ж історія була дуже однозначною. це сатира над такими людьми, як джун: заздрісними, заглибленими в жалість над собою, такими, які не можуть визнати — не всі ми будемо блискучими та неймовірно успішними. і це не несправедливість — це нормальний порядок життя. джун справедливо крає себе за власні вчинки та думки, тоді розіграє жертву, тоді вмикає жорстоку самовпевненість — жорстоку, бо зазвичай підживлену токсичним гнівом на інших людей. джун расистка на вкоріненому та нормалізованому рівні: коли вона приїжджає в чайнатаун, то думає про те, що там 100% високий рівень злочинності, тож почуває себе в небезпеці; вона робить безневинні для себе коментарі по типу «ці азіатки завжди стрункі та тендінтні»; вона вважає, що в масовій культурі всі зациклені на різноманітті, тому «різноманітним» авторам простіше у видавничій сфері; вона приміряє історію та культуру азії на себе, фактично видає себе за китаянку, вдягає цю ідентичність як костюм. джун із тих людей, які не будуть писати агресивні твіти із расистськими закликами, але расистка на такому побутовому рівні — не завжди шкідливо, але огидно від того, наскільки це вже увійшло у її свідомість. джун із тих людей, які кажуть «я не расистка, але…».

мені було цікаво читати цю книгу. цікаво, зокрема, тому, що ребекка кван американсько-китайська письмениця, вона така собі атена лю з історичними фентезійними романами на воєнну тематику. однак головна героїня, яка з її пера говорить у книзі від першої особи, як оповідачка, біла американка, яка експлуатує китайську культуру. і за цим цікаво спостерігати — як авторка вживається у її шкіру. джун не карикатурна біла, як ви могли би подумати. це не спроба кван посміятися над своїми умовними хейтерами. як на мене, то це цікавий експеримент. при чому вдалий.

ця книга не належить до моїх улюблених, але й претензій у мене до неї немає. реалістична, смішна у своїй сатирі, цікава сюжетно. не відчувається вимученою і легко читається. ну, окрім того факту, що особисто не співпереживаєш джун, а тому повернутися до читання складно.

Описи більшості персонажів надзвичайно карикатурні і більше уявляються в якомусь фанфіку (при чому не дуже хорошому фанфіку — у цьому домі ми поважаємо починаючих письменників і творчість фанатів). У ту ж категорію відношу нехарактерні персонажі занадто пафосні діалоги – на них хотілося театрально піднести руку до серця й ахнути.

Одну з головних героїнь постійно виставляють як тривожну та набридливу через те, що вона задає логічні питання і хоче краще зрозуміти їхнє становище. Це буквально була персонажка, яка рухала на початку історію, бо авторці наче впадлу було прописувати мотивації героїв та товариства. Але ні — у нас такої поведінки тут повне засудження. Не від одного-двох персонажів, аби показати їхні характери, а абсолютно від усіх, наче це думка й самої авторки — дратуюча штучна аутсайдеризація.

Лор всесвіту йде просто повз. Мадейни всі мають лише здібності за своїм профілем? Чи деякі здібності в них базові? Людей без магії називають смертними лише зі снобізму? (тоді питання, чому це роблять усі) Адже не те щоб нам казали, що люди з магією безсмертні, то до чого таке протиставлення? Звідки взялися необхідні для сюжету навички бою в усіх персонажів і чому деякі з них мислять боксерською термінологією, наче не б'ються, а аналізують чийсь бій по телеку — теж не ясно.

Продовження скоріш за все почитаю, аби побачити, чим усе скінчиться. Бо заміс сюжетний глобальний. Штука з тим, що сайд-історії поті вибудовуються у важливі елементи сюжету приємна (хоча здавалось би, це просто мінімум). За це оцінка 4.