Як для людини, що жодного разу не була в горах, я аномально сильно в них закохана. Поки я не дібралася туди особисто, то читаю про людей, що змогли туди дістатися – цього разу Альпи, «Пазл» Франка Тільє.

Книжка нам розповідає про чоловіка Ілана, в минулому – затятого гравця, мисливця за скарбами, нині ж – звичайного працівника на заправці. Його батьки загадково зникли під час шторму, він страждає на пробіли в пам’яті і загалом, як ви могли зрозуміти, життя в нього не ладнається. Раптово до Ілана з ноги вривається його колишня дівчина Хлоя, котра повертає його в гру – «Параною». Книжка розповідає нам про процес потрапляння в цей напівміфічний квест головних героїв, де все реально, але не реальність, і про сам перебіг гри, головний виграш якої оцінюється мінімум в 300 тисяч євро (а це-таки приємність).

Все було б добре, але в усіх учасників гри трохи «підтікає дах», а в місці, де відбувається змагання, рік тому за подібних обставин відбулося вбивство 8 людей. Від «Пазлу» дуже складно відірватися, читається легко й захопливо. Попри те, що розв’язку можна зрозуміти ще на початку, слід читати хоча б заради атмосфери повної ізоляції, коли навколо лишень хурделиця й гори, а всередині – повне божевілля.

Коли ви востаннє були в цирку? Особисто я була в далекому 2018 році: пекуче літо, моя подруга, центр рідного міста. У мене досі зберігається квиток, клоунський ніс і кілька фотографій. Емоцій - море, насамперед через те, що моя подруга сказала клоуну, ніби він несмішний (і це була гірка, але правда!). Тварин там не було, на превелике щастя, бо жорстоке поводження з ними – це сильний біль багатьох. Ви його відчуєте, коли читатимете історію, і неодноразово.

Тож, цирк-цирк-цирк. Якщо ви схочете легенького чтива про це фантастичне місце – «Води слонам» Сари Груен однозначно ваш варіант. Акробати, танцівниці й клоуни: вони поважні й гарні, блискучі й чарівні, від них шаленіють і ними захоплюються. Та поруч із ними – робітники, які мають створювати бекграунд для цієї гарної картинки: працювати за їжу, місяцями не бачити грошей й душу, стирати руки в мозолі та боятися, що під час чергового скорочення через брак коштів тебе викинуть з поїзду на повному ходу. Пересувний цирк, 1930-і роки, США: в одному вагоні двійко людей шикують і п’ють заборонений алкоголь, у сусідньому – суцільна людська маса набивається під полички й на підлозі, аби було де спати, а в іншому вагоні їде… слониха.

В усю цю круговерть потрапляє Джейкоб, якому доведеться звикати до нових порядків, аби знайти друзів, кохання й своє покликання. Або ж піти проти цих порядків.

Розповіді про свою молодість від людей похилого віку – класичний прийом в книгах. Втім коли йдеться про молодість в цирку, це ж зовсім інша справа, як на мене, це інше життя.

Зазначу, що було кілька жорстоких сцен (знову-таки, з тваринами), тому якщо це є тригером для вас, а також якщо ви намагаєтеся уникати будь-яких згадок про клоунів, не беріться.

Але якщо вас зачаровує запах солодкої вати, прим’ята від шатру трава і слоненята – цирк братів Бензині завжди радий новим глядачам та читачам!

«Коли я дивлюся, як ти спиш, я відчуваю неймовірний трепет від того, що ти існуєш», або як я знайшла найкращу романтичну історію, яку тільки читала ⭐️

Зав’язка така. Дженьюері, котра пише «жіночу прозу», і Оґастус, який пише про щось тривожне і традиційно без-хепіендове, знайомі ще з університету. Погляди на життя у них, здавалося б, діаметрально протилежні, стиль письма – теж, але життя зводить їх у сусідніх домівках маленького містечка з мальовничим озером. У них двох непростий багаж за спиною, в моменті ще й творча криза, тож вони домовляються спробувати щось нове для себе: для Ґаса це написання любовної книги, для Дженьюері – жахаючої та важкої. Паралельно з тим розвивається і їхня власна історія, хай хто її пише – доля, Бог чи незбагненні (і слабко керовані) людські почуття.

Коли твоя рука тягнеться по щось мило-зефірне, то зазвичай розраховуєш на емоційні гойдалки, стереотипний сюжет і не дуже глибоких персонажів, про емоційний зв’язок між ними – я взагалі мовчу. Але «Пляжне чтиво» Емілі Генрі – це не про ванільні шмарклі чи романтизований аб’юз, це про побудову здорових стосунків, про розмови, про пошук, зв’язок з батьками, зради й помилки минулого. Про захисні реакції, які ми використовуємо, аби продовжувати існувати після цих помилок. І про людей, які допомагають нам із цим впоратися: про коханих, друзів і психотерапевтів.

Водночас ця історія є легкою, смішною й пристрасною, я щиро повірила в цю хімію між двома людьми, і це було пречудово! Однозначно моя вам рекомендація, товариство ❤️

Знаєте, товариство, герметичні трилери та детективи завжди мають неперевершену атмосферу, бо хіба є щось гірше за неможливість на щось вплинути, гірше за безвихідь і відчай? Хіба не цього ми хочемо, коли ми беремося за подібні книги – відчути легке поколювання в пальцях і тремтіння по тілу?

Тож, я обожнюю замкнений простір, ізоляцію, омріяні гори, мінімум персонажів (можливо, це й тому, що я кепсько запам’ятовую імена, а якщо відверто – не сильно й намагаюся!), зиму з її хуртовинами, снігами та шаленими вітрами. Факт: якщо ваша руця теж потягнеться до цієї книги, то мушу попередити про її «сезонність»: така історія вочевидь краще затягне читача в свою атмосферу взимку, коли на вулицях буде лежати сніг, а за вікном мерехтіти зловісний ліхтарик.

Отже, вбивство (і навіть не одне!) це завжди неприємно (ну, майже завжди), а коли ви знаходитеся далеко від цивілізації, куди не може дістатися поліція – ситуації взагалі не позаздриш.

Головна героїня, Елін Ворнер, буде вас жахливо дратувати своїми нескінченними стражданнями, спогадами, надмірною довірливістю, панічними атаками та своєю підсліпуватістю, бо за всіма правилами детективу вона не може зрозуміти «ху іс ху» до останніх сторіночок. Насправді, зробити так, щоб антагоністом виявилася людина, яку читач навіть не підозрював, доволі складно, тому тут перед письменником виникає величезна дилема: краще зробити так, щоб читач все ж сам здогадався хто вбивця, або ж злити сюжет і звинуватити персонажа, мотивів якого ми не знаємо і взагалі про нього казали кілька слів на початку книги? Кожному своє. Конкретно в цьому випадку ви можете здогадатися самі, по-перше, тому що це камерна історія, по-друге, вочевидь хто-завгодно буде кращим детективом, аніж Елін.

Однак настрій, переданий у тексті, він неймовірний. Ви буквально відчуваєте себе на вершині гори, в самісінькому готелі: новому слові архітектури, скляному, як іграшковий будиночок, проте який приховує страшенні злодіяння, майже нелюдські. Ви оточені неперевершеною красою, та в заточенні ви знаходитеся не самі, а з небезпекою поряд, із постійним передчуттям біди, відчуттям, ніби за вами спостерігають. Ви наче самі змінюєтесь: у вас на шкірі – гострі сніжинки, в легенях – холод, під шкірою на спині – гірський хребет.

Отже, якщо вас роздратує головна героїня, трохи злита кінцівка і затравочка на продовження, то я вас зрозумію, але якщо зимньо-холодно-какаонастроєвим-вільним вечором вам все ж закортить почитати щось атмосферне та гнітюче, то обов’язково спробуйте цю історію!❄

«Бо серця всіх живих істот розбиваються на війні»

Фредрік Бакман, його вміння доводити до сліз і вибудовувати казкові світи в умовах сірої реальності до вашої уваги.

Ельза та її Бабуня – найкращі подруги. Обидві неймовірно сміливі, шалені і трохи (ну, гаразд, абсолютно точно) не схожі на інших людей: дорослих, відповідальних, ввічливих і маленьких, розпачливих, жорстоких. І дуже боляче втрачати найближчих друзів, особливо якщо тобі лише сім років, і навколо тебе руйнується увесь світ, а то й не один.

Ця книга про втрати, які ми несемо під час війни, іноді – особистої, яку ведемо з собою роками. Про те, як сильно нам потрібна допомога, коли наші серця розбиваються, і як необхідні нам ліки від любові: для когось - це плече друга, для когось – спеціаліст, а для когось – келих вина.

Історія про пошуки, віру в людей і вибір, який ми маємо робити і котрий не завжди виявляється правильним. Це ще одна мораль книги, яку нам усім треба навчитися сприймати як належне: «Якщо повикреслювати всіх, хто колись повівся, як придурок, то можна й без людей лишитись». Звісно, всі ми маємо відповідати за свої вчинки. Але також ми всі люди і часто заслуговуємо на прощення, бо ж хто з нас, товариство, не поводиться часом як бісів ідіот? Отож…

«Моя бабуся просить їй вибачити»: про сім’ю, дружбу, печиво, казки, а також про всіх тих, перед ким ми маємо сказати щире «вибач». І відпустити.
Рекомендую всім і кожному, тут захопливо, щемко і тепло.

В усіх нас є новорічний подарунок, який ми бережемо в серці. Свій я отримала багато років тому і досі маю на поличці – величезну ілюстровану збірку казок старого світу. Ви вірите в казки? В те камінне тепло, легкість цукрової пудри, в диво? Якщо ні – читайте «Тривожних людей», якщо так – читайте «Тривожних людей», якщо ви трохи заплуталися у житті і не можете знайти відповідей – читайте «Тривожних людей».

30 грудня, одне пограбування банку (правда, безготівкового), вісім заручників (випадкових, насправді) і мільйон питань: чому? як? навіщо? заради чого? заради кого? Несподівані відповіді, неочікувані звороти – все для вас, товариство, це Фредрік Бакман.

Я в захваті через майстерне хитросплетіння доль, увагу до деталей, реалістичність персонажів: веселої Ру, її буркітливої дружини Юлії, майже дев’яносторічної любительки вина та книг Естель, усіх. І всіх їх об’єднує тривога, що живе в їхніх пальцях, язиках і животах, хоча вона й має різну природу. Переживання стосовно батьківства, подружнього життя, відсутності мети в житті, і такого знайомого страху бути дорослим, коли здається, що всі знають як жити це життя, і тільки ти розгублено стоїш і намагаєшся дати з усім раду.

В «Тривожних людях» навіть наводять кілька способів впоратися з цим. Деякі з них не стільки вихід, скільки втеча (в історії згадується самогубство, тож якщо це є для вас тригером, майте на увазі), втім ця книга не стільки про відчай, скільки про надію. Вона про те, що треба говорити з близькими. Треба звертатися за допомогою, кричати, волати за потреби і визнавати, що ви відчуваєте тривогу – це не соромно, з вами все гаразд, зробіть глибокий вдих і дозвольте собі отримати підтримку. Я справді маю мало книжок, які могла б купити комусь на подарунок або порекомендувати для прочитання. Це – саме така історія, бо всі ми часто буваємо в розпачі, дезорієнтованими, і… так, тривожними.

Однак якщо вам це не потрібно, зайва сіль на щоках, співчуття та зморшки на лобі, не беріться. Тут будуть проблеми й центнери переживань, купа любові і сили звернути гори заради близьких. Якщо ви не готові до цього – просто думайте про хороше. Думайте про тістечка. Читайте казки.🌠

Книжка «Задум» від Джин Ганфф Кореліц з опису здалася мені захопливою та напруженою, в результаті же виявилася пересічною, сухою й нединамічною, а в анотації була викладена ледве не половина самого тексту. Загалом, яскравий приклад того, як чудовий сюжет можна спаскудити: дати мало перцю, всипати забагато солі - зробити несмачною.

Головна рекомендація: не читайте анотацію, якщо хочете ознайомитися з книжкою. І текст нижче тоді теж не читайте, бо перші сторінок 150 вам точно буде нецікаво спостерігати за сюжетом.

Зав’язка така: письменник-невдаха краде ідею для книжки в свого мертвого студента і вона стає бестселером. Тури, читання, радіоетери, а потім і погрози з боку аноніма в соцмережах про викриття стосовно крадіжки задуму. Хто цей анонім? Яка в нього мета? Чи виповзе на поверхню правда? Загалом: чим скінчиться книжка і книжка в книжці?
Так ось. Те, що мені щось не сподобалося (а я людина невибаглива) – не означає, що не сподобається вам, на будь-яку історію знайдеться її поціновувач, а від мого замиленого трилерами ока сюжет не стає очевидним для інших. Втім це той випадок, коли її не можу порекомендувати ані людям, котрим цікаво дізнатися про життя письменників, ані фанатам трилерів і несподіваних зворотів. Коли у книжці двійко головних персонажів, і один з них – така собі жертва, дуже складно не здогадатися хто з них агресор. Я серйозно, хоч би кількох підозрілих персонажів зробили, я не знаю…

Загалом – не раджу витрачати на це час. Краще вже подивіться кінце в хорошій компанії, випийте смачного чаю чи какао і живіть своє краще життя :)

«Тільки нікому про це не кажи»: нуднувато й сиро, як постіль в Укралізниці. Кажу як є, повелася на авторку, бо Ірена Карпа для мене – це фемінізм нульових, це «нє, мене не парить, що ти мене не любиш» і просто якась грізна тьотка. Захотілося. Прочитала. Враження неоднозначні.

Сюжет такий. Марґо працює в ковідному (оце бентежні часи, ага) Парижі фотографкою, у вільний від роботи час ходить на секс-вечірки і листується зі своїм коханим С., що живе в Києві. Паралельно з цим в Україні починає діяти серійний вбивця, який «мочить» насильників та корупціонерів, про що пише журналіст-невдаха Сонік у своєму блозі.
Тема насправді підіймається дуже серйозна і гостросоціальна – про жертв насилля і їхню беззахисність перед суспільством, самотність і відторгнення. Власне, назва історії говорить сама за себе. Тож, певним чином це трилер, де найстрашнішим виявляється не злочинець (хоча нам розкриють цю особу, і це не менш цікаво!), а весь соціум, де подібні випадки зґвалтувань і буллінгу трапляються «сплош і рядом, сплош і рядом», як каже дідусь головної героїні, а люди це замовчують, бо бояться і відчувають провину.
Марґо, окрім секс-тусовок, ходить до психолога, риється в собі, аналізує вбивства, і знаходить зовсім не те, на що розраховувала, як часто це буває.

Серед плюсів – невеличка історія, і для людей, що читають і дивляться трилери не так часто, її звороти можуть видатися дійсно несподіваними. Мені у свій час «щастило» на певний сюжетний твіст (не буду казати який саме, бо ж спойлер), тому я на подібний фінал розраховувала, втім це все дуже суб’єктивно. Вам точно може сподобатися, непогана українська книженція.

З таких самих суб’єктивних мінусів: я не знаю, хто такий Петер Ліндберґ, і кот дю рон від мене так само далеке, як скульптури Хуліо Ґонсалеса. Це, звісно, лише показник моєї необізнаності, втім забагато французьких фраз, запозичень з англійської, абсолютно чужий для мене контекст паризьких вуличок і базарів тиснули. Можете сприймати цю книжку як екскурсію містом і дізнатися купу всього нового, але мені було вкрай важко продиратися через першу третину книжки – просто нудно. Тож успіхів, якщо все ж вирішите взятися за цю історію, бо нудно і сиро, сиро і нудно...

Ви як, вже встигли познайомитися з собою? Бо я в свої 22 лише у процесі.

Знайомство можу назвати пізнавальним. Деякі негативні мої риси виявилися не моїми, нав'язаними - я вкрала їх, вкрила виразками і кружляла навколо, зітхаючи.
Так, я маю і свої власні недоліки, багацько, приймаю їх такими, як вони є - бо цих я народжувала та зрощувала своїми силами. Зі мною недоречна гордість і злопам'ятність, наївність та запальність, інфантильність та неуважність. Але також зі мною затишність, милосердя та чуттєвість, ніжність, сила й багато-багато любові. В кожному з нас є не тільки темрява, але й світло.

Книга "Чоловік на ім'я Уве" теж про знайомство з собою, про велике серце і доброту всередині, які, втім, після смерті його дружини Соні вкрилися брудним льодом і припорошилися попелом.

Спочатку читати буде тяжко (принаймні, мені було), бо окрім буркітливого дідуся ви на перших сторінках нічого не побачите, однак згодом звикнете і зрозумієте, чому старий Уве живе так, як живе і захищається від світу так, як тільки може.

Власне, кілька разів я натурально розревілася, коли читала книгу. Бо повірте, окрім буркотіння Уве зміг пережити кепські часи, і знаходить у собі сили робити справжні вчинки і поводитися людяніше за багатьох інших: він рятує чоловіка від смерті, захищає котика від невихованої собаки і б'є клоуна через жахливі фокуси прямо в лікарні! Та все це було б неможливо без його нових знайомих поруч, бо не такий вже й світ паскудний, як здається, принаймні - не весь.
Почитайте, коли буде натхнення, і обов'язково познайомтеся з собою 🌿