Чи задумувалися ви хоча б раз про те, щоб жити в ідеальному світі? Але що для вас ідеальний світ?
⠀
Головний герой «Іски» саме живе в такому нібито ідеальному світі під час Золотого Сторіччя, яке настало після воєн, які тривали між Альянсом та Ордою від початку й до середини 21 століття. Альянс переміг, і ось уже протягом довгого часу люди живуть щасливо. Найкращий час, в якому можна народитися й жити.
⠀
«Початок Золотого Сторіччя – це час, коли країни припинили своє існування, злились в єдину спільноту, побудовану на принципах рівноправ’я, саморозвитку та особистої свободи. Поки існувала Орда, це було неможливим, але з її поразкою у світі не залишилося потужних геополітичних гравців, здатних перешкодити трансформації».
⠀
Життя їм облегшують механічні слуги, а найкращі розваги – такі собі «занурення», коли ти переносишся у віртуальний світ і живеш найкраще життя, допоки не задумуєшся: це ж точно гра? Та ніби гра…
⠀
«Це звучить смішно, але з розвитком суспільства попит на прості ігри, що не потребують значних інтелектуальних та поведінкових зусиль, зріс у геометричній прогресії. Шахи й Го давно не були нікому потрібні. Мільйони людей відточували реакцію нарізанням фруктів на екрані та розміщенням кольорових кульок у ряд».
⠀
І все, що потрібно для того, щоб отримувати від життя насолоду – дотримуватися Кодексу. Якщо не хочеш отримувати штрафи, але пам’ятай: це все для того, щоб ти жив найкраще життя! Так ще й поки ти спатимеш, андроїди вже зроблять усе, щоб ви раділи життю.
⠀
«Ніч – це час андроїдів. Уночі вони повертають до ідеального стану те, що люди та природа порушили за день. Прибирають сміття, підстригають і поливають газони, здійснюють ремонтні роботи. А з першими променями сонця двері будинків відчиняються, випускаючи галасливих та неохайних людей, аби ті вдосталь натішилися цим ідеальним світом, перевертаючи його шкереберть».
⠀
Не дотримуєшся правил – штраф, не хочеш мати свого механічного слугу – маєш не соціально прийнятну поведінку і навряд чи хтось тебе вважатиме нормальним. Краще жити так, як прописано – комусь же видніше, як тобі краще. Але одного дня в тебе почнуть виникати запитання…

– Чому людям заборонено залишатися надворі після заходу сонця?

– Не заборонено, а просто недоцільно, – відповіла вона. – Андроїди, що прибирають і облаштовують навколишню територію, заважатимуть людям. Це може спричинити нещасні випадки. Крім того, це неабияка економія матеріалів та електроенергії: якщо у темний час доби зовні нема людей, вуличні ліхтарі не потрібні.

Це одна з тих історій, в яку ти дійсно занурюєшся, як герой у віртуальну реальність, і проживаєш його життя. Адже завжди цікаво не лише просто читати про це, а й спробувати пожити цим життям.
⠀
Починається все дуже буденно, а потім тебе затягує у вир пригод з Іскою, ще й спробуєш побувати в 6 ролях і вибрати, яка тобі ближча. І приміряти на себе всі ці ролі було насправді дуже цікаво!

До речі, це м’яка наукова фантастика, яке відчувається як фентезі – щось легке, але з важливими сенсами. Також для мене тут були дуже відчутні нотки антиутопії, що мене ще більше потішило.
⠀
І якщо чесно, прочитавши першу половину книжки, я думала про те, що це непогана, хороша історія, яка триматиме такий темп до кінця. У другій частині автор змінював мою думку і переконував, що все не так, як я думаю.

А в останньому розділі перевернув все настільки догори дригом, що я сиділа з відкритим ротом дуже довго. Обожнюю такі кінцівки, коли ти офігіваєш від усього, отримуєш теми для роздумів, так ще й сидиш у ступорі, бо не знаєш, що ж із цього всього правда, коли поєднується непоєднуване. Це було неймовірно!

Ну і насамкінець цитата, яка розіб’є ваше серце, бо моє – вже:
⠀
«Усе-таки в людях живе ця упередженість оптимізму: нічим, по суті, не підкріплена віра, яка змушує кожного з нас сподіватися, що він нізащо не втрапить у халепу, жертвами якої стають інші. Ця віра примушує науковців та письменників витрачати роки життя заради високої ідеї, жертвуючи стосунками з близькими. Вона примушує солдатів іти добровольцями на війну, вірячи, що вони повернуться до своїх рідних живими та неушкодженими. Вона ж спонукає здаватись у полон, сподіваючись, що їх не розстріляють. Але письменники помирають, нікому не відомі, у у злиднях і самотності, солдати повертаються додому каліками чи не повертаються взагалі, а полонених часто-густо таки розстрілюють. Тепер таких жахіть, звісно, нема, однак під час епохи воєн ординці безжально вкорочували віку полоненим супротивникам. Та й родина письменника, хоч би яким нездарою він був, у наш час точно би не померла від голоду».

Давно мене так не розмазувала книжка 💔

– Твої герої теж познайомились у кав'ярні в парку!
– А могли би познайомитись у лісі.
⠀
Зізнаюсь чесно: коли я побачила анонс «Героя замість мене», то сумнівалась, чи треба мені ця книжка. Бо анотація була цікавою, але я не знала, чи це моє. Вирішила ризикнути, і почали читати, були враження, що це цікаво, прикольно, але звичайно, спокійно. А потім…
⠀
Я офігіла з того, як усе почало закручуватися, не даючи йому можливості не думати про це фентезі, навіть коли спала. Воно заполонило всі мої думки і стало не просто цікавою пригодою. Я розгадувала справжню головоломку. Бо…
⠀
Повернімося на початок історії.
⠀
У книжці є 2 сюжетні лінії. Перший – про Героя (це дійсно його ім’я), який живе у світі, в якому є жахливі Тіні, які можуть помічати лише такі, як він – Літуни (а він ще й може їх побачити). І ніякі вони не добрі. Очолює Літунів такий собі Доктор, який навчав їх виживати серед Тіней, і не просто так. Одного дня він об'єднав 4 Літунів, серед яких і Герой, для виконання дуже важливої ​​місії.
⠀
«У дитинстві кожен чув страшні казки про Тіней. Про їхнє тихе або оглушливе дихання, криваві сліди, полішені на місцях викрадень, гуркіт невидимих ​​автовок, шел моторестошних колискових над ліжками немовлят. Але ніхто: ані оповідачі, ані малюки, які всотували ті легенди, – не сприймав їх серйозно. Лише одиниці, що колись стали жертвами нападу й помітили щось дивне, схилялися до того, щоб повірити. Літуни ж не тільки вірили, а знали.
⠀
Що бачили всі, окрім мене? Просто тінь – первинний темний обрис, проектований непрозорим об’єктом на освітлену площину. Літуни помічали їх часто, бо були важливими, а ще ви відпрацьовували методи, як програма присутня тих істот. Та звичайні люди ніколи не зверталися на Тіню увагу. Зрештою, як і на Літунів».
⠀
Друга сюжетна лінія – про Ігоря, який живе в Києві й пише свою книжку. Одного дня його друг запрошує його взяти участь у тестуванні добавки на основі штучного інтелекту. Він погоджується. Головна умова – не говорити про минуле і не запитувати в інших про це, поки все не закінчиться.

На острові він планує дописати свою книжку – «Герой замість мене». Ви правильно розумієте: він пише її про того самого Героя, і там відбувається все, що насправді відбувається в паралельній лінії з Героєм. Але як таке можливо? Як ці герої пов'язані?
⠀
«Я заздрю ​​Героєві. Він рятує життя людей, змінює реальність. Немає нічого гіршого для почуття безпорадності. Герой – щасливчик, бо може покращити світ».
⠀
Зрозумівши це, я не випускала олівець з рук. Уся книжка написана теоріями, тому що це не просто фентезі – це справжня головоломка. І як же було захопливо змінювати теорію і не розуміти, яка ж правильна, бо з кожним розділом я побачила щось нове і дуже інтригуюче.
⠀
А коли я почала розуміти, моє серце раз за разом хрускотіло. І дочитавши книжку, я усвідомила, що воно розкололося на тисячі частинок.
⠀
Ця історія подобається не лише тим, хто шукає щось оригінальне серед фентезі, з інтригою, любить шокуватися, а й письменникам (і майбутнім теж). Бо Ігор пише власну книжку, і там багато роздумів про це і навіть про видання власних книжок в Україні. Цим вона також мене підкорила.
⠀
От тільки вас передати про одну тригерну тему, яка тут є. Це буде спойлер, бо розпочнуться згадки про неї вже у 2 частині, та все ж. Тут зачіпається тема російсько-української війни, а також початок повномасштабного вторгнення. Й описано дуже реалістично.
⠀
«Повітря пахне інакше, легше пірнає в легені та вислизає назовні. Таке повітря там, де немає війни».
Якщо ви дочитали мій відгук про «Героя замість мене», то ви або любите українське фентезі, або готові відчинити йому двері у своєму серці. До якої ж категорії ви належите? Ну і зізнавайтесь: додали в бажанки цю неймовірну пригоду Україні й іншими світами?

Найкраща книжка року знайдена!

«Книгоїди» – це фентезі про книжки, хоча б тому вам варто її прочитати. Так, про книжки не в тому розумінні, як нам звично, але цим вона й унікальна.

Ласкаво просимо у світ книгоїдів, які ніколи не матимуть нічого спільного зі звичайними людьми. Вони живуть як відлюдники і мають свої правила. Вони розкидані по всій Британії, і є лише Шість Родин книгоїдів, на чолі кожної з них стоїть патріарх (чоловік, звісно).

Книгоїди бувають двох типів: власне книгоїдами або драконами (їдцями свідомості). Раніше драконів вбивали при народженні, проте зараз одна з Родин винайшла Спокуту, яка приглушує бажання їсти людей і вони можуть їсти книги.

Дівчатка дуже рідко народжуються, тому до них ставлення більш «привілейоване»: не сперечатись, виходити заміж за чоловіків з інших Родин, народжувати дітей і жити самотнім життям, більше ніколи не маючи права побачити своїх дітей. Класно, скажіть?

«Живи тихо. Дотримуйся правил. Радуй родину. Роби усе це, і жити буде добре. Жити і було добре».

А в хлопців є кілька варіантів розвитку життя. Бути драконом, лицарем, патріархом. Жінок одружують з чоловіками на кілька років, поки вона народить йому дитину, і коли вже буде не потрібне годування дитини матір’ю, її забирають назад до своєї родини, більше ніколи не маючи права побачити свою дитину. А потім тобі знайдуть нового чоловіка і все повториться.

– А у когось бувають нормальні сім’ї? Взагалі хоч десь?
– Іноді в книжках. Кілька рідкісних випадків.

Головна героїня Девон – одна з таких дівчат, і ми спостерігаємо за її життям у теперішньому і минулому часі (дізнаючись, що її привело до такого життя, до своєрідного бунту і чи буде в неї щасливий фінал).

Вона переховується зі своїм сином серед людей після того, що трапилось. Її син – дракон. І поки вони не зможуть дістатися до Спокути, вона шукатиме йому «їжу».

Ми бачимо, як їм нелегко, бо потрібно вдавати із себе людей. Ми бачимо, наскільки Девон любить Кая і готова ради нього на все. Вона – з тих жінок, які не захотіли розлучатися зі своєю дитиною. Тобто єдина.

«Її діти були вогнями, які потребували пального, і вона готова була спалити геть усе, щоб вони продовжували жити».

Розділи з минулим і теперішнім чергуються, через що дуже цікаво складати пазли і дізнаватися, що сталося в минулому, хто такі книгоїди, що вони отримують від того, що їдять книги, як вони вибирають, які їсти, про їхні сім’ї. І як складалося життя нашої головної героїні до втечі з Каєм.

«Сильний і незалежний, як і вона. Морально травмований, як і вона. Її серце боліло. Що вона з ним зробила… Що вони зробили одне з одним…».

Знаєте, книгоїди не асоціюються з чимось злим. Так, до їхнього патріархального устрою є багато питань, але вони їдять книги, тому що така природа книгоїдів, вони не вибирали, ким народжуватися і що їсти. Вони – нова раса – такі ж, як вампіри, перевертні.

Це не просто фентезі про книжки. Воно – про материнство, біль утрати, фемінізм, пошук себе, комфортного життя (і чи можливе воно для таких, як вона), дружбу, любов, турботу.

Кожен точно знайде щось, що йому відгукнеться. Бо якщо копнути глибше, то ви побачите, що це не просто фентезі. В ньому стільки сенсів, над якими можна думати, пасхалок, переосмислень життя, яким ти жи/в, ла.

Я дуже раджу її прочитати і знайти щось для себе, подумати над своїм життям і життям героїв. Хоч тема не та, яка може принести задоволення (ну мені, звісно, навпаки 🤭), але мені дійсно було так затишно читати її і починати з неї новий рік. Ти на кілька вечорів пропадаєш із реальності війни (хоч і гатить ппо) і знаходиш спокій у цій історії, хвилюючись за героїню і водночас читаючи щось захопливе і оригінальне.

І це той рідкісний випадок, коли мені сумно, що це одиночна книга, а не серія, я б ще читала і читала про книгоїдів, сама будучи стільки років Книгожеркою і ні разу не спробувавши книгу на смак. Треба це виправляти 😏

«Коли Девон була молодою, їй не завжди хотілось їсти книжки, інколи вона хотіла їх читати, але головне – вона прагнула обирати книжки сама, власноруч вирішуючи, як формувати та підживлювати своє «я» ».

«Одного разу вона з’їла роман у стилі фентезі, розкішну та незвичну книгу, повну слів, від яких у неї запаморочилося в голові, і та містила схематичну карту вигаданих місць. Тоді вона здалась їй величезною, але й близько не була такою великою чи детальною, як розмаїття реального світу перед нею».

Думала, що не зайде. Але атмосфера чудового "Вія" підкупила. Це не звичайний детектив, а містичний, від чого цікавіше читати.

Прекрасна історія, коли хочеться відволіктися і забути про реальність! Ще й з гумором — незмінний Пратчетт.

Обов'язково читати всім любителям котиків. І не любителям також (щоб полюбити)