Книга позиціонується як «сучасний українськи сozy-детектив», тобто затишний, не кривавий. Оскільки події відбуваються на поромі, то детектив до всього ще і герметичний – люблю таке по всім переліченим пунктам. Загалом історія побудована на цікавій загадці, плюс тут певний оммаж до Агати Крісті, і добре обіграний, тому дебют (як я зрозуміла) перспективний. Це були очевидні плюси.
Є і мінуси. Насправді нічого, що не міг би виправити рішучий літредактор, але такий, на жаль, не трапився. Пройтись по тексту і добряче почистити, як на мене, варто було б дві речі. По-перше, забагато велемовних цвітастих описів, що не надто лягають у детективну динаміку, плюс збоять на рівні атмосферності – відчувається ледве вловимий, але постійний надмір емоцій. Ну, типу звичайний ранок «шкрібся у шибку із оскаженілістю дикої кішки… кігтики шматували сутінки, дерли ніч на сирі клуби туману… не залишаючи темній гості жодного шансу зацарювати на своєму срібному троні». Сюди ж – зловживання синонімами без врахування інтонаційних нюансів. Ось, наприклад, банальна сцена – героїня збігала в туалет. От тільки вперед вона «повільно пошкандибала», а назад вже «впевнено задріботіла». Жодних причин для такого екзотичного пересування немає, проте такий слововжиток по всьому тексту – начебто і дрібниця, але створює постійне відчуття неприродності, надмірної театральності.
Окрема біда із описом персонажів, а саме із постійним використанням для цього їх національності: спочатку героїня із сином вгадують хто є хто – хороший хід, щоб описати читачу диспозицію, так би мовити, але «типові німці», «типовий британець» і навіть хтось «югославської зовнішності». Є ще індус і єврей, о, і російський кримінальник і далі по тексту їх постійно так і описують – за національностями. Оце «єврей сказав», «індус пройшов» реально дратувало. Що цікаво, для «продажної» анотації видавництво прекрасно обійшлося без цього.
Загалом читати рекомендую, і продовження або новий роман чекатиму.

Це друга книга дуже симпатичної ретро детективної серії «Пентекост і Паркер». Оповідачка – Вілл Паркер – асистентка Лілліан Пентекост, жінки блискучого інтелекту, але слабкого здоров’я, вони працюють детективками у Нью-Йорку 1940-х. Це продовження мені сподобалось навіть більше за першу книгу (це при тому що і вона цілком найс). В «Убивстві» героїні розкрились повніше, стали яскравішими. У мене склалось враження, що автор трохи змінив стиль оповіді: у Віл, яка розповідає історію, з’явились інтонації дівчини, чиї циркові університети не позначились рафінованістю, як, власне, і має бути. Вона стала більш іронічною і менше натякала на страшні таємниці і їй це відверто пішло на користь.
Чергова справа Пентекост і Паркер стає особистою: убито колишню колегу по цирку і подругу Віл, яка працює Татуйованою Диво-Жінкою (саме вона зображена на обкладинці, яка все ж – скажімо чесно – першій книзі таки поступається). Ба більше, головним і, схоже, єдиним підозрюваним став колишній вчитель Віл, метальник ножів (угадайте, як загинула жертва) Валентин Калішенко (ага, вестерни такі вестерни – ну як же не втулити загадкову руску душу в американський цирк. Але він не так уже і дратує, мушу визнати).
Локацією для справи стає містечко в американській глибинці, біля якого зробив зупинку мандрівний цирк і, власне, сам цирк. Зізнаюсь: я терпіти не можу історії, пов’язані із цирком, але от у Спотсвуда цирк як декорації для детектива вийшов дуже симпатичний, особливо його спідній бік, «робоча» частина, не призначена для глядачів. До всього ж історія, хоч і розважальна в першу чергу, ненав’язливо піднімає чимало важливих тем: тут і зміна епох (мандрівні цирки відходять, і розгубленість людей, що вміють жити тільки так, проходить тоненькою ниточкою); і ветерани, що повернувшись із Другої світової, намагаються призвичаїтись до світу, який не змінився, тоді як вони – так; злочинність і святенництво у маленьких містечках – містечко тут принципове, обмежений простір дає можливість всьому тому резонувати; загублені душі, для яких цирк став єдиним виходом і прихистком… Це все вплетене в детективну історію просто ювелірно. Додайте сюди грубуватий гумор Віл, трохи іронії її начальниці і вийде прекрасне чтиво.

Авторка книги у першу чергу родичка героїні, і вже в другу дослідниця. Хоча вона і працювала із архівними джерелами, цей пріоритет – що пише племінниця – помітний і впливає на книгу. З одного боку це добре: маємо деякі сімейні інсайди (мало) і емоційний зв'язок (сильний), з іншого – помітне згладжування гострих кутів аж до недомовок. Оскільки йдеться про Червоний ренесанс і Розстріляне відродження (мало того, що сама Наталія Ужвій непересічна особистість, так і зв’язки чого варті: актриса Одеської кіностудії у бурхливі 1920-ті, актриса в театрі Курбаса, дружина Семенка). І повірте, кутів там вистачало і я прямо бачу, де їх акуратно обійдено.
Цієї книги достатньо, щоб зацікавити постаттю і часом, але категорично мало, щоб цей інтерес задовольнити.
І ще один момент. Я намагаюсь не зациклюватись на якості друку, головне ж текст, але цього разу Фоліо переплюнуло саме себе. Папір для тиражу явно вирвали у лютій боротьбі у Кохавинки – от прямо позорище.