Першою книгою січня я взяла продовження «Виродка». Це був чудовий початок читацького року. Якщо в першій частині скло було вперемішку з сарказмом, то в другій книзі скло приправлене ще й голками. Я буквально сиділа зарьована і не могла продовжити читати, відкладала книгу та знову за неї бралась. Знову плакала. А мене розвести на сльози зараз дуже важко.

З продовженням у мене змінилась думка про персонажів. Адже вони і самі показали більше себе, розкрили секрети і глибинне я. Джон став мені трошки менше подобатись через своє ставлення до Грея, Грей наче повинен був розлютити, але мені його дуже шкода, а Волтер з садиста став для мене розгубленим істеричним дитям, яке не знає, що робити зі своїм життям.

Хочу зазначити, що у Світлани дуже гарна побудова тексту, вчасні і доречні речення та подача інформації. Мені це ще в першій частині сподобалося. Поки з українських авторів квірліту обидві книги Світельської стоять для мене в топі. Дуже чекаю наступні книги циклу і ще одну історію Світлани.

Ух, навіть не знаю з чого почати. Хотілося б з позитивної ноти…
Із хорошого. Мені сподобалось, що у книзі є згадка Небесної сотні і подій, які відбувалися. Небагато, буквально речення, але це добре, щоб ніхто не забував. Також книга припадає на відносно «мирний» час. Це дало мені ностальгію, за вільним від страху життям.

Що дратувало? Майже 99% книг ми отримуємо персонажа, за якого хочеться вболівати, переживати. А тут той самий один відсоток, коли гг хочеться надавати стусанів і щоб валявся десь в каналі. Він пихатий, зазнайка, носить себе наче летить на хмарці. Спочатку він побита собака з піджатим хвостом, але потім стає козлом, якого не цікавлять чужі можливі травми. Протягом книги все очікуєш, що от-от буде момент коли ти зрозумієш цього Антоху. Але ні, він мачо, він вирішив, що буде великим цабе. В діалогах це прямо таки дратує. Капризує, впадає в депресію. І було б набагато цікавіше аби він додав скла і спочив десь з миром. Хочаб була драма достойна. Ба ні, він нехнує достойними хлопцями і циклится на першому коханні. Все це перемішано з абсолютно нецікавими подіями і на рівній площині. І що гірше, як книга почалася так вона і закінчилась. Відкритий кінець про який не хочеться згадати і творити теорії. Я тішуся, що вона закінчилась.

«Дім у волошковому морі» - це книга, яку можна прикладати до травмованої душі наче подорожник. Тепла і казкова історія, про самотню людину, яка сама того не очікуючи знаходить свою сімʼю і кохану людину в місці, де зовсім не очікував.

Я читала її в час, коли вся країна була в повному локдауні, а книга наче ліхтарик світила мені ті години. Вогник у пітьмі. Клюн дуже гарно пише, у нього є свій стиль і шарм. Він так вдало підбирає слова, для того, щоб читач був абсолютно і повністю захоплений. А саме в цій книзі ще зібрані найкомфортніші персонажі, які не залишать вас байдужими.

Моя найулюбленіша книга у Клюна. Це цикл трошки відрізняється від книг автора з якими вже знайомий український читач. Вона така само тепла, мила, але і доволі жорстока та скляна. Перший том я читала декілька разів і кожен раз так само трепетно і хвилююче. «Пісня вовка» гарно прописана, грунтовно.

Світ в якому присутні вовкулаки, правлячі клани та альфи, бети, омеги. А також маги, які тісно пов’язані з перевертнями, співіснують і тримаються разом. До одного моменту, коли першість і влада засліпить очі тим, від кого не очікували.
Також вас чекає світле і чисте кохання, яке не має упереджень.

Книга, яку я встигла прочитати тричі за два місяці. Ця історія та її персонажі вкрали моє серце.
Головний герой, Кай Мерфі — золотий хлопчик з сімʼї, якій належить корпорація, що створює інструменти для боротьби з інсайдерами. А також Кай — емпат. Це робить його самого ціллю. Він може впливати на чужі емоції, проте ледь керує своїми. Через що потрапляє в інститут, де навчаються такі самі підлітки.
Тут він знайде нову сім’ю, баланс, а можливо і кохання.
Цікавий світ і сюжет, який заволодіє вашою увагою та не відпустить до останньої глави. Якісно прописані персонажі, що не залишать байдужими жодного читача. (Особисто моє серце вкрала Ірене, вона настільки близька мені по духу, що кожен раз хотілося сказати їй «дай пʼять!»).
Я дуже пишаюся, що така крута історія написана саме українським автором. Чекаю продовження.