“У всіх є свої секрети. У розкішної білявки з команди підтримки і у футбольного капітана. У кожного з нас - своя історія, а в ній є розділи, які ми не хотіли б зачитати вголос.»

Дівчина з команди підтримки проти вайд-ресивера - мало б бути щось гаряче.
А вийшло дурне і недоречне. І ось чому: поведінка героїв дуже далека від тих характерів, якими Л. Дж.Шен намагається наділити персонажів. Наприклад, Дарка Фалловіл має бути впевненим у собі багатим дівчиськом-стервом. Насправді ж описана закомплексована дівчинка, яка мовчки сидить в кутку бару, поки її подружки розважаються. Навіть власна матір приділяє більше уваги успішній балерині з її школи, ніж доньці.
Пенн Скаллі має бути брутальним волоцюгою, проте має заможних батьків (принаймні, матір), тому бідняк із нього такий собі.

Неспівпадіння у сюжеті переслідують читача постійно. Одного разу, тікаючи від небажаних свідків, героїня забула знову вдягнути труси, іншого - «розвернулася на підборах» хоча була вдома в піжамі…

Описи думок персонажів - це окремий вид «мистецтва»: «Він такий красивий, у нього такі рожеві щоки, а я така дурепа, що йой»

Я б закохалася в ту ж мить 🤣 А ви?

Додати до цього купу, ні, гору підліткового сленгу, нецензурної лексики, усі «гарячі» теми на кшталт «любов брата і сестри нехай-і-нерідних», директор-збоченець, бої без правил, с*кс за сценарієм порнофільму (між 18-літніми школярами) - і матимете незрівнянну атмосферу книги Л.Дж.Шен «І де був той розум». Де він був у авторки, коли вона це все писала - невідомо.

Незважаючи на це, книга досить популярна і, здається, десь там на обрії жевріє продовження.

«Куди бо підеш, туди і я, і де житимеш ти, там і я».

Відьма й мисливець на відьом, поєднані священним шлюбним зв‘язком.

Його звати Рід, і він шасер. Високий, з мідним волоссям і блакитними очима. Створений для того, щоб наводити жах на відьом, та ще й озброєний священною балісардою.

Її звати Луїза, але чоловіче ім‘я «Лу» пасує їй краще. І – так – вона відьма. Злочинниця, брехуха – але мініатюрна, гарна і надзвичайно приваблива. У неї багато ворогів, тож інколи побратися з наймогутнішим з тих, хто тебе переслідує – не такий і поганий варіант. Спершу цей шлюб видався мені якимось ну дууууже штучним, але в кінці я знайшла пояснення і відчуття нелогічності минуло.

Шелбі Мег‘юрін написала досить небанальну історію з французьким післясмаком та біблійними цитатами.
Мені сподобався світ твору: легенда про Матір, Діву та Стару, магічні здібності Дам Руж та Дам Бланш.

Наприкінці події сплелися в такий тугий вузол, що почали нагадувати серіал, в якому несподівано вигулькує інформація про покинутих дітей та вельможних батьків, але незважаючи на те, що «Змія і голуб» – лише перша книга циклу, відчуття незавершеності після прочитання не було.

Та й таке… Ця інтрига зі звабленням змією (ой, тобто, відьмою) височезного і сильного, але незайманого шасера вийшла нічогенька 🤤

Мені книга сподобалася і я вже йду гуглити, коли там переклад другої частини.

«Тіло – це лише оболонка, яка приховує ті дари, що містяться всередині.

Так, на тобі є шрами. Але кожен, хто бачить спершу шрами, а потім тебе, не вартий того, аби бути поруч.»

Скільки б не було думок про творчість Колін Гувер, безсумнівним є талант авторки зачіпати резонансні теми. У «9 листопада» це – фізичні вади.

Бентон-Джеймс Кесслер убив би мене за таке висловлювання про зовнішність Феллон, але він розривається між Лос-Анджелесом та Нью-Йорком, а я тут, в Сумах і пишу цей відгук на вигадану історію так, наче її персонажі – живі люди.

Це ще одна з граней таланту Гувер – описувати своїх героїв так, що читач починає в них вірити. Щойно з‘являється думка, що Бен занадто ідеальний – і ми
дізнаємося про нього трохи більше. Щойно батько Феллон починає здаватися занадто вже самозакоханим мудилом – ми бачимо його з квітами на могилі коханої жінки.

І навіть коли повірити в зустрічі Феллон і Бена 9 листопада один раз на рік стає важко, авторка підкидає читачеві несподіваний сюжетний хід, від якого на секунду припиняєш дихати: та як так? Як він міг? Звісно, якщо все сталося саме так…

Ну добре. Тепер про «мінуси» роману, бо ви вже й так зрозуміли, що ця книжка дійсно з тих, які читаєш на одному подихові. Гувер відома своїми «гарячими» сценами, і от в цій книзі вони не вийшли. Особливо цей заїжджений момент, коли в спальню хтось несподівано вривається – ну таке…

Зрештою, це чудовий роман, у якому є все – достатня кількість «скла», аби ви зронили сльозу (я протрималася майже до кінця, але лист Бенової матері мене добив), дуууже неочікувані сюжетні ходи, красиві цитати, аби виписати їх у блокнот і важливі соціальні теми для обмірковування.

«В житті існують переможці та переможені, і між ними залишається зовсім небагато місця для когось іншого»

Якщо ця книга зваблюватиме вас на поличці книжкового магазину — не опирайтеся. Беріть її прямо там. Повірте, вона варта кожного вибагливого візерунку на чорному зрізі!

«Звабливі речі» Джанелл Браун — це історія про антикваріат. Але не раджу припускати, що вона нудна!
Бо насправді вона неймовірна.

Ніна Росс загубилася сама в собі, намагаючись бути кількома людьми одночасно: турботлива донька, партнерка і коханка, вчителька йоги і торговка краденим, подружка і шахрайка. Вона розумна, спритна і гарна, так само, як і її матір Лілі. А ще вона палає жагою помсти.

Ванесса Ліблінг ніколи не знала, що таке бідність. Представниця давнього заможнього роду, вона отримала у спадок схильність до нервових захворювань та відоме прізвище. А ще маєток Стоунхейвен — «храм трагедії її сім‘ї», величний і занедбаний.

Що спільного може бути у цих двох, окрім взаємної ненависті одна до одної? Хіба що почуття до одного і того ж чоловіка. Але все не так просто, як здається…

Зануритися в атмосферу гірськолижного курорту на озері Тахо, доторкнутися до життя відомих та заможних і переживати карколомні зміни у ставленні до героїв від симпатії до ненависті — це те, що читач зможе отримати, читаючи книгу.

Кінцівку я передбачила, бо звернула увагу на те, що оповідання ведеться від імені двох жінок, але тим цікавіше було дочитати до кінця.

«Коли їй не подобається реальність, вона знаходить ту, яка відповідає її смаку.»

Ця історія трагічніша, ніж можна очікувати та змушує зазирнути глибоко всередину себе.

Соціум підсвідомо очікує від чоловіків, що вони можуть вдарити жінку, загрумити — (зманіпулювати, щоб схилити до стосунків), зрештою, зрадити. Це так очевидно. Але інколи «ніщо з цього не правда».

Джозі приходить в модний бар разом з чоловіком відсвяткувати свої 45 років. За дивовижним співпадінням того самого дня своє 45-річчя там само святкує Алікс — добре знана авторка подкастів і тележурналістка. І хоча життя Джозі на перший погляд непримітне та звичайне, наступний свій подкаст Алікс запише саме про неї…

Скажу відверто: мені було дуже важко змінювати своє відношення до героїв, коли сюжет просто змушував це робити. Однак деякі люди видають себе зовсім не за тих, ким є насправді.

В розказану Лісою Джуелл історію віриш, бо вона побудована в стилі телешоу, де поєднані частини з подкасту Алікс та свідчення учасників подій. Кожен зробить з неї свої висновки. Ось мої: не пускайте малознайомих людей у своє життя, у свій дім, не будьте занадто відвертими. Довіряйте своєму чоловікові. І будьте готові до того, що світ може виявитися не таким, як ви його уявляли.