Боже, пробач їм,
бо я не пробачу ніколи (с)

Сім місяців Маалі Алмейди - історія життя, смерті і післясмерті військового фотографа, гравця і наволочі (саме такий евфемізм перекладачі обрали для більш влучного слова slut) Маалі Алмейди.

І хоча деякі люди читають цю книгу задля детективної складової, де головний грой шукає хто його вбив, для мене ж саме детективна лінія була абсолютно другорядною (хоча для розв'язки зіграла гарно). Цей роман - не детектив в класичному розумінні цього жанру. Увесь "антураж" тут використовується прямолінійно для того, щоб розкрити/підняти ряд проблем та питань, що мав на думці автор: як от історію жорстокої громадянської війни та політичної боротьби на Шрі-Ланці (всі ж думали, що це тропічний рай, звідки чай по світу розвозять?), моральні дилеми, батьківство, травматичні стосунки та життя травмованих людей.

А ще про одностатеві стосунки, так. Але не спішіть ліпити сюди клеймо "адженда" (ну хіба манюсеньке).

Отже, головний герой по смерті постає перед класичним вибором між умовним добром і злом, втіленими у персонажах вбитої лікарки, яка пропонує Маалі забуття і переродження, та мертвого комуніста (таак, вони і тут теж), який спонукає героя до пошуку помсти за свою смерть. Шлях вибору між цими двома дорогами проходить через усю книгу.

Не дивлячись на похмурі тематики, книга містить немало влучного гумору і сатири. Перша її частина доволі повно змальовує навколишні події та обставини, знайомить читача з основними і другорядними угрупованнями та героями, а також із особистістю головного героя (яка під кінець історії проходить певну зміну і переосмислення).

Тут легко заплутатись у персонажах та сторонах конфліктів (не дивлячись на те, що автор лишає читачеві певну "шпаргалку"), і навіть не через незвичні для нас імена, а більше через брак знань щодо контексту. Описана в книзі громадянська війна відгукнеться кожному українцю через спільні болі будь-якої війни, проте варто розуміти, що це зовсім інакша історія. Трохи актуальнішим стане питання щодо тих же воєнних фотографів: де лежить межа між наживанням на стражданнях інших людей і необхідністю висвітлення подій? Чи дійсно найкращий журналіст той, хто не обирає сторону?

- Я отримую стільки, скільки не отримує жоден мільйонер.
- І скільки це?
- Достатньо. (с)

Що сподобалось найбільше - це постійна дискусія з текстом на різні теми, а також розкриття самого Маалі Алмейди в першій половині книги, те, як саме автор це зробив. Справа в тому, що автору вдалось показати шлях травмування головного героя, не говорячи прямо про те, що особистість Маалі і поведінка виросли з цього шляху. Ви і так розумієте це з контексту, бо побачите людину, яка вважає, що з нею все в порядку, хоча це не так. Ви побачите, як людина ця ранить себе і оточуючих, марнує життя, не рефлексуючи причини цього.

Досить природньо змалював автор і гомосексуальність головного героя, його самосприйняття (хоча під кінець все ж трохи перегинів є, тим паче, що як і в японських яоях, ледь не кожен перший персонаж біля Маалі - теж гей). Орієнтація гг має велике значення в контексті історії, проте в більшості випадків зчитується більше як частина природи окремої людини.

Не легке чтиво на вечір, але й загрузнути вам не дасть.

Беззаперечно книга, котра мусить бути у бібліотеці кожного українця. Ніяк не можу зібрати час для того, щоб розказати про всі неймовірні і жахливі деталі книги, про тонкі спостереження і розкриття таких різних характерів, як зі сторони "хороших", так і зі сторони "поганих".

Найбільш моторошним є те, що показане в книгах ми нерідко зараз чуємо від співвітчизників, що пройшли полон. От тільки в своїй хворій вигадливості наш кровожерливий сусід пішов іще далі.

Побутовий, частково автобіографічний роман українського письменника і водночас військовослужбовця ЗСУ та ветерана АТО - Артема Чеха.

Роман не має вираженого сюжету і класичної структури - по суті він описує певний період життя хлопчика Тимофія та його сім’ї.

Не сказала б, що читала цей роман із задоволенням – головний герой не з тих, хто викликає захоплення; а атмосфера, що ньому досить «брудна» і депресивна (період 90-тих) - нагадала мені історії моїх друзів, котрі виросли в умовах злиднів, поганих районів та не найкращих сімей. Або коли батьки, намагаючись привести до ладу життя дітей, самі ніби пропадають з нього.

Саме тому я не дуже люблю побутові романи загалом – вони, зазвичай, занурюють тебе у обставини такої «битовухі», яких ти не хотів би знати. Або які хотів би забути.

Проте для мене книга була корисною, по-перше, як така, що документує буденність значної кількості людей певного періоду історії нашої країни; а по-друге, зі сторони розвитку усвідомлення, що ти ніколи не знаєш, в яких умовах зростала та чи інша людина, і що зробило її тим, ким вона є зараз. Це, якщо що, не про виправдання недостойної поведінки абощо. Це як раз про тих людей, які попри злиденності, завдяки своєму характеру і своїм особливостям, вмінню діяти і брати відповідальність, змогли стати дійсно «хорошими людьми».

Під першою книгою залишу відгук на всю серію романів про детектива Корморана Страйка (на цей момент їх 7) і одразу зрекомендую для покупки любителям детективів :)

Детективи – мій жанр для відпочинку. Злочини і їх розкриття; поганці, які отримують по заслугам; люди, що постраждали і отримали сатисфакцію так чи інакше (хоча і не завжди, але тим не менш). Загадка, яка знаходить свою розгадку завдяки кмітливості, сміливості, відданості справі та наполегливості (і, звичайно, всіляким авторським хитрощам).

Серія детективів Роулінг, що їх вона пише під псевдонімом Роберта Галбрейта – чудовий представник жанру, що, з однієї сторони, дотримується типових (і навіть клішованих) прийомів, а з іншої - осучаснений в, переважно, хорошому розумінні цього слова.

Головні герої - похмурий цинічний детектив та його більш екстравертна емпатична помічниця, які сходяться по принципу «Красуні та Чудовиська». І хоча ці двоє часто просто дико бісили мене, все ж вони дуже «живі», добре прописані персонажі, зі своїм минулим, характером, неоднозначністю і зростанням, яке видно від книги до книги.

Просто тут, як це часто буває з романтичними лініями, не обходиться без драми на рівному місці, розтягнутих на роки вияснень відносин в стилі «люблю, але не буду про це казати, а може буду, але не варто, а може краще так, будем друзями, ой не виходить, а може давай, а мені вже не треба, а може й треба, але ж…» - і так сто років.

Події книг відбуваються в сучасній Британії, і персонажі часто згадують поточні політичні події (наприклад, Брекзит або Олімпійські ігри), а також користуються сучасними месенджерами, стикаються з сучасними соціальними проблемами та явищами. Моя улюблена книга з серії - «Чорнильно-чорне серце» - зачіпила саме темою реального/віртуального життя.

До речі, я все чекала, коли ж буде та історія, за яку до Роулінг в свій час намагались кеселити, але, виявилось (не скажу, що неочікувано), що нічого з того, що було в книзі не варте того шакалячого експресу. Я навіть очікувала, що буде жорсткий проїзд по всій крайньо-лівій течії, але немає там і цього. По тексту взагалі важко зрозуміти, яке саме бачення сповідує авторка – кожен персонаж у неї має власне, і їх конфлікти, зазвичай, «без переможців», і це круто.

Що ще круто, так це те, що історії дають мікро-підказки, за якими ви самостійно можете визначити убивцю - і це величезний кайф, бо часто вся розв'язка детективів будується на інформації, яку читачеві просто не давали.

Відмічу також, що в книгах немало жорстких сцен, трохи клішованого «гарячого» сексу, але без зловживань, а як раз для «приправи» історій.

Чудова серія. Крайні книги її досить об’ємні, але читаються легко і швидко. Врахуйте також, що серія ще не завершена - написано 7 з 10 книг (про що я дізналась лише на 7мій).

Непоганий роман, зосереджений головним чином на деталях почуттів, думок та взаємовідносин персонажів.

Історія начебто має «темну сторону», що мала б вразити, але сторона ця відчувається зовсім другорядною і малозначущою, стаючи просто певною експозицією, фоном для історії стосунків між персонажами.

Ішіґуро не розвиває ніякої проблематики, хоча здається, ніби ось-ось вже підіймає її, та зрештою це ні до чого не призводить.

Історія написана досить монотонно, "тихо"; і відчуття після неї приблизно такі самі.

Але в ній багато цікавих деталей; персонажі ніби постійно "сканують" оточення, а також себе та один одного щодо емоцій, мотивів і переживань; ловлять кожен погляд, жест, слово. Відбувається це навіть певним чином механічно, що саме по собі є цікавою деталлю.

В першій половині книги автор вдається до постійних стрибків по таймлайну, необхідність яких, чесно кажучи, я не зрозуміла. Можливо, хотілось додати динаміки, але мене це лише дратувало. Нагнітався саспенс, який, по факту, не виправдав себе.

Як на мене, це могла бути дійсно цікава багатогранна історія, якби хоча б одна із зачіпок якось розвинулась повністю, але історія ця по суті своїй лишається пасивною до кінця, використовуючи потенційно цікаві теми як декорації.

Видання, як і більшість у Старого Лева - чудове: ілюстрації, нестандартний формат, приємне на дотик.