Це жахлива книга, яку я б не радила читати навіть запеклому ворогові.

Головна героїня веде себе не на свій час. Логічність сюжету страждає від бажань авторки зблизити персонажів настільки, що все перетворюється в якийсь балаган.

Всі 500 сторінок дівчина просто ходить на роботу, вирішує свої справи і іноді влаштовує якийсь кіпіш. Бали є, звісно, але весь антураж, і, здавалося б, непогано заданий описами Лондона настрій псується повністю, варто головній героїні зосередитись не на навколишньому середовищі, а подумать. З “подумать” в неї в принципі все важко, більш самовпевненої особи серед головних героїв не варто і шукать, ця жінка б’є всі рекорди тупоголовості, увірувавши, що вона найрозумніша в світі.

А, і загадкова “машина”, яку згадують в анотації фігурує сторінках на трьох, в іншому ніде.

Книжку в принципі можна описати цитатою зі ст.307: “І оскільки він часто був грубий і нечемний, обурювався багатьма речами та ображав мене - як навмисно так і несвідомо, - я відчувала, що він спроможний стати для мене чимось більшим, ніж я вважала за можливе раніше.” - В цьому абзаці добре все. Такої експресії, такого повороту сюжету не очікував ніхто.

Ну і для повного розуміння того, що очікує всіх сміливців, що ризикнуть її відкрити:
ст.269: “Мною керувала логіка, я любила контролювати ситуацію, зверхньо дивилася на людей не наділених такими ж розумовими здібностями, як я.” - Спойлер, ця надрозумна не по рокам жінка пішла в бар з шістьома чоловіками яких знала 10 хвилин, де її напоїли.