#марафонкнигомам

На перший погляд це мила казочка про підлітків, їх пригоди, переживання, перші почуття, магію та богів у розкішних лаштунках.

Але насправді історію можна сміливо назвати енциклопедією життя та виживання у світі.
Але це зроблено дуже тактовно, непомітно, органічно.

Цей атмосферний і магічний роман показує, що життя не завжди може бути щасливим і не щоразу виходить все саме так, як бажаєш чи плануєш. Але ж насправді все у твоїх руках. Щоб отримати омріяне, потрібно реалістично оцінити ситуацію, вірити у свої сили і затято йти до мети. А в цьому мають допомагати рідні.

Ця книга і про пошуки і розуміння себе, своїх бажань і мрій, про депресію, нещасливі і щасливі ❤️ і шлюб, втрату, зцілення, життя таким, яким воно є насправді.

Єдине, що не сподобалося - це нав'язливі думки дівчаток 16 років про заміжжя. Але, мабуть, це дань описаної епохи.

І мова, якою спілкуються персонажі, така приємна і дещо піднесена, я аж замилувалася.

Цю історію хочеться розібрати на цитати, бо настільки влучними вони є.
Саме те, що потрібно і дітям, і підліткам, і дорослим, якщо опиняєшся на роздоріжжі і вважаєш, що збився зі свого шляху.

Це чудова книга, яку варто обов'язково ввести у шкільну програму і мати у кожній бібліотеці.

Також хочу відмітити дуже миле оформлення книги. Воно точно милуватиме око!

Із персонажів мені не сподобалася сестра Гессі - Генріка (егоїстка і маніпуляторка) і їх мама (емоційний сухар).

Тож моє 1 знайомство із творчістю авторки пройшло суперуспішно!
З радістю продовжу вивчення інформації про загадкову Академію, де навчаються божества та їх магію.

Хоч який серіал можна зняти!
Режисери, не втрачайте можливість створити ще 1 кіношедевр!

#марафонкнигомам

Це 3 книга циклу про Мілу Васкес, але загалом її було замало.

Історія цікава, достатньо динамічна, у кінці мій шок у шоці.

Але виникла проблема: виявилося, що я колись дивилася екранізацію книги. Звісно, що подробиць не пам'ятала, але ж саму розв'язку я вже знала, тому не було вау ефекту, який якраз виник під час перегляду фільму, який, до речі, я передивилася для порівняння опісля прочитання твору.

Кінострічка (2019) гідна, тим паче, що Каррізі був його режисером. Були певні невідповідності у фільмі, мабуть, щоб не було проблем із показом, бо прибрали моменти 18+ і зробили саму історію містичною, що мене трішки дратувало, а сам лабіринт і речі там були занадто сучасними у порівнянні із книжковим варіантом.

До речі, акторка у ролі Міли взагалі не відповідає моїй уяві.

Опісля книги і фільму у мене все одно залишилися запитання, бо дуже все заплутано.
От саме щодо Саманти і її стану.
І що трапилося із доктором?
Як все завершиться? Чи буде упійманий той головний психопат- ляльковод?
Чи дізнаємося ми більше про Мілу? Ну дуже вона цікава і своєрідна.

Дуже страшно розуміти, що нас оточують усілякі психи і на що вони здатні.

Сама історія однозначно вартує уваги, потужно, але це чтиво більш розумне і вдумливе, і менш емоційне, ніж у Фріди Мак-Фаден, до прикладу. Її виклад читається легше, але, мабуть, є не таким багатошаровим і прописаним до кожної дрібниці.

#марафонкнигомам

"До міфологізації отрут доклалися античні філософи, середньовічні лікарі, письменники часів наукової та культурної революцій. На превеликий жаль, ці вигадки переповідають і прикрашають новими домислами нинішні митці, журналісти й блогери."

Чула багацько позитивних відгуків на цю книгу і була впевненою, що вона мені неодмінно сподобається, бо я обожнюю медичну тематику.

Але сталося не так, як гадалося.
Можливо, я читала цю роботу не в той час і не з тим настроєм, чи вона занадто складно чи науково написана.
Складалося враження, що я читаю підручник, а не художню літературу. Хоча насправді тут жанр якраз відноситься не до художки, але хотілося більшої легкості тексту і самих історій.
Місцями було відверто нудно. З середини стало більш-менш цікаво.

Дякую за фото і таблиці.

Вразили дані щодо можливості отруїтися сіллю чи аспірином. Хоча це логічно, бо будь-яке передозування може зашкодити.

А ще шокувала історія про теракт у Токійському метро.
Тепер в мене з'явився новий страх.
І знову назріли думки щодо релігійних угрупувань: ну які віруючі люди бажатимуть sмерtі інших і тим паче vбиvаtимуть когось? Релігія ж зовсім не про це, а навпаки про всепоглинаючу любов та прощення.

Вибачте, трішки відійшла від теми книги, але саме цей момент вразив мене найбільше.

А, якщо чесно, то більш цікаво чомусь було дізнатися не конкретно про отрути і їх дію, а про людей, які їх використовували та мотиви. Мати, яка труїла сина, відправила мене в нокаут.

А от про художню літературу і її перебільшення щодо отрути були очевидними.

Якось так.

Тож я трішки розчарована, але це нормально, не можна догодити всім.

До речі, у самому кінці була корисна інформація про хімічну зброю і як можна захиститися від неї.

Пригадався момент, як ми під час ковіду шукали батьків новий запакований респіратор ще з часів аварії на ЧАЕС. То фільтри в ньому розсипалися і стали порохом. Ми так засмутилися.
А потім, коли почалося широкомасштабка, ми теж жалкували, що немає робочого респіратора, зате запаслися дощовиками і водою із розчинами якимись для змочування маски, щоб бути готовими до хімічних атак ворога.
Зараз чомусь смішно, а тоді було моторошно.

Ну що ж, дякую автору за поради, але сподіваюся, що вони не знадобляться у житті.

"Її тягарем було народитися дівчиною."

Цим все сказано.

Історія дійсно скляна.

Мені дуже складно "переварювати" будь-яку дискримінацію, а тут вся книга на таку тематику.

Читалася морально важко. Настільки реалістично і жахаюче все описано.

Не можу зрозуміти, чому люди такі жорстокі, хто вирішує які раси чи стать кращі, навіщо все це взагалі?

Чому чоловікам цікаво принижувати жінок і використовувати їх як іграшку для своїх втіх? Про юних і дітей взагалі мовчу.
Невже немає відповідної дорослої жінки, з якою можна справді насолоджуватися вдвох?

Що і кому вони намагаються довести?

А найбридкіше те, що навіть у сучасному світі весь цей бруд ще досі актуальний.

От виринає питання, чому у більшості випадків (особливо у кексуальній сфері), саме у чоловіків якісь заморочки і відхилення?

Мені аж снилися кошмари, бо й так почуваюся дискомфортно у компанії деяких недочоловіків.

І я щаслива, що у нас у країні нарешті є жіночі вагони у поїзді, бо стрес бути у купе із незнайомими чоловіками.

А ті моменти у книзі із перевезенням дівчат у бочках із вугіллям протягом 3 тижнів!
Я б точно не витримала таких мук.

А потім що на них чекало?

Чесно, я до останнього сподівалася на позитивний фінал...

Хлопчик Семюель розчарував, але я розумію причину його бездіяльності. Шкода і його.

До речі, незадоволення місцевих жителів має причини, неприємно, коли іммігранти перетягують на себе клієнтів і т.д., але ж має бути здорова конкуренція.
Значить, вам є над чим працювати, щоб зацікавити свого споживача. Навіщо нищити чесних роботяг?

Також хочу відмітити описи мистецтва каліграфії, аж самій закортіло спробувати це ремесло.

Ніколи про нього не думала у такому ключі.

А ще вдячна авторці за всі пояснення і передісторію написання роману у кінці книги.

Момент про те, що американці вважають, що корінні індіанці теж азійські нащадки і не мають ніяких прав - 🤯 .
У деяких людей немає ні сорому, ні совісті. Жах.

До речі, вказано, що в історії є фантастична складова. Як на мене, це просто була захисна реакція головної героїні, яка уявляла свою відому міфічну тезку.

Книга точно вартує уваги, бо вона про важливе і ще, на жаль, про досі актуальні теми.

Але не впевнена, що перечитуватиму історію, бо вона - скляне скло.


P.S. Єдине зауваження до оформлення палітурки - дівчина там європейського типажу, а має бути азійкою.

Ця історія надзвичайно глибока і багатошарова.

Вона не тільки про наше сьогодення, а й про Г*л*к*ст, ІІ світову, pепpeciї, режим, р@зстріляне відродження, історію, мистецтво, археологію, суспільство, і про уявне чи існуюче колись озеро Амадока — найбільше в Європі озеро (понад 100 км2), розташоване на території сучасної України між Поділлям і Галичиною, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Ніби така паралель із зміненими, забутими чи зниклими цивілізаціями, культурами, народами.

Мені здалося, що тут практично не було однозначно позитивних героїв, бо всі вони під впливом обставин змінювалися як хамелеони.

Найцікавішими лініями для мене були Уляна і Пінхас (Г*л*к*ст), та Богдан і Романа (2014 рік +).

До останньої пари взагалі виникло дуже багато запитань. Їх імена були обрані не випадково в точно несуть свої сенси.
Фінал-викриття -🔥, перевертає все з ніг на голову, хоча ще з самого початку є багато натяків на це.

Я так і не до кінця зрозуміла постать самої Романи. Хто вона і навіщо вона все це робила. Чи вона взагалі існувала? Як можна було знати так детально історію сторонніх людей?

Також сподобалися моменти із соцмережами та ток-шоу.

Моменти із євреями та виготовленням кошерного м'яса доводили мене до сліз.

А найменш захопливо мені читалося про відомих постатей. Що поробиш, історія і все з нею пов'язане ніколи не викликало у мене захоплення.

Вважаю, що роман перенасичений описами і непотрібними подробицями.

Я б віднесла цю роботу до серйозного твору високої літератури, яка буде зрозуміла не всім.

Але це точно гідна праця авторки.