Марко Крилович вже не той.

Ну, та що казати - і Львів уже не той, що був до приходу «червоної» влади: замість булочок з цинамоном у колишніх кав‘ярнях подають «водочку і сільодочку», а по вулицях замість вишуканої публіки походжають неголені, запорошені пилом красноармійці у довгих плащах. Всюди безкінечні черги за харчами. Лунає: «Хай живе рідний Сталін!»

Але дещо лишилося незмінним з минулих часів: цинамоновий душій продовжує вбивати дівчат, а отже нічного репортера випускають із місця «звідки Сибір видно» на волю за умови, що Марко допоможе спіймати маніяка. Тепер він «аґент Лилик», працює під прикриттям і змушений допомагати чекістам.

У продовженні історії про львівського убивцю ми дізнаємося мотив злочинця та про те, який зв‘язок легендарної Валєнтіни з самим Марком, адже усі жертви маніяка були з ним знайомі чи навіть близькі. А ще автор розповідає про такий собі нідерландський архів, за котрим ганяються і представники влади, і кримінальні «авторитети».

Друга частина «Вілли Деккера» не настільки сповнена львівського колориту, що і зрозуміло - часи змінилися, герої розмовляють здебільшого російською, хоча кілька особливо «соковитих» західноукраїнських слів я таки виписала собі і зробила для вас невеличку вікторину в сторіс.

А ще мені не вистачило емоцій. Якийсь той Марко дерев‘яний, чесно! Єдиний персонаж твору, здатний викликати захват - це Ірма Краузе, та й то мене дещо непокоїла її надмірна увага до чистоти паркету у фінальній сцені…

Страшно усвідомлювати, що всі оці катування полонених, розстріли без суду та слідства, що проводилися російською владою, не залишилися в нашому минулому!

Тіль

Чи знайоме вам це ім‘я?

Мені - так, бо під час навчання на філологічному факультеті викладачка літератури середньовіччя розповідала про напівлегендарну - напівреальну особу Тіля Уленшпігеля.

Саме такою виявилася і книга Даніеля Кельмана: реалістичною, але сповненою міфічних істот, вигадок і переказів. Знаєте, незважаючи на специфіку моєї освіти, я довгенько ламала голову над жанром книги. Фентезі? Історичний роман? Не підходить жоден. А тоді мені згадалися твори Ґабріеля Ґарсії Маркеса, і для себе я вирішила, що маю справу з магічним реалізмом.

Ми знайомимося з Тілем ще за років дитинства, коли найманий робітник його батька ледь не втопив хлопця, аби покарати за невдалий жарт. Саме тоді герой вирішує ніколи не помирати, адже цінність життя, нехай сповненого скрути - величезна.

А цю фразу Тіль говорить значно пізніше, але вона так само гарно його характеризує:
«Такі, як я, не помирають. Я зроблений із повітря. Нічого страшного зі мною не трапилося.»

Події твору розгортаються на тлі Тридцятилітньої війни, що охопила Німеччину у 1618 - 1648 роках. Тому атмосфера роману відповідна - тут багато смертей і тортур, часто вже незрозуміло, що страшніше - справи людських рук чи незбагненні магічні прояви.

Але незважаючи на все це «Тіль» не створює гнітючого або депресивного настрою під час читання. Навпаки, я раджу читати книгу кожному, хто вважає, ніби вже «торкнувся дна», щоб сказати собі: «ще не сьогодні».

Історія Тіля і Неле - чарівна, сумна і життєствердна. Вона надихає, але не так, як чашка запашної кави, а як гарний копняк, що змушує діяти.

«- То я вибрала вдалий час?
- Час завжди вдалий, якщо ним добре розпорядитися.»

«Я знав, що відрізняюсь від інших – в амбіціях, в інтересах, у всьому. Особливо мені не хотілося бути схожим на те, що я бачив»
Карл Лаґерфельд

Творчий геній видатного модельєра дому Chanel цікавив мене давно. Тому я взялася за книгу Лорана Аллана-Карона «Таємниця на ім‘я Лаґерфельд»

Майбутня легенда народилася у непересічній родині: батько Карла Отто Крістіан Людвіґ Лаґерфельд носив титул барона, тож хлопчик зростав у вишуканому маєтку, оточений творами живопису, але не любов‘ю родини. Відомо, що матір майбутнього модельєра Елізабет не відвідала жодного показу сина, хоча була палкою прихильницею світу моди.

З книги ми дізнаємося про перші кроки Лаґерфельда у світі паризької моди, його конкуренцію з Івом Сен-Лораном та близькі стосунки з Жаком де Башером. Дуже близькі, якщо ви розумієте, про що я.

Для мене виявилося новиною, що Карл Лаґерфельд працював не виключно над дизайном одягу. Талант модельєра охоплював також архітектуру та створення інтер‘єру! Митець надихався естетикою XVIII століття і навіть ширилися чутки, що він не має вдома електрики, лише свічки! (Спойлер - свічки замість сучасного освітлення у Карла були лише в спальні).

Я була приємно здивована, коли дізналася, що відомий дизайнер уникав згубних звичок і регулярно обирав звичайну колу замість спиртних напоїв. Адже так часто рідкісні таланти гинуть через наркоманію чи ще якісь прикрі захоплення. Але Карл лише мовчки спостерігав за богемним життям світу моди, наполегливо просуваючись сходинками, що ведуть на Олімп успіху.

Авторові вдалося поспілкуватися з багатьма сучасниками модельєрами, але у мене склалося враження, що справжня таємниця на ім‘я Лаґерфельд досі не розгадана!

«Люди, які мають усередині порожнечу, намагаються чимдуж заповнити її, закидати, ніби голодну пащеку м‘ясом. Я ж навпаки хотіла доторкнутися до такої ж порожнечі»

Книга Ярослави Литвин «Не мій дім» виявилася зовсім, абсолютно не такою, як я її уявляла!

Почнімо з того, що тема аб‘юзу у відношенні чоловіка до жінки - не моя. Для мене характерніше захищати чоловіків, яких жінки використовують, схиляють до шлюбу вагітністю, ставляться як до «мішків з грошима».

«Мені не сподобається» - думала я. Але помилилася.

Книга чудова!

Вона дуже слов‘янська, знаєте. Мене часто дратує у перекладній літературі скупість описів природи, почуттів героїв, якихось деталей. А у творі Ярослави Литвин живуть аромати парфумів, шум дощу та вся кольорова гама заходу сонця. От саме - живуть! Це книга в форматі 4-D. Я навіть відчула незручність дивану на винайнятій квартирі Сюзанни!

Тепер про героїв. Чи можна вважати, що чоловік кохає жінку, якщо він хоче її змінити? Ніби все не так кардинально: трішки схуднути, збільшити нижню губу, а зуби лікувати - це взагалі лише на користь, але…

Навряд з таким чоловіком вдастся побудувати затишний дім. Навіть якщо у ньому буде найсучасніше технічне начиння.

Зізнаюся, певні моменти з подружнього життя Сюзанни дратували мене не так сильно, як мусили б: я обожнюю готувати і зовсім не проти, якби свекруха навчила мене пекти львівський сирник! 🥮 О, а якби вона його ще й принесла з собою, то нехай говорить, що хоче, поки я їстиму 😂 але то вже таке: кожна прочитана книга накладається на шар нашого власного життєвого досвіду.

- Нащо ти розшукуєш матір? - запитав він.
- Щоб убити, - без вагань відповіла Мелоні. - Можливо, я її отрую.

У 1985 році, окрім мого народження, відбулася ще одна важлива подія - Джон Ірвінг написав «Правила будинку сидру».

Маю попередити: ця книга викличе у вас сльози.

Вона пошматує вашу душу та нанесе десятки ран, болючих та незагойних. А ще змусить вас думати.

Напочатку ХХ століття в Америці аборти було заборонено законом. Тому десятки вагітних жінок потайки діставалися до сирітського притулку Свята Хмара, де акушер Вілбур Модрина виконував «роботу Всевишнього або роботу Диявола» - і до обидвох задач він ставився з однаковою відповідальністю.

А ще Модрина вів «літопис» притулку.

«Тут, у Святій Хмарі, - зазначав він у своєму «Літописі», - найголовніше - добре знати акушерські методики і вміло діяти розширювачем і кюреткою. Це в інших місцях на Землі люди плавають і водять автомобілі!»

Доля розпорядилася так, що саме в «іншому місці», на фермі, де виробляють яблучний сидр, опиняється Гомер Криниця, один з дорослих вихованців Святої Хмари. Саме тут він мусить засвоїти правила, котрі не так стосуються будинку сидру, як людського життя взагалі. Впевнений у тому, що «робота Диявола» - аборти - аморальна, Гомер поступово змушений зрозуміти, що життя занадто багатогранне та інколи жорстоке. А «чекати і сподіватися» - дуже і дуже важко.

Головний меседж роману читається між рядків: правила будинку сидру були недоступні неписьменним працівникам ферми. Часто так трапляється і з неосяжними законами нашого буття…