Ідеальне епічне фентезі в дусі Аберкромбі та Сандерсона 🗡️
Я нічого не очікувала від цієї книги, я нічого не знала про авторку, і невеликий наклад теж насторожував, але ця книга настільки ж прекрасна, наскільки й недооцінена.

Унікальна система магії, коли люди контролюють саму Землю, деталізована світобудова з купою специфічних слів (і яка точно вас здивує, якщо ви, як і я, дивлячись на обкладинку, вирішили, що тут буде середньовіччя 😏), реалістичні і часом жорстокі події (ніяких роялів для героїв тут не заховано!), неймовірні персонажі і загадки, клубок яких треба розплітати всю книгу. І що сподобалося мені найбільш — дійсно неочікувані сюжетні повороти, про які я до останнього не здогадувалася, хоча досвід читання фентезі маю великий, тому отримала змогу вперше за довгий час сидіти над книгою, впустивши щелепу на підлогу.

Тож якщо ви шукали якесь нове і класне фентезі, яка побудоване далеко не лише на типових тропах, то вам однозначно варто зазирнути до світу П’ятої пори)

Так само сильно, як мені сподобалися "Керамічні серця", мені не сподобалася ця книга, і це дуже сумно, тому що мені хотілося поринути і в цей світ авторки.

Сама ідея з академією богів нехай і не нова, проте виявилася захопливою, і сюжет дійсно насичений і сплітається в неочікуваний клубок. Але реалізовано все якось по-дитячому: багато чого не було описано або взагалі упускалося, а до вчинків і логіки абсолютно всіх персонажів були питання. До того ж персонажів було так багато, що я весь час губилася, а те, що в них було декілька імен або герої часом описувалися якимись чорнявка/білявка теж не допомагало. Губитися допомагали і скачки між подіями і минулим/теперішнім, які відбувалися так різко, що збивали мене з пантелику (хоча зазвичай мені подобається хід з частковою подачею подій минулого, коли ти поступово збираєш цілісну картинку, але з "Академією Аматерасу" це не спрацювало). Я навіть не впевнена, що всі події минулого і теперішнього врешті-решт зібралися в цілісну лінію, бо часом відстежити, що це за подія, хто в ній фігурує і коли вона відбувалася, щоби прилаштувати її до інших, було дійсно важко.

Знаю, що Академія Аматерасу розрахована на підлітків, і я не вперше читаю підліткову літературу. Але це вперше мені вона настільки не зайшла. Можливо колись я спробую дати другий шанс цьому всесвіту і візьмуся за дилогію про Гайю, але тепер навіть і не знаю, чого від неї очікувати.

Лі Бардуґо зробила це знову: змусила мене підіймати щелепу з підлоги і захоплюватися тим, як майстерно вона мене надурила. Але цього разу на цілковито іншому рівні, і це, мабуть, перше, що потрібно розуміти перед тим, як братися за цю книгу: вона не така, як інші перекладені українською історії Лі Бардуґо. Вона доросла, і темна, і іноді її бридко читати, але саме в цьому і суть "Дев'ятого дому": тобі може бути лячно, але ти не зможеш відвести очей, доки не доберешся до розв'язки.

То завдяки чому ж авторці вдалося створити саме таку темну історію, водночас схожу і не схожу на інші "темні академії"? Завдяки вдалому використанню протиріч і гарно представленому контрасту між двома світами: тим, що у всіх на виду, і тим, що призначений лише для обраних. З одного боку відомий університет, а з іншого - таємні общини, що читають майбутнє по внутрощах людей. Блискучий учень, майстерності і знанням якого всі заздрять, і нікчемна самоучка, якої навіть не мало бути в Єлі. В той самий день можна прогулятися вуличками університетського містечка, насолоджуючись його виглядом, а ввечері - відривати пальці примари від твоєї шиї, доки та тебе не вбила. І повірте: описує як красу, так і жахи Бардуґо навдивовижу майстерно. Взагалі думаю, що саме з цієї книги починається дорослішання стилю Бардуґо і те, як він отримує ту саму жахливо-реалістичну перчинку.

А найцікавіше в цій історії те, що головна героїня Алекс навіть не обрана, як це зазвичай трапляється. Їй, невдасі та аутсайдерці, просто пощастило потрапити до таємного суспільства і зайняти місце, що ніколи не мало їй належати. Або, можливо, не пощастило? Алекс і сама в цьому не впевнена, і всю книгу ми разом з нею будемо намагатися розібратися, в який саме момент життя дівчини пішло не за планом. І зрозуміти, чи не веде хтось у всіх під носом власну гру, разом з Алекс, до якої відчуваємо симпатію, бо вона ж так схожа на нас, яку ніби-то знаємо, але чи знаємо насправді?

І розібратися в цьому клубку загадок буде зовсім не просто, хоч і неймовірно захопливо. Авторка вдало маніпулює сюжетом, стрибаючи то в минуле, то в сьогодення, то в ще більш далеке минуле, відволікаючи описами містечка, вечірками і церемоніями від того, що відбувається насправді. Звісно, комусь може здатися, що всього цього забагато. Що історія занадто складна, а, отже, не варта часу і уваги, але, повірте, вона варта кожної проведеної за нею години. Вона заслужила мою прихильність незважаючи на те, що я обходжу жахастики десятою дорогою. Вона захопила мою увагу настільки, що я проковтнула її за декілька днів і все рівно не наситилася історією. Мені потрібно більше Алекс Стерн, більше Дев'ятого Дому, більше темної і жорстокої Бардуґо, і це для мене найбільший мінус цієї книги: що потрібно чекати продовження. Але якщо наступна частина буде такою ж епічною, то і очікування в цьому випадку можна вважати хвилюючою увагу прелюдією).

Ця книга вражає своєю жахливістю, і справа зовсім не в тому, що вона розповідає про вбивства, розчленування чи щось подібне. Тут криється дещо більше, дещо набагато реальніше і наближене до кожного з нас. Те, що може статися з будь-ким, якщо не бути достатньо обачним чи опинитися без підтримки оточуючих чи якщо просто не пощастить. Аб'юз, якому не має діла до статі, статків чи соціального положення. Аб'юз, який, на жаль, стається і може статися з будь-ким. А після нього - те саме брудне відчуття, розпач і відчайдушне бажання переконати себе, що тебе не використовували, що ти не була наївною чи дурною, що ти не травмована. Бо якщо не переконаєш, то як взагалі тобі далі жити?

Це історія про те, як втратити себе, хоч ти цього і не відчуваєш - настільки уміло тобою маніпулюють.

"Моя темна Ванесса" читалася важко, як і мало бути, враховуючи її тему. І те, що стиль авторки доволі простий та легкий, не допомагало сприймати цю книгу простіше - скоріше створювало більший контраст з напруженістю подій, як і те, що самі події одночасно розгорталися в минулому і теперішньому. З одного боку - дівчина, що не могла зрозуміти, що відбувалося, з іншого - жінка, яка, не зважаючи на світ вік, досі плутається у павутині брехні. Разом з ними перед нами постають важливі питання фізичного та емоційного насилля, маніпуляцій та мерзенного обману, призваного порятувати власну шкуру навіть ціною мрій та успіхів ні в чому не винної особи, і відсутності справедливості з боку тих, хто мав би допомогти, мав би все зрозуміти краще, ніж п'ятнадцятирічна дівчина. Адже якщо навіть дорослі робили вигляд, ніби нічого не помічають, ніби нічого не відбувається, то які висновки могла зробити та сама недосвідчена дівчина?

Про це і було найстрашніше читати: про те, як Ванесса знаходила щоразу нові і нові виправдання тому, що відбувалося - як в молодому віці, так і в дорослому, коли в принципі вже мала можливість осмислити цю ситуацію. Та чи могла, коли її зв'язок з ним все ще підтримувався? Звісно, в певній мірі розумієш цей зв'язок з людиною, що вперше дала Ванессі відчути, що вона комусь потрібна, що вона кохана і унікальна, що інакше, скоріш за все, бути не було, але... Але читачу, обтяженому вагою знань про подібні стосунки, все стає зрозуміло одразу, от тільки ми нічого не можемо виправити - лише відчувати гіркий присмак у роті від того, хто ніхто в книзі цього не робить.

Часом хотілося увірватися на сторінки, струсити головну героїню за плечі і кричати: "Біжи, рятуйся, але не залишайся тут, із ним!", а доводилося глава за главою приймати жорстоку правду: я - лише спостерігач і нічим не можу зарадити, хоч і знаю правду, бачу її між рядків. А часом я запитувала себе, чи змогла би сама віднайти правду в такій ситуації? Адже я теж колись була вразливою і невпевненою в собі, і якби хтось вирішив скористатися цим, чи змогла би я чинити супротив? Чи віднайшла би в собі хоробрість попросити допомоги чи хоча би розповісти комусь? Чи я теж мала шанси стати черговою Ванессою?

Страшні думки, які хочеться одразу витіснити з голови. І водночас подякувати всесвіту, Богу - кому завгодно! - за те, що мені в такій ситуації не довелося опинитися, що мені пощастило. Ванессу ж удача обійшла стороною, і залишається лише сподіватися, що вона врешті-решт остаточно прийме правду і саму себе, зрозуміє, що не була ні в чому винною, що винуватим завжди був він. І відпустить ту темряву зі своєї душі.

Не знаю, чому цю книгу так часто порівнюють з "Гаррі Поттером", але те, що в ній однозначно є щось казкове і незвичне, це факт. А ще для мене це був буквально ковток свіжого повітря у вирі історій з типовими головними героїнями, світами, що схожі один на одного ніби близнюки, і передбачуваними сюжетними поворотами. Тому що в "Зимових заручинах" ви нічого такого не відшукаєте, тож готуйтеся дивуватися на кожному кроці цієї незвичної подорожі.

"Одного дня, піддавшись дуже поганому настрою, Бог зробив невимовну дурницю. Він розбив світ."

Те, що "Зимові заручини" не є типовим фентезі, зробило його справді унікальним в моїх очах. Де ще ви зустрічали світ з завислими у повітрі брилами землі, де жителі мають унікальні здібності, а управителями виступають дивні істоти, що не пам'ятають навіть самих себе? Але, можливо, ідея з організованими заручинами звучить не досить інтригуюче? А що ви скажете, якщо наречені будуть так холодно ставитися один до одного, що під час прочитання аж подих перехоплюватиме, а більшу частину книги вони навіть не зустрічатимуться? А якщо в цей і так незвичний коктейль додати ще і неймовірні таємниці світобудови і героїню - ходяче нещастя, яку висмикнули з любого їй музею і відправили в світ інтриг, де вона мусить виживати? Такий мікс просто не може не захопити увагу і не змусити буквально поселитися на сторінках в очікуванні розв'язки.

Саме так сталося і зі мною, а особливо проникнутися атмосферою допомогло те, що події демонструються крізь призму відчуттів Офелії - дівчини, для якої все навколо теж в новинку, яка більше не владна над жодним аспектом свого життя, але все рівно намагається не тільки порятувати себе, а ще й допомогти іншим. Офелія підкорила мене своєю хоробрістю зіштовхнутися з невідомим, щирістю, відданістю і добротою, яких не втрачає навіть в моменти, коли всі проти неї, коли всі навколо грають в якісь політичні ігри, що їй не зрозумілі. Якщо це не сильна героїня, тоді я вже і не знаю, кого можна назвати сильною.

Можливо, деколи Офелія і постає наївною, але за це я полюбила її ще більше, тому що... Як ще можна було би поводитися на її місці? Мені її реакція на все видалась максимально природньою, а ще цікаво було спостерігати за поступовими змінами в головній героїні. Та і не тільки в ній: можливо, холодне серце її нареченого Торна теж приховує дещо більше за своїм моторошним фасадом?

Окремим плюсом цієї історії для мене став повільний перебіг подій. Це дозволяє насититися атмосферою крижаного Полюсу і насолодитися неймовірними описами, витвореними фантазією авторки, а ще дає можливість порозгадувати загадки - якщо, звісно, зможете впоратися з лихо закрученим сюжетом) В "Зимових заручинах" приготуйтеся до того, що не все те, чим здається, тому що реальність тут так тісно переплелася з ілюзіями і брехнею, що навіть найдревніші персонажі не годні їх розділити. А ще приготуйтеся отримати справжній slowburn, тому що заручені, які навіть за ручку толком не потрималися протягом всієї книги, бо не довіряють один одному і не можуть навіть самі собі зізнатися, що щось почувають... Такого я дійсно давно вже не бачила у фентезі і за це ладна аплодувати авторці стоячи.

А ще готуйтеся до того, що ця історія вас не відпустить. Таємниці Полюсу обширні і зловісні, приховувані століттями кимось, хто бавиться за лаштунками, але якщо ти маєш силу читати минуле, чи можна втриматися від того, щоб цього не зробити? І чи можна втриматися від того, що не схопитися одразу за наступну частину пригод Офелії?