Мабуть, найгірша пʼєса серед читаних у цій серії від Анети
Серед діючих особ маємо Андреа і Бориса. Вони коханці. Борис зраджує дружину вже доволі давно. Андреа чоловіка не має.
Починається все з того, що вони приїздять до ресторану, і зустрічають там знайомих Бориса: подругу дружини Франсуазу, її чоловіка Еріка і його мати Івонну. Ну от і виходить так, що усі ці люди сідають за один столик, пʼють і розмовляють. А Івонна завжди губить свою сумочку і шукає її.
Закінчується, фактично, нічим. Хоча нічого нема і між початком і кінцем.
Та й таке, не зрозуміло нащо таке взагалі читати.

Минуло майже 4 роки як вбивцебот хакнув свою програму контролю. Він міг би стати безжальною смертоносною машиною, але зазнав величезної і жахливої невдачі. Чому? Бо ці роки були витрачені на поглинання серіалів, фільмів, музики та книжок.
Чому? Ну бо нудно ж. Робота нудна, контракти не цікаві, та й сам вбивцебот не має ні найменшого бажання робити більше, ніж від нього потрібно.
Отак і з новим контрактом, звичайна собі охорона команди дослідників на новій планеті. Ну зовсім нудота. Як тут не забити і не почати дивитися чергову серію улюбленого серіалу.
Ну але менше з тим, так би книжка була зовсім не цікавою і скоріш за все взагалі не існувала б. Тож відбуваються деяке гівно.
Сюжет роману не є чимось особливим і цікавим, я б навіть сказав би що він дуже навіть посередній і прохідний, тут скоріше вам сподобається сама особо вбивцебота, його думки, його небажання знаходитися біля людей, як він ніяковіє при спілкуванні, ось усе це.
Забавно, але нічого більше. Продовження з задоволенням читатиму, і надіюся автор нам таки розповість як вбивцебот став тим, ким він зараз є.

Господи, таке розчарування.
Френк живе собі на острові, будує дамби, підриває, робить огорожі з головами тварин, розважається як може.
Френк їздить до міста напиватися і тусити в барі з другом.
Френк знову обходить периметр острова і перевіряє свої стовпи з головами.
Френк радиться з осиною фабрикою.
Чому так?
Нащо він все це робить?
Так, я теж чекав відповіді, але для автора опис рутини цікавіший ніж пояснення чого все це відбувається, тож забудьте. Краще смакуйте чудові описи вбивств рідних Френка і бійку з кролем, це єдине вартісне в цьому паршивенькому романі.

Почну, мабуть з головної проблеми роману — занадто багато різновидів фейрі й інших істот. Ну от прям надто багато. Деякі з них вже відомі по іншим творам і фольклору, деякі практично невідомі посередньому читачу.
Наступне, що мені не сподобалося — таймскіпи. Завод — школа — універ. Тільки ми познайомилися з життям Джейн, щойно дізналися про її друзів/ворогів/знайомих, щойно почали звикати до оповіді — автор вирішує закінчити з цим і скіпнути деякий час життя Джейн. І знову незнайомі створіння, знову нові друзі/вороги/знайомі. Це все сприймається не як один цілісний роман, а як умовна трилогія, де такий шлях був би цілком виправданий і зрозумілий.

Загалом роман хороший, впевнений що багато рівнів пропустив, але перечитувати не буду, бо ж, здаєте, черга читання сама себе не прочитає. Але залюбки прочитаю Драконів Вавилону та Мати залізного дракона, як тільки Жупанський то все видасть.

*spoiler alert*
Сама наявність у оповіді Хлопчика-тіні разом із кінцівкою роману змушує задуматися про те, а чи реальним взагалі був весь цей світ, чи, власне, це було тільки марення Джейн.

Здається я все-таки не люблю детективи.

І Голдфінгер не став винятком, все дуже передбачувано та банально. Бонд якийсь абсолютно не виразний, і досить дивно читати про те, як його мучать душевні муки після крайнього вбивства. Адже він агент секретної служби, де ще й із правом на вбивство, і це абсолютно нормальна частина його роботи. Але ні, ми наполегливо страждатимемо. Вбивати та страждати. І ще раз. А потім горілки, та більше. І бажано з мартіні. Якщо напиватися – то красиво.

Вже не знаю, чому цей роман вважається найкращою книгою Флемінга, але, якщо це правда - ясно, до Бонду більше ні ногою. Це один із тих випадків, коли, напевно, краще вже фільм подивитися - там, як мінімум, чудовий Шон Коннері.