Загалом, книга доволі непогана. Демонструє ставлення до жінок в минулому сторіччі в науці, і загалом, зі сторони чоловіків, а тим паче інколи — інших жінок. Як на мене, дуже добре показано те, як тоді важко жилося, коли єдина рутина для тебе — кухня та дитячі підгузки. А також постійні насмішки, домагання на роботі (особливо, якщо ти кудись пробилась), та відсутність можливості поскаржитись десь на це.

Жанр не можу вважати своїм, тому повноцінно казати, що була в захваті, не можу. Читається доволі легко, і це плюс (як приклад — стоячи на кордоні у поїзді гаїла час «на ура»).

Окремо питання у мене викликає опис авторки пса Півнавосьму, але це не сильно впливає на сюжет, просто не дуже було зрозуміло потреби. І, можливо, я не дуже можу цього зрозуміти, але регулярне використання формул та наукових назв часом були зайві.

Зотт може бути прикладом тієї жінки, яка виборює своє місце під сонцем. Під кінець книги були моменти, які змусили пустити сльозу.

Стосунки Келвіна та Елізабет доволі милі та місцями відчувалися, як щось нове, на фоні сучасних ромкомів. Ці побутові розмови під час обіду, із судочками та все оце.

Чи шкодую за прочитане? Ні. Але чи буду перечитувати? Але теж ні.