Це найгірший роман, який я коли-небудь читала.

Заінтригувала? Певно ж. Поясню чому.

Чому я придбала цю книгу?
- Купувала я її по передзамовленню. Побачила в інстаграмі купу відео, де цей дарк роман описують як "еротичний переказ "Красуні та Чудовиська", який варто прочитати до дня Святого Валентина". Так як це моя улюблена казка та я обожнюю все з нею пов'язане, я повелась на цю рекламу, подивилась відгуки англійською (англомовній аудиторії теж, на диво, дуже зайшла ця серія), та придбала книжечку. Взагалі я вважаю, що "Красуню та Чудовисько" дійсно можна дуже круто переписати по-еротичному, адже в ній є така незрівнянна напруга між головними героями. Коли я очікувала книгу, уявляла якою ж захопливою вона буде, і які самі сцени можна було би написати в ній. Проте це було жахливо.

Зав'язка.
- Зав'язка книги триває приблизно 80 сторінок, що дуже мало, особливо для першої частини із серії. Навіть 200 сторінок було би досить мало для такого великого світу, який захотіла створити К.Ф. Брін. Тут у нас і демони, і королі, і політика, і перевертні. Було би логічно описати яким чином Фінлі дізналась про хворобу, як досліджувала історію прокляття, та найголовніше — яким чином вона відкрила цілющі властивості вічнолиста. На мою думку, це варто було би робити через персонажів: батьки Фінлі в дитинстві певно розказували їй з братами та сестрами про історію королівства, передавали певні знання. Але ж ні, в читача просто швиряють куски інформації, яку йому самому доведеться якось пережовувати, зліплюючи сюжет докупи. Це жахливо, адже роман абсолютно не стріктурований. Під кінець ми дізнаємось ще більше інформації, яку слід було розкрити на початку, і загалом це не роман, а есе в довільній формі.

Персонажі.
- Фінлі — головна героїня з величезним потенціалом, який досить дивно розкрила авторка. Вона не жахлива, проте читачеві не до кінця зрозумілий її характер, адже авторка нечітко описала історію Фінлі та її сім'ї, що дуже дивно, враховуючи, що весь сюжет і крутиться навколо сім'ї. Ніфейн же взагалі якийсь поц, який кожного разу, коли зустрічається з Фінлі, потсає перед нею іншим. Спочатку він привабливий, потім бісячий, потім нестерпний, а потім ну прям бусінка. Це не художній прийом, це просто не пропрацьований персонаж. Діалоги між цими двома жахливі; вони і п'яти хвилин не можуть поспілкуватися, бо завжди збуджені, і це ОГИДНО. Взагалі всю книгу я відчувала огиду по відношенню до відносин гг.

Еротичні сцени.
- Як би мені хотілось, аби я жартувала/брехала. Проте ні, це дійсно викликає рвотний рефлекс. Ніфейн у нас перевертень, котрий може ставати звіром. І звір у нього... альфа. Так, альфа. К.Ф. Брін запхала в цю книгу омегаферс, ніби це дешевий фанфік 14-річної дівчинки. І це викликало тааакииий крінж при прочитанні. Ніде, повторюсь, ніде я не бачила, що тут будуть перевертні та/чи омегаверс. Але ВСІ сцени 18+ були ПРОНИЗАНІ ним. Це неможливо читати. "Я відчула поштовх сили, який спрямував його звір до мене, бажаючи підкорити мене" і тому подібні фрази викликають лише огиду і бажання закинути книгу і позбутися її. Повноцінного с*ксу між гг не було, і я навіть не пам'ятаю чому — настільки дурне було обґрунтування. Тобто всі +-400 сторінок ми читаємо хтиві думки гг та сцени притискання одне до одного. А сцени зі слугами більше схожі на білі вечірки P. Diddy. Мені було дуже тяжко це читати, і я не знаю кого це збуджує. Не можу цього уявити.

Іронія та гумор.
- Я в багатьох відгука бачила думку про те, що цей роман висміює сучасні дарк романи, іронізє їхню абсурдність. Ні. Він став одним із них. Тут немає дотепності, немає іронії, немає гумору, це майже 400 сторінок абсурду та жаху.

Загалом ми маємо:
- Жахливу реалізацію сюжету;
- Картонних персонажів;
- Прісні пусті діалоги;
- Огидні сцени 18+;
- Дивний та надто швидкий фінал.

Нікому ніколи не раджу це читати.

Анджей Сапковський «Відьмак. Час Погорди» (Книга 4)
⚔️ 10/10 ⚔️

Моя найулюбленіша частина «Відьмака». "Час Погорди" — це точка неповернення. Якщо "Кров ельфів" була розмірковуванням перед бурею, то тут вона нарешті вибухає на повну силу. Війна, зрада, хаос і руйнування — світ Відьмака більше не той, що раніше. І кожен герой цієї історії мусить зробити свій вибір. Сапковський більше не зволікає. Політичні інтриги розгортаються у відкритий конфлікт, а персонажі, яких ми знаємо і любимо, опиняються в самісінькому центрі катастрофи.

"Час Погорди" — це історія про те, як усе може змінитися за мить. Це книга про війну — не лише між арміями, а й між людьми, яким доводиться робити важкі вибори. Геральт вперше за довгий час зазнає поразки. Цірі — втрачає дитячу наївність. Світ — скочується у темряву.

Сюжет розганяється до шалених швидкостей. Це вже не філософські розмови під час довгих подорожей, а постійна напруга, бій за виживання і болісні втрати.

Як же неймовірно боляче було читати про нещасну Цірі, і як же майстерно Анджей описує її пригоди. Як завжди, кінець книги – моя найулюбленіша частина, яка спричиняє таку величезну бурю емоцій.

Анджей Сапковський «Відьмак. Кров Ельфів» (Книга 3)
⚔️ 8/10 ⚔️

Якщо перші дві книги серії "Відьмак" були збірками окремих історій, то "Кров ельфів" — це вже повноцінний роман, з якого починається головна сюжетна арка. Казки закінчилися. Тепер — війна, політика, інтриги й доля, яка не питає дозволу.

Ця книга більше не про випадкові зустрічі й короткі пригоди, а про довгу дорогу, що змінює всіх, хто ступає на неї. Світ змінюється, і Ґеральту доведеться прийняти той факт, що він не просто мисливець на монстрів. Він — вихователь, наставник і, хоче він цього чи ні, ключова фігура у війні, що наближається.

"Кров ельфів" зовсім не схожа на попередні книги. Тут вже немає традиційних "монстрів тижня" чи окремих оповідань. Темп сповільнюється, історія стає більш розлогою, з'являється більше політики, змов і розмов, що вирішують долю народів. Але це не означає, що книга втратила свою магію. Навпаки, вона заглиблюється у стосунки між персонажами, і найбільше тут саме про Цірі — її становлення, її характер, її місце у світі.

Ґеральт, як і завжди, залишається спокійним і іронічним, але навіть він починає розуміти, що його меч більше не є головною зброєю. Світ змінюється, і відьмаку доведеться вирішити, яку роль він хоче у ньому відіграти.

Анджей Сапковський «Відьмак. Меч призначення» (Книга 2)
⚔️ 9/10 ⚔️
Якщо "Останнє бажання" було лише знайомством із Ґеральтом та його світом, то "Меч призначення" — це перший крок у безодню його долі. Анджей Сапковський знову пропонує збірку оповідань, але цього разу вони вже не просто епізоди з життя відьмака, а ланки одного великого ланцюга, що веде до головної історії всієї серії.
Ґеральт із Рівії — все той же професійний мисливець на монстрів, який, втім, дедалі частіше стикається з тим, що найстрашніші чудовиська не мають пазурів і іклів. Але тепер перед ним постає питання, що неможливо вирішити мечем — чи можна втекти від власної долі?
"Меч призначення" — це шість оповідань, у яких Геральт знову опиняється у вирі подій, що визначать його майбутнє. Якщо перша книга була сповнена філософських дилем про добро і зло, то тут на перший план виходять тема долі, вибору та кохання.
"Меч призначення" — це книга про вибір, навіть коли здається, що його немає. Про долю, від якої неможливо втекти. І про кохання, яке, попри всі чари та мечі, залишається найбільшою загадкою.
Ця частина значно глибша і емоційніша за першу. Тут більше болю, більше романтики, більше фатальних рішень. Геральт уже не просто мисливець на монстрів, а чоловік, який дедалі сильніше відчуває, що світ змінюється, і йому доведеться зробити вибір — лишатися в тіні чи стати частиною великої історії.
Я обожнюю останній розділ, котрий змусив мене пролити так багато сліз. Він просто неймовірний: відносини Ґеральта та Цірі тільки зароджуються, але читачеві уже відомо, що вони важливіші за усе в світі Сапковського.

Анджей Сапковський «Відьмак. Останнє бажання» (Книга 1)
⚔️ 8/10 ⚔️
Якщо ви шукаєте фентезі, де між рядками ховається більше, ніж просто битви з чудовиськами, "Відьмак" Анджея Сапковського — саме те, що варто відкрити. "Останнє бажання" складається з кількох оповідань, кожне з яких — окрема пригода, але всі вони зібрані в єдину канву завдяки вставним сценам у храмі богині Мелітеле, де Геральт відновлює сили після чергової місії. Кожне оповідання — це не просто сутичка з чудовиськом, а переосмислення класичних казок у похмурому, часто жорстокому стилі.
Ґеральт — відьмак, мисливець на монстрів, який мандрує світом, пропонуючи свої послуги за винагороду. Він холоднокровний професіонал, мутований, аби не відчувати жодних емоцій, але за цим крижаним панцирем ховається іронія, сарказм і, що найголовніше, сумніви. Бо світ, у якому він живе, — це не місце, де добро і зло чітко розмежовані. Люди бувають страшнішими за будь-якого перевертня, а чудовиська іноді виявляються благороднішими за своїх мисливців.
Найбільш вражаючий, на мою думку, розділ – це, звісно, останній - "Останнє бажання" — та сама історія, що відкриває один із найзаплутаніших і найяскравіших сюжетів у житті Відьмака — його стосунки з чародійкою Йеннефер з Венґерберга. Цей розділ просто неймовірний, та буде відгукуватися в історії Ґеральта ще дуже-дуже часто.
Сапковський пише жваво, дотепно і водночас глибоко. Його персонажі — не картонні герої фентезійних кліше, а живі люди (і нелюди) з почуттями, вадами, іронією та гіркими спогадами. Книга затягує своєю атмосферою, а історії захоплюють так, що важко відірватися. Це чудове знайомство з всесвітом Відьмака, після якого неодмінно захочеться читати далі, навіть якщо саму суть цього темного світу тяжко одразу збагнути.