Артур Крук
06.11.2024
Новий відгук
🦋 "ВІТАЄМО В ДУЛІНГУ, ГАРНОМУ МІСТІ ДЛЯ СІМЕЙНОГО ЖИТТЯ"
🦋 "То нічого, що я трохи втомився, я висплюся, коли помру" — Воррен Зівон, рок музикант, близький друг Стівена Кінга.
🦋 "Сон — це як смерть"
🏵️ "СПЛЯЧІ КРАСУНІ"
📚 Стівен Кінг
📖 Овен Кінг
📋 Видавництво"КСД"
📜 Перекладач: Олександр Красюк
До недавнього часу ця книга була, певно, єдиною книгою, яку я не прочитав з доробку Кінга, перекладеного українською мовою. Нині це вже не актуально, адже нещодавно на полицях з'явилася нова перекладена збірка і це тішить, насправді, адже це щось нове, чого я ще не читав (ну майже).
Довгий час я пасивно шукав "красунь" для своєї бібліотеки і, все ж таки, знайшов в одному з магазинів. Випадково. Нову та, що важливо, за помірною ціною. Особливо, якщо дивитися на сьогоднішні цінники. Однак цей тлустий виданок однаково залишався нечитаним, насичуючись аурою моєї полиці, до того ж (ще перед придбанням паперової книги) я придбав собі електронну, яка також свідомо залишалася поза увагою, час від часу нагадуючи про своє існування. Це мені муляло. Тим паче, що осінь — це пора Кінга, Лавкрафта і чогось в такому дусі, якщо брати зарубіжних авторів, бо минулоріч для мене символом осені став перший том "Жовтого князя" Василя Барки. Куди там пану Кінгу братися..
Я міркував — взятися за перечитування чогось, що вже читав, чи закрити гештальт?
Я обрав варіант з гештальтом.
Якщо ви не читали книгу, але плануєте це робити, то читайте цей допис по діагоналі або взагалі утримайтесь, адже далі можуть бути непрямі спойлери.
🦋 "Втрати тебе змінюють. Часом це погано. Іноді це добре"
Та я ж забув наголосити основне — це праця не одного Кінга, а цілих двох.
Батько та син.
Не знаю, кому прийшла в голову ідея саме такого сюжету, однак задумка цікава — одного дня з нізвідки раптово починається нашестя сонної хвороби, яка зачіпає лише людей жіночої статі. Так само нізвідки з'являється таємнича, причинна, несьогосвітня красуня Євка Блек, що розгулює голяка та влаштовує ґвалт на все містечко, голіруч вбиваючи виробників метамфетаміну та підриваючи їхню апаратуру, створюючи безліч проблем та, що іронічно, трохи пробуджує сонне місто. Вона може розмовляти з тваринами, зцілювати болячки, читати думки, керувати щурами, моментально гоїти свої та чиїсь рани... Це вельми цікаво, та реалізація мене не дуже втішила, на жаль. Перша третина книги поглинула мою увагу і я читав з цікавістю, як то буває з якісним чтивом, та потім ейфорія пішла на спад. Не знаю, чи то на тлі попередніх прочитаних слабеньких книг та повернення в світ Кінга на мене так подіяло, що я зрадів і накинувся на здобич, чи то й справді історія потім перестала читатися галопом й почала стишувати хід, а наприкінці і зовсім поволі потрюхикала.
Відчувалося, ніби з книги повисмикували частинки сюжету, залишивши поза увагою незавершені арки та певні події, про які спочатку заявили, дали їм руху, а потім успішно забули. І для чого воно було? А, та просто.
Книга сама по собі є немаленькою (майже 900 сторінок), а рання версія, до вичитки, то й взагалі була ще об'ємнішою. Я б її скоротив трохи, якщо чесно.
З приводу відчуттів та бачення, що ось писав Стівен Едвінович, а ось це писав Овен Стівенович, то такого відчуття у мене не було, читалося без якихось конкретних контрастів та вибоїн на текстовому полотні. Можливо, десь на кінчиках нервових закінчень мого куприка, я десь щось і відчував, однак не аж настільки, щоб відрізнити, хто де писав. Існує теорія, що Стівен Кінг і взагалі втулився на обкладинку задля розкрутки книги, а писав все Овен. Та я не вірю в цю підлість, бо то бздура.
🦋 "Інтернет — це такий яскраво освітлений дім, що стоїть над темним підвалом з брудною долівкою. Вигадки розростаються в тому погребі, як гриби. Деякі — смачні, більшість — отруйні"
Події в романі відбуваються в містечку Дулінг, Аппалачі. Штат Мен — рідний для Кінгів. І саме це містечко (як несподівано) стає епіцентром, довкола якого і обертається вся ця історія з Авророю. Ні, там не почали повсюдно відкривати жовтенькі магазини з однойменною назвою мережі, просто саме там з'являється нізвідки незрозуміла й загадкова Євка Блек. Це така предтеча всього міні-апокаліпсису, який стався після того, як всі жінки по всьому світу засинаючи, ніби впадали в летаргію, при цьому їхні обличчя, а згодом і тіла вкривалися якоюсь незрозумілою липкою павутиною, утворюючи кокон, який у воді не тоне, однак горить, немов стара кульбаба, облита бензином.
А якщо їх потривожити і здерти з обличчя ту сірчану гидь, то вважайте, що вам торба. Біжіть!
Тікайте!
Але не допоможе, бо розбуджена жінка вас знищить, розквасить вашу голову об бетонну долівку, вирве руки й ноги, відірве піструна, а потім ще й покусає за горло. А поки ваші паруючі залишки судомно смикатимуться, жінка спокійно вляжеться далі спати. Нема чого ото тривожити тих, хто спить і снить собі Едем.
Винятком є немовлята чоловічої статі, яких сплячі жінки не вбивають, а просто відносять в безпечне місце і засинають знову. Дівчаток-немовлят це не стосується, бо вони також сплять у своїх лялечках-коконах і не тривожать нікого.
🦋 "Мертві не приймають вибачень. Ні разу цього не було в історії світу"
Дехто з жінок, найбільш витривалі, всіма способами намагаються не заснути, адже ніхто не знає, що по той бік сну і чи не смертельний це сон. Для того, щоб не заснути, жінки вдаються до радикальних способів — різних наркотичних речовин, наприклад.
Мені от цікаво, а що сталося з трангендерами? Вони вкрились павутиною, запавши в летаргію, чи вони могли спокійно засинати й прокидатися, як чоловіки? Чи може вони наполовину заснули?
Цей момент письменники чомусь залишили поза увагою. А було б цікаво.
🦋 "Диявол непередбачуваний. Він же колись був янголом"
Цей роман часто називають феміністичним, через зображення переважної частини чоловічого населення якимись печерними орангутангами, які тільки й зобижають нещасних жінок та глумляться над усім жіночим родом і гилять одне одного патиками. Так, безумовно, тут присутнє насилля над жінками. Однак не варто забувати й про те, що, окрім дискримінації, жінки тут посідають керуючі посади, як от шериф округу, чи директорка тюрми. Я б не сказав, що це якісь ображені долею люди, яких ще спробуй образити. Та багато з цих жінок дадуть фору чоловікам! А жіноча тюрма? Та тут засилля людей жіночої статі, котрі скоїли важкі злочини.
Хтось вбив власного чоловіка-агресора, загнавши викрутку в пах, під час наркотичного приходу, хтось взагалі викинув новонароджене немовля в смітник, та на чиїх тендітних плечах висить убивство ще чотирьох дорослих людей. Є персонажки з лайливими татуюваннями на накачаних руках та чемпіонки з армреслінгу, що дадуть фору будь-якому вискочці без піхви.
Не все так просто.
Є тут й достатньо чоловіків-тюхтіїв.
🦋 "Сплячу Красуню було врятовано поцілунком, можливо, Морі вдасться врятувати свою дівчинку заточкою"
В даному романі особисто я побачив посил, що чоловіки та жінки не зможуть довго існувати окремо, адже це призведе до вимирання та розрухи. Візьмем до прикладу той іншосвіт, паралельний розвалений, побитий шашелем часу Дулінг. Наше Місце, як його назвали жінки, котрі поснули. Так, якщо ти це читаєш, то знай, що жінки, які заснули, втрапили в паралельний вимір, де час пливе, немов на тій планеті поблизу чорної діри у фільмі "Інтерстеллар", тобто набагато швидше, ніж у світі, який вони покинули. Їм там чудово живеться, вільно дихається і взагалі — нащо те попереднє життя? І це шанс для них створити свій світ, де немає жорсткого поводження з боку мугиряк-чоловіків, де панує матріархат, безпека та рівність, де вони можуть спокійно вештатись у пізню пору і ніхто їм не заподіє шкоди. Однак там немає технологій, це світ, що чимось нагадує вимір з роману "Ланґольєри", де все своє віджило, завмерло і лише чекає на зникнення. Та є шанс, що жінки зможуть зробити з тієї трухнявої подобизни реального світу щось хороше. Це середньовіччя з артефактами нашого часу. Залишки бензину давно втратили властивості, перехняблені будівлі скриплять старезними дошками, електрики немає, консерви небезпечні, адже існує ризик зараження ботулізмом, якщо почати ними харчуватися, тому доводиться шукати способи прохарчуватися. Ну і так далі. А головне, що тут немає чоловіків! Дехто починає сумувати за домом, за рідними. За близькістю. Дехто навпаки тішиться з того, що вдалося відокремитися та звільнитися від ланцюгів попереднього життя. Якщо для світу, у якому вони зараз сплять в своїх липких коконах (немов аватари у фільмі Кемерона), світу, у якому нині залишилися в більшості лише чоловіче населення, минуло лишень кілька днів, то в іншосвіті, жіночому Едемі, минув майже рік.
Частка жінок заснула й втрапила в іншосвіт вагітними, тому вони мають можливість виховувати новонароджених малят, притримуючись своїх жіночих законів, де хлопчики не будуть злими і не знущатимуться над дівчатками, ну щось в такому стилі. Однак і в цій утопії не все так добре, адже немає сенсу — чоловік ти чи жінка. В першу чергу ти людина і це вже привід задуматись, адже жорстокість не залежить від статі. Люди жорстокі самі по собі. Багато з жінок в іншосвіті час від часу раптово зникають, залишаючи по собі лише хмарку з пурхаючих нетлів. Це означає, що їх убили в реальному світі.
Хтось з чоловіків.
🦋 "...бо дім це там, куди ти йдеш, коли тебе скривджено й побито"
За ті кілька днів, що минули в реальному світі, віднедавна в світі чоловіків, трапляється дуже багато подій — панує хаос, всі немов подуріли, анархія та розруха. В інтернеті розганяються іпсошки, мовляв ця Аврора передається, мов вірус і сплячих жінок варто спалювати хоча б через те, що вони дичавіють та убивають внаслідок насильницького пробудження. З'являються бродячі зграї паліїв, адекватні чоловіки намагаються захистити своїх доньок, матерів та жінок, дехто з необачно розбуджених жінок вбиває власну рідню, дехто, заслинившись, проповідує про гнів Бога, який розізлився на фемінізм, підлітки задля розваги палять безхатьків жіночої статі, попаяний ґвалтівник зі спущеними штанами гине від рук літньої сплячої пані, яку він наївно та необачно хотів був узяти, поки вона солодко спала..
одним словом — страшне.
Всього на всього кілька днів без жінок і вже кінець світу.
🦋 "Щойно розпочинається якийсь серйозний конфлікт — битва на смерть — об'єктивна реальність губиться в диму і галасі.
До того ж, багато з тих, хто міг би додати свої враження, вже мертві"
Містом шириться чутка, мовляв панацеєю від Аврори є та сама Євка Блек, яка нині знаходиться під арештом. Вона ж бо, за чутками, може спокійно засинати та прокидатися, не обростаючи павутиною. І тут вже за доброю традицією суспільство ділиться на різні табори: тих, які захищатимуть Євку, та тих, хто хоче її забрати/допитати/дослідити/вбити (виберіть правильний варіант).
Антагоністи проти протагоністів.
І починаються інтриги, підготовка до штурму тюрми, де знаходиться Євка, переговори всякі там і тому подібне. Та Євка також ще та хитросрака кобіта. Що вона задумала? Що воно таке? Для чого це все? Звідки взялось? Куди поділось? Тю.
🦋 "Тепер, у ці політкоректні часи, жінці навіть і компліменту якогось не скажи"
На сторінках цієї книги ви зможете знайти пригоди, перестрілки, вибухи, булінг, юнацьку любов та дурість, травми, кров, сімейні розбірки та таємниці, зради, щурів, тюрму, падаючі літаки, доросле кохання, підлітків-дегенератів, безлад, лесбійок, ґвалтівників, збоченців, паралельний світ, містику, палаючий близький схід, шиїтів, сунітів, ІДІЛ, попаяних на вірі християн, терористів з російською зброєю на теренах Америки, казкову складову. До речі ця казкова складова чимось навіяла мені кінгівську "Казку" в певних шаблонних моментах. А ще тут є білий казковий тигр, лисиця та змія. А ще материнське міфічне дерево, що тягнеться аж до хмар своїми велетенськими переплетеними стовбурами, яке безпосередньо є причиною з'яви Євки та й загалом усієї цієї катавасії з "сонною хворобою".
А ще тут є багато наркотиків, паніки, самогубств, убивств, алкоголю, дикості та тестостерону.
Ну це ж Кінги.
🦋 "Гікс роздивлявся книжки, які вона познімала з полиць: Пітер Страуб, Клайв Баркер, Джо Гілл"
Не міг я не згадати в цьому довгочиті й згадки числа 19, яке є вельми важливим у всесвіті Стівена Кінга, про що я колись писав розлогий допис. Навмисно чи ні автори, однак помістили такі великодки у роман. Мені подобається.
Також тут є ниточка у вигляді вигаданої мережі цілодобових крамничок "У Зоні", яку Стівен Кінг вперше використав у своєму романі «Містер Мерседес», запозичивши її з готичного роману «Бережи себе» авторства Келлі Бреффет, дружини Овена Кінга.
🦋"...жінки були виснажені. Окрім одної, яка тримала заповнену старими батарейками шкарпетку, всі були неозброєні" — це нагадало мені "ляпанця" з роману "Містер Мерседес", лишень замість батарейок в шкарпетці там були кульки з підшипників. Запам'яталося чомусь, хоча й роман цей я читав ще з десяток років тому.
Яскрава поява Голлі в творчості Кінга, якщо ви розумієте, про що я.
🦋 "...отака добра новина, та все ж назвати це скелетною командою буде образою для скелетів" — дана фраза одразу нагадала про збірку оповідок та повістей "Команда скелетів", український переклад якої днями вигулькнув в нашому літературному просторі (це вельми тішить). Не знаю, який у цьому контекст, можливо й ніякого, але мені цікаво. Цю збірку я ще не читав (окрім "Імли" колись давно). Декілька творів з даного омнімбусу мають особливе значення для Кінга. Зокрема, вірш «Для Овена» він присвятив своєму синові, співаторові "Сплячих красунь".
🦋 "...я забула, як швидко можуть діяти люди, коли вчепляться у щось розумом.
Авжеж, сказала Мікейла. Згадати лишень про Мангетенський проект".
Мангетенський проект — це кодова назва програми розробки ядерної зброї у Сполучених Штатах Америки під проводом Опенгеймера.
🦋 "Крайні праві консерватори на розмовному радіо проголошували, що вірус Аврора є доказом того, що Бога розсердив фемінізм. Римський папа просив усіх молитися про напоумлення. «Націонали» скасували свій призначений на вікенд міжліговий матч проти «Вивільг». Останнє Мікейлі було ніби й зрозуміло, але водночас і не зовсім — всі ж гравці (й арбітри також) там чоловіки, хіба не так?" — крайня фраза мене іронічно усміхнула. Це типу натяк на те, що чоловікам взагалі однаково, що все жіноцтво планети масово впадає в незрозумілу летаргію, але ж жінки все одно не гратимуть у матчі, бо там лише чоловіки? Ну ми й покидьки.
За наявності двох версій книги читав я і в папері і на кіндлі, в залежності від обставин. Кожен варіант має свої особливості. Фізичний виданок — це окраса колекції та її невід'ємна частина, цеглина, що доповнює літературний целюлозний мур, естетика. А електронна версія — це зручність, в першу чергу.
🦋 "Є такі речі, яких просто неможливо зробити"
До речі, мені до вподоби оформлення української версії "Сплячих красунь". Без зайвого пафосу та лишніх художніх пістрявих пасажів, притаманних деяким виданкам. Вважаю, що це був вдалий хід — взяти за основу обрамлення оригінального видання й просто адаптувати його. Строго, лаконічно, зі смаком. Тим паче книга відрізняється за стилістикою від книг основної серії україномовних виданків, як от дилогія зі Страубом, наприклад, де КСД відійшло від стандартних фішок в оформленні. Свого часу і цикл "Темна Вежа" відрізнявся від інших книг Кінга своїм шрифтом на обкладинці та корінці. Це вже новомодні виданки вирішили виконати в одному стилі з усіма, що мені не вельми до вподоби. Але то лише мої смаки. Я й так гейтер, тому не розганятиму зради.
Все добре.
З приводу перекладу, то тут перекладачем є пан Олександр Красюк. Однозначно можна сказати, що це не переклад з російської (адже були й такі закиди). Нормальний переклад, хоч і не без нюансів. Матюки присутні, куди ж без них? Цікава мова, яка притаманна перекладам пана Олександра. Тому особливо емоційним та цнотливим читачам, прихильникам дистильованої лексики, раджу бути обережними.
🦋 "Слабенький дух розкопаної сирої землі линув від двох жінок. Ейнджел подумала (і шкодувала, що про це подумала): «Отак потіють мертві»"
Початок книги зустрічає нас тристорінковим списком персонажів. Хтось житиме, хтось тлітиме, хтось спатиме, хтось питиме, а когось злиють ще на перших сторінках. Скажу як є — я, трясця, заблукав серед того лісу імен та персонажів. Хто з ким тусується, хто є хто, хто більш-менш добрий, хто покидьок, хто підлий покидьок? Мій мозок забуксував. Це торба просто. Я не читав книг Овена Кінга, тому не знаю його стилю, та стиль його батька мені відомий.
Якщо грубо, то моє бачення тексту — це віскі (Стівен Кінг), в який додали льоду (Овен Кінг). Лід остудив та розбавив напій талою водою. Як на мене, то води в даному романі було забагато.
🦋 "Люди зазвичай мають схильність зосереджуватися на дрібницях, щоб захистися від нестерпності великих подій"
Якщо узагальнити все вищенаписане, то книга не втрапила до мого топу кращих книг автора, перечитувати не планую. Вона видається мені недоробленою та занадто затягнутою. Можна було трохи більше постаратися, не поспішати і було б краще..
Все, мовчу. Хто я такий? Знайшовся критик.
Я взагалі не зрозумів, до чого тут була та Аврора, звідки взялася й що хотіла причинна Євка Блек. Мені була незрозумілою мотивація певних героїв й загалом відчувалася якась штучність і все ніби відбувалося лишень задля того, аби просто відбуватися. Повадки чоловіків незрозумілі та недолугі, ніби без жінок вони здатні лишень до онанізму, алкоголізму, ремигання, чухання яєць, мордобиття, спалювання сплячих жінок та перестрілок. А поміж тим всим розкидані гори брудного одягу, запліснявілих каструль та немитих тарілок, над якими літають мухи. Та й жінки, хоч як би їм не жилося при чоловіках, з часом засумували за ними, навіть в утопічному світі, де панує жіноцтво, трапляються негаразди та конфлікти і не все так райдужно, як би того не хотілося.
Багато написав, та не все, що хотів. Впевнений, що про щось згадаю вже згодом, але то вже таке. До речі фінал, як це часто буває в Кінга.. ну так собі. Ні туди і ні сюди.
🦋 "Чергова ознака старіння: забуваєш те, що хотів пам'ятати, і пам'ятаєш те, що хотів би забути"
Який висновок?
А висновок такий, що проти природи нема чого сіпатись — чоловіки створені для жінок, а жінки для чоловіків. Кожен має в своїй кишені маленьку ложку для виїдання мізків.
🦋 "То нічого, що я трохи втомився, я висплюся, коли помру" — Воррен Зівон, рок музикант, близький друг Стівена Кінга.
🦋 "Сон — це як смерть"
🏵️ "СПЛЯЧІ КРАСУНІ"
📚 Стівен Кінг
📖 Овен Кінг
📋 Видавництво"КСД"
📜 Перекладач: Олександр Красюк
До недавнього часу ця книга була, певно, єдиною книгою, яку я не прочитав з доробку Кінга, перекладеного українською мовою. Нині це вже не актуально, адже нещодавно на полицях з'явилася нова перекладена збірка і це тішить, насправді, адже це щось нове, чого я ще не читав (ну майже).
Довгий час я пасивно шукав "красунь" для своєї бібліотеки і, все ж таки, знайшов в одному з магазинів. Випадково. Нову та, що важливо, за помірною ціною. Особливо, якщо дивитися на сьогоднішні цінники. Однак цей тлустий виданок однаково залишався нечитаним, насичуючись аурою моєї полиці, до того ж (ще перед придбанням паперової книги) я придбав собі електронну, яка також свідомо залишалася поза увагою, час від часу нагадуючи про своє існування. Це мені муляло. Тим паче, що осінь — це пора Кінга, Лавкрафта і чогось в такому дусі, якщо брати зарубіжних авторів, бо минулоріч для мене символом осені став перший том "Жовтого князя" Василя Барки. Куди там пану Кінгу братися..
Я міркував — взятися за перечитування чогось, що вже читав, чи закрити гештальт?
Я обрав варіант з гештальтом.
Якщо ви не читали книгу, але плануєте це робити, то читайте цей допис по діагоналі або взагалі утримайтесь, адже далі можуть бути непрямі спойлери.
🦋 "Втрати тебе змінюють. Часом це погано. Іноді це добре"
Та я ж забув наголосити основне — це праця не одного Кінга, а цілих двох.
Батько та син.
Не знаю, кому прийшла в голову ідея саме такого сюжету, однак задумка цікава — одного дня з нізвідки раптово починається нашестя сонної хвороби, яка зачіпає лише людей жіночої статі. Так само нізвідки з'являється таємнича, причинна, несьогосвітня красуня Євка Блек, що розгулює голяка та влаштовує ґвалт на все містечко, голіруч вбиваючи виробників метамфетаміну та підриваючи їхню апаратуру, створюючи безліч проблем та, що іронічно, трохи пробуджує сонне місто. Вона може розмовляти з тваринами, зцілювати болячки, читати думки, керувати щурами, моментально гоїти свої та чиїсь рани... Це вельми цікаво, та реалізація мене не дуже втішила, на жаль. Перша третина книги поглинула мою увагу і я читав з цікавістю, як то буває з якісним чтивом, та потім ейфорія пішла на спад. Не знаю, чи то на тлі попередніх прочитаних слабеньких книг та повернення в світ Кінга на мене так подіяло, що я зрадів і накинувся на здобич, чи то й справді історія потім перестала читатися галопом й почала стишувати хід, а наприкінці і зовсім поволі потрюхикала.
Відчувалося, ніби з книги повисмикували частинки сюжету, залишивши поза увагою незавершені арки та певні події, про які спочатку заявили, дали їм руху, а потім успішно забули. І для чого воно було? А, та просто.
Книга сама по собі є немаленькою (майже 900 сторінок), а рання версія, до вичитки, то й взагалі була ще об'ємнішою. Я б її скоротив трохи, якщо чесно.
З приводу відчуттів та бачення, що ось писав Стівен Едвінович, а ось це писав Овен Стівенович, то такого відчуття у мене не було, читалося без якихось конкретних контрастів та вибоїн на текстовому полотні. Можливо, десь на кінчиках нервових закінчень мого куприка, я десь щось і відчував, однак не аж настільки, щоб відрізнити, хто де писав. Існує теорія, що Стівен Кінг і взагалі втулився на обкладинку задля розкрутки книги, а писав все Овен. Та я не вірю в цю підлість, бо то бздура.
🦋 "Інтернет — це такий яскраво освітлений дім, що стоїть над темним підвалом з брудною долівкою. Вигадки розростаються в тому погребі, як гриби. Деякі — смачні, більшість — отруйні"
Події в романі відбуваються в містечку Дулінг, Аппалачі. Штат Мен — рідний для Кінгів. І саме це містечко (як несподівано) стає епіцентром, довкола якого і обертається вся ця історія з Авророю. Ні, там не почали повсюдно відкривати жовтенькі магазини з однойменною назвою мережі, просто саме там з'являється нізвідки незрозуміла й загадкова Євка Блек. Це така предтеча всього міні-апокаліпсису, який стався після того, як всі жінки по всьому світу засинаючи, ніби впадали в летаргію, при цьому їхні обличчя, а згодом і тіла вкривалися якоюсь незрозумілою липкою павутиною, утворюючи кокон, який у воді не тоне, однак горить, немов стара кульбаба, облита бензином.
А якщо їх потривожити і здерти з обличчя ту сірчану гидь, то вважайте, що вам торба. Біжіть!
Тікайте!
Але не допоможе, бо розбуджена жінка вас знищить, розквасить вашу голову об бетонну долівку, вирве руки й ноги, відірве піструна, а потім ще й покусає за горло. А поки ваші паруючі залишки судомно смикатимуться, жінка спокійно вляжеться далі спати. Нема чого ото тривожити тих, хто спить і снить собі Едем.
Винятком є немовлята чоловічої статі, яких сплячі жінки не вбивають, а просто відносять в безпечне місце і засинають знову. Дівчаток-немовлят це не стосується, бо вони також сплять у своїх лялечках-коконах і не тривожать нікого.
🦋 "Мертві не приймають вибачень. Ні разу цього не було в історії світу"
Дехто з жінок, найбільш витривалі, всіма способами намагаються не заснути, адже ніхто не знає, що по той бік сну і чи не смертельний це сон. Для того, щоб не заснути, жінки вдаються до радикальних способів — різних наркотичних речовин, наприклад.
Мені от цікаво, а що сталося з трангендерами? Вони вкрились павутиною, запавши в летаргію, чи вони могли спокійно засинати й прокидатися, як чоловіки? Чи може вони наполовину заснули?
Цей момент письменники чомусь залишили поза увагою. А було б цікаво.
🦋 "Диявол непередбачуваний. Він же колись був янголом"
Цей роман часто називають феміністичним, через зображення переважної частини чоловічого населення якимись печерними орангутангами, які тільки й зобижають нещасних жінок та глумляться над усім жіночим родом і гилять одне одного патиками. Так, безумовно, тут присутнє насилля над жінками. Однак не варто забувати й про те, що, окрім дискримінації, жінки тут посідають керуючі посади, як от шериф округу, чи директорка тюрми. Я б не сказав, що це якісь ображені долею люди, яких ще спробуй образити. Та багато з цих жінок дадуть фору чоловікам! А жіноча тюрма? Та тут засилля людей жіночої статі, котрі скоїли важкі злочини.
Хтось вбив власного чоловіка-агресора, загнавши викрутку в пах, під час наркотичного приходу, хтось взагалі викинув новонароджене немовля в смітник, та на чиїх тендітних плечах висить убивство ще чотирьох дорослих людей. Є персонажки з лайливими татуюваннями на накачаних руках та чемпіонки з армреслінгу, що дадуть фору будь-якому вискочці без піхви.
Не все так просто.
Є тут й достатньо чоловіків-тюхтіїв.
🦋 "Сплячу Красуню було врятовано поцілунком, можливо, Морі вдасться врятувати свою дівчинку заточкою"
В даному романі особисто я побачив посил, що чоловіки та жінки не зможуть довго існувати окремо, адже це призведе до вимирання та розрухи. Візьмем до прикладу той іншосвіт, паралельний розвалений, побитий шашелем часу Дулінг. Наше Місце, як його назвали жінки, котрі поснули. Так, якщо ти це читаєш, то знай, що жінки, які заснули, втрапили в паралельний вимір, де час пливе, немов на тій планеті поблизу чорної діри у фільмі "Інтерстеллар", тобто набагато швидше, ніж у світі, який вони покинули. Їм там чудово живеться, вільно дихається і взагалі — нащо те попереднє життя? І це шанс для них створити свій світ, де немає жорсткого поводження з боку мугиряк-чоловіків, де панує матріархат, безпека та рівність, де вони можуть спокійно вештатись у пізню пору і ніхто їм не заподіє шкоди. Однак там немає технологій, це світ, що чимось нагадує вимір з роману "Ланґольєри", де все своє віджило, завмерло і лише чекає на зникнення. Та є шанс, що жінки зможуть зробити з тієї трухнявої подобизни реального світу щось хороше. Це середньовіччя з артефактами нашого часу. Залишки бензину давно втратили властивості, перехняблені будівлі скриплять старезними дошками, електрики немає, консерви небезпечні, адже існує ризик зараження ботулізмом, якщо почати ними харчуватися, тому доводиться шукати способи прохарчуватися. Ну і так далі. А головне, що тут немає чоловіків! Дехто починає сумувати за домом, за рідними. За близькістю. Дехто навпаки тішиться з того, що вдалося відокремитися та звільнитися від ланцюгів попереднього життя. Якщо для світу, у якому вони зараз сплять в своїх липких коконах (немов аватари у фільмі Кемерона), світу, у якому нині залишилися в більшості лише чоловіче населення, минуло лишень кілька днів, то в іншосвіті, жіночому Едемі, минув майже рік.
Частка жінок заснула й втрапила в іншосвіт вагітними, тому вони мають можливість виховувати новонароджених малят, притримуючись своїх жіночих законів, де хлопчики не будуть злими і не знущатимуться над дівчатками, ну щось в такому стилі. Однак і в цій утопії не все так добре, адже немає сенсу — чоловік ти чи жінка. В першу чергу ти людина і це вже привід задуматись, адже жорстокість не залежить від статі. Люди жорстокі самі по собі. Багато з жінок в іншосвіті час від часу раптово зникають, залишаючи по собі лише хмарку з пурхаючих нетлів. Це означає, що їх убили в реальному світі.
Хтось з чоловіків.
🦋 "...бо дім це там, куди ти йдеш, коли тебе скривджено й побито"
За ті кілька днів, що минули в реальному світі, віднедавна в світі чоловіків, трапляється дуже багато подій — панує хаос, всі немов подуріли, анархія та розруха. В інтернеті розганяються іпсошки, мовляв ця Аврора передається, мов вірус і сплячих жінок варто спалювати хоча б через те, що вони дичавіють та убивають внаслідок насильницького пробудження. З'являються бродячі зграї паліїв, адекватні чоловіки намагаються захистити своїх доньок, матерів та жінок, дехто з необачно розбуджених жінок вбиває власну рідню, дехто, заслинившись, проповідує про гнів Бога, який розізлився на фемінізм, підлітки задля розваги палять безхатьків жіночої статі, попаяний ґвалтівник зі спущеними штанами гине від рук літньої сплячої пані, яку він наївно та необачно хотів був узяти, поки вона солодко спала..
одним словом — страшне.
Всього на всього кілька днів без жінок і вже кінець світу.
🦋 "Щойно розпочинається якийсь серйозний конфлікт — битва на смерть — об'єктивна реальність губиться в диму і галасі.
До того ж, багато з тих, хто міг би додати свої враження, вже мертві"
Містом шириться чутка, мовляв панацеєю від Аврори є та сама Євка Блек, яка нині знаходиться під арештом. Вона ж бо, за чутками, може спокійно засинати та прокидатися, не обростаючи павутиною. І тут вже за доброю традицією суспільство ділиться на різні табори: тих, які захищатимуть Євку, та тих, хто хоче її забрати/допитати/дослідити/вбити (виберіть правильний варіант).
Антагоністи проти протагоністів.
І починаються інтриги, підготовка до штурму тюрми, де знаходиться Євка, переговори всякі там і тому подібне. Та Євка також ще та хитросрака кобіта. Що вона задумала? Що воно таке? Для чого це все? Звідки взялось? Куди поділось? Тю.
🦋 "Тепер, у ці політкоректні часи, жінці навіть і компліменту якогось не скажи"
На сторінках цієї книги ви зможете знайти пригоди, перестрілки, вибухи, булінг, юнацьку любов та дурість, травми, кров, сімейні розбірки та таємниці, зради, щурів, тюрму, падаючі літаки, доросле кохання, підлітків-дегенератів, безлад, лесбійок, ґвалтівників, збоченців, паралельний світ, містику, палаючий близький схід, шиїтів, сунітів, ІДІЛ, попаяних на вірі християн, терористів з російською зброєю на теренах Америки, казкову складову. До речі ця казкова складова чимось навіяла мені кінгівську "Казку" в певних шаблонних моментах. А ще тут є білий казковий тигр, лисиця та змія. А ще материнське міфічне дерево, що тягнеться аж до хмар своїми велетенськими переплетеними стовбурами, яке безпосередньо є причиною з'яви Євки та й загалом усієї цієї катавасії з "сонною хворобою".
А ще тут є багато наркотиків, паніки, самогубств, убивств, алкоголю, дикості та тестостерону.
Ну це ж Кінги.
🦋 "Гікс роздивлявся книжки, які вона познімала з полиць: Пітер Страуб, Клайв Баркер, Джо Гілл"
Не міг я не згадати в цьому довгочиті й згадки числа 19, яке є вельми важливим у всесвіті Стівена Кінга, про що я колись писав розлогий допис. Навмисно чи ні автори, однак помістили такі великодки у роман. Мені подобається.
Також тут є ниточка у вигляді вигаданої мережі цілодобових крамничок "У Зоні", яку Стівен Кінг вперше використав у своєму романі «Містер Мерседес», запозичивши її з готичного роману «Бережи себе» авторства Келлі Бреффет, дружини Овена Кінга.
🦋"...жінки були виснажені. Окрім одної, яка тримала заповнену старими батарейками шкарпетку, всі були неозброєні" — це нагадало мені "ляпанця" з роману "Містер Мерседес", лишень замість батарейок в шкарпетці там були кульки з підшипників. Запам'яталося чомусь, хоча й роман цей я читав ще з десяток років тому.
Яскрава поява Голлі в творчості Кінга, якщо ви розумієте, про що я.
🦋 "...отака добра новина, та все ж назвати це скелетною командою буде образою для скелетів" — дана фраза одразу нагадала про збірку оповідок та повістей "Команда скелетів", український переклад якої днями вигулькнув в нашому літературному просторі (це вельми тішить). Не знаю, який у цьому контекст, можливо й ніякого, але мені цікаво. Цю збірку я ще не читав (окрім "Імли" колись давно). Декілька творів з даного омнімбусу мають особливе значення для Кінга. Зокрема, вірш «Для Овена» він присвятив своєму синові, співаторові "Сплячих красунь".
🦋 "...я забула, як швидко можуть діяти люди, коли вчепляться у щось розумом.
Авжеж, сказала Мікейла. Згадати лишень про Мангетенський проект".
Мангетенський проект — це кодова назва програми розробки ядерної зброї у Сполучених Штатах Америки під проводом Опенгеймера.
🦋 "Крайні праві консерватори на розмовному радіо проголошували, що вірус Аврора є доказом того, що Бога розсердив фемінізм. Римський папа просив усіх молитися про напоумлення. «Націонали» скасували свій призначений на вікенд міжліговий матч проти «Вивільг». Останнє Мікейлі було ніби й зрозуміло, але водночас і не зовсім — всі ж гравці (й арбітри також) там чоловіки, хіба не так?" — крайня фраза мене іронічно усміхнула. Це типу натяк на те, що чоловікам взагалі однаково, що все жіноцтво планети масово впадає в незрозумілу летаргію, але ж жінки все одно не гратимуть у матчі, бо там лише чоловіки? Ну ми й покидьки.
За наявності двох версій книги читав я і в папері і на кіндлі, в залежності від обставин. Кожен варіант має свої особливості. Фізичний виданок — це окраса колекції та її невід'ємна частина, цеглина, що доповнює літературний целюлозний мур, естетика. А електронна версія — це зручність, в першу чергу.
🦋 "Є такі речі, яких просто неможливо зробити"
До речі, мені до вподоби оформлення української версії "Сплячих красунь". Без зайвого пафосу та лишніх художніх пістрявих пасажів, притаманних деяким виданкам. Вважаю, що це був вдалий хід — взяти за основу обрамлення оригінального видання й просто адаптувати його. Строго, лаконічно, зі смаком. Тим паче книга відрізняється за стилістикою від книг основної серії україномовних виданків, як от дилогія зі Страубом, наприклад, де КСД відійшло від стандартних фішок в оформленні. Свого часу і цикл "Темна Вежа" відрізнявся від інших книг Кінга своїм шрифтом на обкладинці та корінці. Це вже новомодні виданки вирішили виконати в одному стилі з усіма, що мені не вельми до вподоби. Але то лише мої смаки. Я й так гейтер, тому не розганятиму зради.
Все добре.
З приводу перекладу, то тут перекладачем є пан Олександр Красюк. Однозначно можна сказати, що це не переклад з російської (адже були й такі закиди). Нормальний переклад, хоч і не без нюансів. Матюки присутні, куди ж без них? Цікава мова, яка притаманна перекладам пана Олександра. Тому особливо емоційним та цнотливим читачам, прихильникам дистильованої лексики, раджу бути обережними.
🦋 "Слабенький дух розкопаної сирої землі линув від двох жінок. Ейнджел подумала (і шкодувала, що про це подумала): «Отак потіють мертві»"
Початок книги зустрічає нас тристорінковим списком персонажів. Хтось житиме, хтось тлітиме, хтось спатиме, хтось питиме, а когось злиють ще на перших сторінках. Скажу як є — я, трясця, заблукав серед того лісу імен та персонажів. Хто з ким тусується, хто є хто, хто більш-менш добрий, хто покидьок, хто підлий покидьок? Мій мозок забуксував. Це торба просто. Я не читав книг Овена Кінга, тому не знаю його стилю, та стиль його батька мені відомий.
Якщо грубо, то моє бачення тексту — це віскі (Стівен Кінг), в який додали льоду (Овен Кінг). Лід остудив та розбавив напій талою водою. Як на мене, то води в даному романі було забагато.
🦋 "Люди зазвичай мають схильність зосереджуватися на дрібницях, щоб захистися від нестерпності великих подій"
Якщо узагальнити все вищенаписане, то книга не втрапила до мого топу кращих книг автора, перечитувати не планую. Вона видається мені недоробленою та занадто затягнутою. Можна було трохи більше постаратися, не поспішати і було б краще..
Все, мовчу. Хто я такий? Знайшовся критик.
Я взагалі не зрозумів, до чого тут була та Аврора, звідки взялася й що хотіла причинна Євка Блек. Мені була незрозумілою мотивація певних героїв й загалом відчувалася якась штучність і все ніби відбувалося лишень задля того, аби просто відбуватися. Повадки чоловіків незрозумілі та недолугі, ніби без жінок вони здатні лишень до онанізму, алкоголізму, ремигання, чухання яєць, мордобиття, спалювання сплячих жінок та перестрілок. А поміж тим всим розкидані гори брудного одягу, запліснявілих каструль та немитих тарілок, над якими літають мухи. Та й жінки, хоч як би їм не жилося при чоловіках, з часом засумували за ними, навіть в утопічному світі, де панує жіноцтво, трапляються негаразди та конфлікти і не все так райдужно, як би того не хотілося.
Багато написав, та не все, що хотів. Впевнений, що про щось згадаю вже згодом, але то вже таке. До речі фінал, як це часто буває в Кінга.. ну так собі. Ні туди і ні сюди.
🦋 "Чергова ознака старіння: забуваєш те, що хотів пам'ятати, і пам'ятаєш те, що хотів би забути"
Який висновок?
А висновок такий, що проти природи нема чого сіпатись — чоловіки створені для жінок, а жінки для чоловіків. Кожен має в своїй кишені маленьку ложку для виїдання мізків.
Нова оцінка:
05.11.2024
Новий відгук
ГОРОБЧИКИ ЛІТАЮТЬ ЗНОВУ
📙 Темна Половина
📋 Стівен Кінг
📚 Видавництво "КСД" 2022
📌Оригінал виданий у 1989
(592ст)
Можуть бути спойлери, тому думайте.
Якщо ви знайомі з творчістю Стівена Кінга, то ви певно знаєте, що свого часу автор написав кілька книг під псевдонімом Річард Бакмен. На початках псевдонімом мало послужити ім'я дідуся Кінга по материній лінії. Однак, в останній момент письменник змінив ім'я на "Річард", віддаючи шану псевдоніму Дональда Вестлейка - Річард Старк, а прізвище "Бакмен" взяв з назви одного канадського гурту.
Перші книги Бакмена - "Лють", "Довга прогулянка", "Дорожні роботи", "Людина, що біжить" були присвячені людям, близьким до Кінга. Щоб не було скорого викриття, Кінг, себто Бакмен, навіть присвятив роман "Худнучий" своїй "дружині" Клаудії Інез Бакмен. Певно, що письменникові кортіло трохи втікти, заховатися, звільнившись від клішованого звання "короля жахів" і йому вдавалося деякий час триматися інкогніто, ховаючи своє письменницька альтер-его під маскою Бакмена. Нещодавно КСД нарешті розродилися перекладами Бакмена. Не минуло й 20 років)
Зрештою у 1985 році, завдяки старанням літературного агента одного з тогочасних письменників, цю авантюру було викрито. Чолов'яга звернув увагу на стилістичну схожість Бакмена-Кінга і після того Річарду Бакмену довелося померти від "раку псевдоніму". В той час Бакмен саме працював над романом "Мізері", який, як ви знаєте, вийшов вже під авторством Стівена Кінга. Читали "Мізері"?
Останній роман, "Блейз" (2007), було видано вже після "смерті" Бакмена його дружиною Клаудією Інез Бакмен, яка знайшла рукопис на горищі їхнього будинку. Також Клаудія Інез Бакмен з'являється у циклі "Темна Вежа" (з дещо зміненим іменем "Клаудія і-іннез Бакмен" через містичність числа 19 в цьому опусі) як письменниця, що написала книжку "Чарлі Чух-Чух" паралельно зі своїм двійником в інших світах Беріл Еванс.
Саме постаті Річарда Бакмена Кінг завдячує появу роману "Темна Половина", адже там сюжет зав'язаний на псевдонімі, що "повстав з мертвих" після свого яскравого "поховання". Це був останній роман, написаний Стівеном Кінгом в період тотальної алкогольної залежності.
"Темна половина" написана в період з 1987 по 1989 роки. Події відбуваються в знаменитому кінгівському тихому містечку-денічогоневідбувається Касл-Року і належить до так званого циклу "Касл-Рок". Туди входять кілька романів, повістей та оповідань.
Шкода, що я не прочитав цю книгу перед романом "Необхідні речі", адже хронологічно "Темна половина" знаходиться перед ним. А щоб взагалі було цікаво та атмосферно читати та не наловити спойлерів і почуватися красунчиком, то я б порадив такий порядок:
- Мертва зона;
- Куджо;
- Темна Половина;
- Необхідні речі;
- Джералдова гра.
КСД не надто запарюється з виданками перекладів Кінга за хронологією. А це було б правильно і трушно.
Звісно ж я читав ці всі романи не в хронології.
Дякую КСД 🫶
Один з центральних персонажів, шериф Алан Пенгборн, є одним з головних героїв роману "Необхідні речі". Файний хлопака, як на мене, але я познайомився з ним перед тим, як дізнався його передісторію. Цей чолов'яга справно виконує свою роботу на посаді шерифа і не любить, коли його називають шефом. Порядний сім'янин, має повагу оточуючих та підлеглих. Коли починає діятись незрозуміла містична бздура, він, з одного боку, хоче в це повірити, а з іншого боку вагається. І це нормально.
Як ви вже зрозуміли, він вижив.
Також в романі ТП згадується доля попереднього шерифа Касл-Року - Джорджа Баннермана, що відсилає нас до подій "Куджо". В ТП згадуються вбивства, що відбувалися свого часу в Касл-Року, що є відсилкою до роману "Мертва зона".
Отакі от закрути існують у всесвіті Стівена Кінга.
І знову до роману"Темна половина". Поїхали.
Придбав я його минулоріч, але взявся читати лиш нещодавно. Книга вилежалась, скажімо так, як і більшість моїх книг, які я прочитав або планую це зробити. Домашня бібліотека 🫶
Сам роман не дав мені засумувати, читати було цікаво. Криваві сцени з бритвою не для мене, але вже як є, вони тут присутні. Я більше люблю саспенс і жахи іншого штибу, не такі прямо криваві, більш містичні. Сцени з немовлятами сприймав по-своєму, адже я віднедавна перебуваю в ролі молодого тата, то всі різкі рухи та напряжні моменти, пов'язані з малими, сприймалися гостріше, адже я уявляв їх через призму свого сприйняття, проектуючи деякі моменти на себе. Це стрьомно!
Весь сюжет вам детально не переповідатиму, все є в інтернеті, а зав'язка написана на звороті книги, і цю анотацію я не радив би читати, бо для багатьох це може бути частковим спойлером. Хоча не дуже то й там заспойлерили, бо все цікаве розпочинається вже опісля. Прочитайте, врешті решт, книгу та й по всьому.
Книга сподобалась, типовий Кінг - описи, розгойдування, знайомства з персонажами, інтрига, напруження, Америка кінця 80х, містечко зі своїми проблемами, життя-буття, прекрасно прописані герої.
Запам'яталась ситуація, пов'язана з діями головного героя, коли я ментально волав, даючи ляпанця собі по лобі, й думав - "Ну навіщо ти це робиш? Ти шо, баран? Ти шо, не знаєш, до чого це призведе? Агов!!" І до того воно й призводило в результаті. Ну треба ж якось рухати сюжет, правда?
Тед Бомонт - успішний письменник, який став популярним та розбагатів саме під псевдонімом Джордж Старк, який є його альтер-егом - маскулінний, тестостероновий придурок без клепок. Тому його й "поховали" через його надмірну присутність в житті Бомонтів. Навіть надгробок зробили й написали про це цілу пафосну статтю зі світлинами в популярному часописі.
Ну й звісно ж Старкові це не сподобалось і він вирішив буквально повстати з мертвих і почати творити свої мерзенні криваві діяння. А задля чого? От прочитаєш і дізнаєшся.
Весело було, адже злочини скоював він, а приписували все Тедові Бомонту через ідентичність відбитків та інших доказів.
Але в Бомонта часом були залізні аргументи до непричетності у вигляді алібі й свідків, що його виправдовували. Цікаво, чим же все закінчиться врешті-решт?
Антагоніст тут - реально напряжне чуперадло, яке наганяє дрижаків. Підла й безсердечна скотиняка, яка знищує майже все на своєму шляху максимально кривавими способами. Попаяна істота, що фанатично слідує до своєї мети. Хитра й розумна, з нюхом, як у собаки. Прям Алексіс Машина! (до речі Машина - герой романів Старка).
Тут питань нема.
Цікава тема з потойбічними горобчиками-психопомпами, які виконують роль провідників у світ мертвих. Мені сподобалось.
А ще тут впізнається почерк історій Кінга з численними написами на стінах - кривавих і не дуже. Згадати лишень сумнозвісне "redrum" з роману "Сяйво", або напис кров'ю на кахлях ванної кімнати на початку роману "Воно". Тут також присутні криваві написи - "горобчики літають знову" або "..знову літають". Забув..
Щодо закінчення - Кінгові вдалося. Яким би воно не було, але це було видовищно й авангардно.
Трохи недосказаності зосталося, але це може бути лише моєю примхою.
Дочитавши книгу, я видихнув. Нічого екстраординарного, без вау ефекту, але топчик. Як я вже писав - типовий Кінг!
Люблю читати його восени та й загалом люблю його писанину.
Ставлю цій книзі оцінку 4 з 5.
Це хороша оцінка.
З приводу перекладу - були питання, до пана Красюка, але незначні. Знаю його переклади ще з тих часів, коли я починав захоплюватись Кінгом. У нього завжди були переклади з пістрявим забарвленням і дивними словечками та фразами.
А що ви скажете?
Читали? Плануєте?
Як вам? Пишіть!
Дякую, що дочитали!
Це все!
P.S.
А у вас часто болить голова?
📙 Темна Половина
📋 Стівен Кінг
📚 Видавництво "КСД" 2022
📌Оригінал виданий у 1989
(592ст)
Можуть бути спойлери, тому думайте.
Якщо ви знайомі з творчістю Стівена Кінга, то ви певно знаєте, що свого часу автор написав кілька книг під псевдонімом Річард Бакмен. На початках псевдонімом мало послужити ім'я дідуся Кінга по материній лінії. Однак, в останній момент письменник змінив ім'я на "Річард", віддаючи шану псевдоніму Дональда Вестлейка - Річард Старк, а прізвище "Бакмен" взяв з назви одного канадського гурту.
Перші книги Бакмена - "Лють", "Довга прогулянка", "Дорожні роботи", "Людина, що біжить" були присвячені людям, близьким до Кінга. Щоб не було скорого викриття, Кінг, себто Бакмен, навіть присвятив роман "Худнучий" своїй "дружині" Клаудії Інез Бакмен. Певно, що письменникові кортіло трохи втікти, заховатися, звільнившись від клішованого звання "короля жахів" і йому вдавалося деякий час триматися інкогніто, ховаючи своє письменницька альтер-его під маскою Бакмена. Нещодавно КСД нарешті розродилися перекладами Бакмена. Не минуло й 20 років)
Зрештою у 1985 році, завдяки старанням літературного агента одного з тогочасних письменників, цю авантюру було викрито. Чолов'яга звернув увагу на стилістичну схожість Бакмена-Кінга і після того Річарду Бакмену довелося померти від "раку псевдоніму". В той час Бакмен саме працював над романом "Мізері", який, як ви знаєте, вийшов вже під авторством Стівена Кінга. Читали "Мізері"?
Останній роман, "Блейз" (2007), було видано вже після "смерті" Бакмена його дружиною Клаудією Інез Бакмен, яка знайшла рукопис на горищі їхнього будинку. Також Клаудія Інез Бакмен з'являється у циклі "Темна Вежа" (з дещо зміненим іменем "Клаудія і-іннез Бакмен" через містичність числа 19 в цьому опусі) як письменниця, що написала книжку "Чарлі Чух-Чух" паралельно зі своїм двійником в інших світах Беріл Еванс.
Саме постаті Річарда Бакмена Кінг завдячує появу роману "Темна Половина", адже там сюжет зав'язаний на псевдонімі, що "повстав з мертвих" після свого яскравого "поховання". Це був останній роман, написаний Стівеном Кінгом в період тотальної алкогольної залежності.
"Темна половина" написана в період з 1987 по 1989 роки. Події відбуваються в знаменитому кінгівському тихому містечку-денічогоневідбувається Касл-Року і належить до так званого циклу "Касл-Рок". Туди входять кілька романів, повістей та оповідань.
Шкода, що я не прочитав цю книгу перед романом "Необхідні речі", адже хронологічно "Темна половина" знаходиться перед ним. А щоб взагалі було цікаво та атмосферно читати та не наловити спойлерів і почуватися красунчиком, то я б порадив такий порядок:
- Мертва зона;
- Куджо;
- Темна Половина;
- Необхідні речі;
- Джералдова гра.
КСД не надто запарюється з виданками перекладів Кінга за хронологією. А це було б правильно і трушно.
Звісно ж я читав ці всі романи не в хронології.
Дякую КСД 🫶
Один з центральних персонажів, шериф Алан Пенгборн, є одним з головних героїв роману "Необхідні речі". Файний хлопака, як на мене, але я познайомився з ним перед тим, як дізнався його передісторію. Цей чолов'яга справно виконує свою роботу на посаді шерифа і не любить, коли його називають шефом. Порядний сім'янин, має повагу оточуючих та підлеглих. Коли починає діятись незрозуміла містична бздура, він, з одного боку, хоче в це повірити, а з іншого боку вагається. І це нормально.
Як ви вже зрозуміли, він вижив.
Також в романі ТП згадується доля попереднього шерифа Касл-Року - Джорджа Баннермана, що відсилає нас до подій "Куджо". В ТП згадуються вбивства, що відбувалися свого часу в Касл-Року, що є відсилкою до роману "Мертва зона".
Отакі от закрути існують у всесвіті Стівена Кінга.
І знову до роману"Темна половина". Поїхали.
Придбав я його минулоріч, але взявся читати лиш нещодавно. Книга вилежалась, скажімо так, як і більшість моїх книг, які я прочитав або планую це зробити. Домашня бібліотека 🫶
Сам роман не дав мені засумувати, читати було цікаво. Криваві сцени з бритвою не для мене, але вже як є, вони тут присутні. Я більше люблю саспенс і жахи іншого штибу, не такі прямо криваві, більш містичні. Сцени з немовлятами сприймав по-своєму, адже я віднедавна перебуваю в ролі молодого тата, то всі різкі рухи та напряжні моменти, пов'язані з малими, сприймалися гостріше, адже я уявляв їх через призму свого сприйняття, проектуючи деякі моменти на себе. Це стрьомно!
Весь сюжет вам детально не переповідатиму, все є в інтернеті, а зав'язка написана на звороті книги, і цю анотацію я не радив би читати, бо для багатьох це може бути частковим спойлером. Хоча не дуже то й там заспойлерили, бо все цікаве розпочинається вже опісля. Прочитайте, врешті решт, книгу та й по всьому.
Книга сподобалась, типовий Кінг - описи, розгойдування, знайомства з персонажами, інтрига, напруження, Америка кінця 80х, містечко зі своїми проблемами, життя-буття, прекрасно прописані герої.
Запам'яталась ситуація, пов'язана з діями головного героя, коли я ментально волав, даючи ляпанця собі по лобі, й думав - "Ну навіщо ти це робиш? Ти шо, баран? Ти шо, не знаєш, до чого це призведе? Агов!!" І до того воно й призводило в результаті. Ну треба ж якось рухати сюжет, правда?
Тед Бомонт - успішний письменник, який став популярним та розбагатів саме під псевдонімом Джордж Старк, який є його альтер-егом - маскулінний, тестостероновий придурок без клепок. Тому його й "поховали" через його надмірну присутність в житті Бомонтів. Навіть надгробок зробили й написали про це цілу пафосну статтю зі світлинами в популярному часописі.
Ну й звісно ж Старкові це не сподобалось і він вирішив буквально повстати з мертвих і почати творити свої мерзенні криваві діяння. А задля чого? От прочитаєш і дізнаєшся.
Весело було, адже злочини скоював він, а приписували все Тедові Бомонту через ідентичність відбитків та інших доказів.
Але в Бомонта часом були залізні аргументи до непричетності у вигляді алібі й свідків, що його виправдовували. Цікаво, чим же все закінчиться врешті-решт?
Антагоніст тут - реально напряжне чуперадло, яке наганяє дрижаків. Підла й безсердечна скотиняка, яка знищує майже все на своєму шляху максимально кривавими способами. Попаяна істота, що фанатично слідує до своєї мети. Хитра й розумна, з нюхом, як у собаки. Прям Алексіс Машина! (до речі Машина - герой романів Старка).
Тут питань нема.
Цікава тема з потойбічними горобчиками-психопомпами, які виконують роль провідників у світ мертвих. Мені сподобалось.
А ще тут впізнається почерк історій Кінга з численними написами на стінах - кривавих і не дуже. Згадати лишень сумнозвісне "redrum" з роману "Сяйво", або напис кров'ю на кахлях ванної кімнати на початку роману "Воно". Тут також присутні криваві написи - "горобчики літають знову" або "..знову літають". Забув..
Щодо закінчення - Кінгові вдалося. Яким би воно не було, але це було видовищно й авангардно.
Трохи недосказаності зосталося, але це може бути лише моєю примхою.
Дочитавши книгу, я видихнув. Нічого екстраординарного, без вау ефекту, але топчик. Як я вже писав - типовий Кінг!
Люблю читати його восени та й загалом люблю його писанину.
Ставлю цій книзі оцінку 4 з 5.
Це хороша оцінка.
З приводу перекладу - були питання, до пана Красюка, але незначні. Знаю його переклади ще з тих часів, коли я починав захоплюватись Кінгом. У нього завжди були переклади з пістрявим забарвленням і дивними словечками та фразами.
А що ви скажете?
Читали? Плануєте?
Як вам? Пишіть!
Дякую, що дочитали!
Це все!
P.S.
А у вас часто болить голова?
Новий відгук
📌 "... і я вам розповім, шо сталося, — або, шо сталося, — але насухо я то робити не збираюся"
✍️ Стівен Кінг
📓 "Долорес Клейборн"
📚 Видавництво "КСД"
✒️ Переклад Володимира Куча
📌 "Ду-лор-р-р-р-ис-с-с... Дул-О-О-О-О-О-О-О-рис-с-с!"
Цей роман я не читав раніше.
Одна з останніх адаптацій Кінга українською, яка вийшла нещодавно. Це типовий Кінг, але з нестандартною манерою оповіді, де всі події переповідаються від імені Долорес Клейборн — літньої жінки, що, мов на сповіді, розповідає про події свого нелегкого буття. Це все відбувається у поліційному відділку, оскільки її підозрюють у вбивстві, яке вона, ніби-то, скоїла за день до того. Тут немає розділів або глав. Вся книга — це суцільний потік думок однієї жінки. Місцями з'являються діалоги, що линуть зі спогадів Долорес. Оповідь нелінійна, події переміщуються в часі, але локації незмінні — це острів Літл-Тол (англ. Little Tall).
До речі, події в "Штормі/бурі/зливі сторіччя" (англ. Storm of the Century) відбуваються на цьому ж острові Літл-Тол.
Також тут згадується, відомий у всесвіті Кінга, Шоушенк та сумнозвісне місто-покидьок Деррі.
📌 "...сцикун більше за всьо на світі боїться, що його розкриють"
Говірка головної героїні на початках виглядає незвично, зважаючи на діалект, суржик і більше схожа на живу, не літературну мову. Не знаю, як було в оригіналі, тому про якість перекладу конкретно у цій книзі не писатиму, принаймні усіляких шпортань я не відчув, хіба зовсім трохи, хоча мова досить пістрява. Можливо так би міг розмовляти українською Геґрід, якби жив у всесвіті Кінга.
Як я вже казав — це типовий Кінг з незвичною манерою викладу історії. До незвичних я б ще відніс повість "Історія Чака" зі збірки "Якщо кров тече", але то інше.
Як і в багатьох історіях автора, тут є вбивства, криваві сцени, жорстокість, психологізм домашнього насилля, спроби інцесту, багато всякого лайна та скелети в шафі. Але загалом — це історія життя сильної жінки. А якщо доколупатися, то й двох жінок. Життя без прикрас, з чоловіками, які вважають себе домінаторами, володарями всесвіту, а насправді звичайні боягузи, що зганяють злість на слабших, життя багатіїв, життя в реаліях, де панують складні відносини всередині сім'ї, складнощі у відносинах з дітьми та різні перипетії, що притаманні звичайним людям. Тема домашнього насилля тут постає дуже гостро й наганяє дрижаків, змушуючи ненависть всередині нуртувати. А ще ця постійна тінь несправедливості, що нависає й не дає розслабитися..
📌 "Деколи життя надто смішне, шо ну просто мусиш посміятися"
Не до кінця зрозумілими були містичні вкраплення, все сподівався на якесь пояснення, але я їх тут не знайшов. Ця історія чудово обійшлася б і без містики, адже тут страшить зовсім не містика, а жорстока реальність та психологізм, що присутні у книзі. Мені здається, вся ця катавасія з містикою тут з'явилася лишень для того, щоби якимось чином поєднати роман "Джералдова Гра" та "Долорес Клейборн", де містком між ними є повне сонячне затемнення в липні 1963 року, адже певні події в цих книгах відбувалися в один і той же час. Щоправда я злукавлю, якщо не згадаю про галюни старої Віри Донован. Уявляти таке не хочеться. Але це ж Кінг!
Можливо до неї своїми мацаками хотіли дістатися паралельні світи. А ще оці провали в пам'яті..
Хто зна.
Краще нехай це будуть наслідки кількох інсультів.
📌 "...двоє людей, які ніколи не побачаться, відчули одна одну, обернулися одна до одної, наче квіти, що обертаються за сонячним теплом.
Однією з них була дівчина на ім'я Джессі Мейгут — вона перебувала в Шарботті, на західному кінці штату. Другою була матір трьох на ім'я Долорес Сент-Джордж — вона була на острові Літл-Тол, на східному кінці штату.
Обоє почули посеред дня пугикання сов. Обоє лежали в глибоких долинах жаху, страхітливих місцинах, про які, здавалося їм, розповідати не доведеться ніколи. Обоє повважали ту темряву цілком доречною та дякували за неї Богові.
Джессі Мейгут вийде заміж за Джералда Берлінґейма, і її історію описано в "Джералдовій Грі". Обидві історії — оповіді про жінок на смузі затемнення та про те, як вони виринули з пітьми"
З приводу чоловіка Долорес та певних подій, які сталися під час затемнення, то це мені нагадало про деякі моменти з повісті "1922", яка входить до омнібусу "Повна темрява. Без зірок". Якщо ви в курсі, то ви курсі. А якщо ні, то чекатиму на ваші здогадки в коментарях.
📌 "КОВТУНЦІ ВСЮДИ!"
Логіка КСД по адаптаціях та порядку видань Кінга мені невідома. Я ще розумію, коли Кінг видає нові книги і їх одразу беруться перекладати українською. Але є одне але — чому всі інші книги, які автор почав писати ще в 70-х, не видавати більш-менш за хронологією виходу? Таким чином за тих 10 років, що я вже читаю Стівена Кінга, я пропустив чимало цікавих алюзій, перехресть та відсилок, на які міг би звернути увагу, аби шановне видавництво трохи скурпульозніше віднеслося до доробку автора. Дуже часто книги виходять в довільному порядку. Та яке там дуже часто? Постійно, трясця.
Те, що "Джералдова гра" напряму пов'язана з "Долорес Клейборн", я не знав, адже про цей зв'язок автор прямо пише на перших сторінках "Долорес", що було для мене новиною.
Читаючи "Джералдову гру", я не усвідомлював, що вони пов'язані. Хронологічно "Долорес Клейборн" вийшла одразу після "Джералдової гри", але це в правильному світі, а не у світі, який зрушив з місця, де книги видають рандомно тицьнувши пальцем в бібліографію автора. Добре, хоч Темну Вежу переклали, не почавши з четвертої частини)
Хоча..
Взяти ту ж саму "Темну Половину", яка вийшла у нас вже після роману "Необхідні речі". Ці романи входять до так званого неофіційного циклу "Касл-Рок", і логічніше було б видати їх за хронологією:
Мертва зона, Куджо, Темна половина, Необхідні речі, Джералдова гра.
Але досить кидатись кавелдиками в сторону КСД. Що б я тут не понаписував — це хороше видавництво. Дякую їм за переклади Кінга, оскільки англійською я ще не володію достатньою мірою, щоби читати в оргіналі. А в оригіналі — це те, що треба. Без перекладацької мішури й провтиків по типу "Багряний цар" (а не Король), або жарт про "..розбійнику" (це типу адаптація на локальний український мем, який взагалі не тулиться), адаптація назви автівки від "Грейхаунд" до "Ґрейґавнд" від одного перекладача в різних книгах і "Грейгаунд" в іншого, "коров'ячий хлопчик" (cow kid), замість "ковбойчик" і тп. Якісними перекладами Кінга видавництво КСД, на жаль, не славиться.
З приводу обкладинки, то я змирився. В певні моменти мені навіть почало подобатися, незважаючи на те, що при анонсі мене бомбило, як Везувій через попсовість та одноманітність обкладинок. Прочитавши, я зрозумів, що обкладинка трохи пісяє в очі. Ну до чого там ті руки зомбака з будуняки?
Це мені нагадує анотації до Кінга "ЖАХЛИВО ЖАХЛИВИЙ ЖАХ, ЯКОГО ВИ ЩЕ НЕ ЧИТАЛИ!!!!!", а під обкладинкою меланхолійно-цнотлива "Країна Розваг". А ще я харився свого часу на адаптацію назви "Салимове Лігво", але потім зрозумів, що це чи найкращий вибір назви, бо саме т... Все, досить!
Зупиніть мене. Це відгук на роман "Долорес Клейборн", а не моя сповідь соціопата й вічно незадоволеного книгозадрота!
Якщо підсумувати, то роман "Долорес Клейборн" не втрапляє у мій супер топ кращих книг Стівена Кінга, але й в аутсайдерах не відсиджується. Це хороший класичний Кінг, який розповідає нам історію вустами Долорес Клейборн — сильною жінкою, що, незважаючи на всі події та життєві перипетії, знайшла в собі сили вирішити проблеми, які їй підсунула доля. Історія про жінку, яка сподобалася мені одразу, а не так, як це було з "Історією Лізі". Хороша історія з дрібкою містичної складової (хоч вона й не впливає на сюжет), історією про те, що жінки також сильні, а чоловіки не завжди є тестостероновими альфачами, історія про повне сонячне затемнення, історія про життя на маленькому острові, без прямого сполучення з материком, історія про домашнє насилля, історія про таку нелегку справу, як виховання дітей та відверто невдалий шлюб, історія про гроші, алкоголь та правду.
📌 "Час — то також протока, знаєте, як та, шо між островами й материком, але єдиний пором, шо її перетинає, — то пам'ять, і вона як корабель-привид — якщо хочеш, шоби вона пропала, з часом так і буде"
Закінчення роману "Долорес.." логічне. Чомусь я передчував, що щось таке й буде.
Але це не точно.
✍️ Стівен Кінг
📓 "Долорес Клейборн"
📚 Видавництво "КСД"
✒️ Переклад Володимира Куча
📌 "Ду-лор-р-р-р-ис-с-с... Дул-О-О-О-О-О-О-О-рис-с-с!"
Цей роман я не читав раніше.
Одна з останніх адаптацій Кінга українською, яка вийшла нещодавно. Це типовий Кінг, але з нестандартною манерою оповіді, де всі події переповідаються від імені Долорес Клейборн — літньої жінки, що, мов на сповіді, розповідає про події свого нелегкого буття. Це все відбувається у поліційному відділку, оскільки її підозрюють у вбивстві, яке вона, ніби-то, скоїла за день до того. Тут немає розділів або глав. Вся книга — це суцільний потік думок однієї жінки. Місцями з'являються діалоги, що линуть зі спогадів Долорес. Оповідь нелінійна, події переміщуються в часі, але локації незмінні — це острів Літл-Тол (англ. Little Tall).
До речі, події в "Штормі/бурі/зливі сторіччя" (англ. Storm of the Century) відбуваються на цьому ж острові Літл-Тол.
Також тут згадується, відомий у всесвіті Кінга, Шоушенк та сумнозвісне місто-покидьок Деррі.
📌 "...сцикун більше за всьо на світі боїться, що його розкриють"
Говірка головної героїні на початках виглядає незвично, зважаючи на діалект, суржик і більше схожа на живу, не літературну мову. Не знаю, як було в оригіналі, тому про якість перекладу конкретно у цій книзі не писатиму, принаймні усіляких шпортань я не відчув, хіба зовсім трохи, хоча мова досить пістрява. Можливо так би міг розмовляти українською Геґрід, якби жив у всесвіті Кінга.
Як я вже казав — це типовий Кінг з незвичною манерою викладу історії. До незвичних я б ще відніс повість "Історія Чака" зі збірки "Якщо кров тече", але то інше.
Як і в багатьох історіях автора, тут є вбивства, криваві сцени, жорстокість, психологізм домашнього насилля, спроби інцесту, багато всякого лайна та скелети в шафі. Але загалом — це історія життя сильної жінки. А якщо доколупатися, то й двох жінок. Життя без прикрас, з чоловіками, які вважають себе домінаторами, володарями всесвіту, а насправді звичайні боягузи, що зганяють злість на слабших, життя багатіїв, життя в реаліях, де панують складні відносини всередині сім'ї, складнощі у відносинах з дітьми та різні перипетії, що притаманні звичайним людям. Тема домашнього насилля тут постає дуже гостро й наганяє дрижаків, змушуючи ненависть всередині нуртувати. А ще ця постійна тінь несправедливості, що нависає й не дає розслабитися..
📌 "Деколи життя надто смішне, шо ну просто мусиш посміятися"
Не до кінця зрозумілими були містичні вкраплення, все сподівався на якесь пояснення, але я їх тут не знайшов. Ця історія чудово обійшлася б і без містики, адже тут страшить зовсім не містика, а жорстока реальність та психологізм, що присутні у книзі. Мені здається, вся ця катавасія з містикою тут з'явилася лишень для того, щоби якимось чином поєднати роман "Джералдова Гра" та "Долорес Клейборн", де містком між ними є повне сонячне затемнення в липні 1963 року, адже певні події в цих книгах відбувалися в один і той же час. Щоправда я злукавлю, якщо не згадаю про галюни старої Віри Донован. Уявляти таке не хочеться. Але це ж Кінг!
Можливо до неї своїми мацаками хотіли дістатися паралельні світи. А ще оці провали в пам'яті..
Хто зна.
Краще нехай це будуть наслідки кількох інсультів.
📌 "...двоє людей, які ніколи не побачаться, відчули одна одну, обернулися одна до одної, наче квіти, що обертаються за сонячним теплом.
Однією з них була дівчина на ім'я Джессі Мейгут — вона перебувала в Шарботті, на західному кінці штату. Другою була матір трьох на ім'я Долорес Сент-Джордж — вона була на острові Літл-Тол, на східному кінці штату.
Обоє почули посеред дня пугикання сов. Обоє лежали в глибоких долинах жаху, страхітливих місцинах, про які, здавалося їм, розповідати не доведеться ніколи. Обоє повважали ту темряву цілком доречною та дякували за неї Богові.
Джессі Мейгут вийде заміж за Джералда Берлінґейма, і її історію описано в "Джералдовій Грі". Обидві історії — оповіді про жінок на смузі затемнення та про те, як вони виринули з пітьми"
З приводу чоловіка Долорес та певних подій, які сталися під час затемнення, то це мені нагадало про деякі моменти з повісті "1922", яка входить до омнібусу "Повна темрява. Без зірок". Якщо ви в курсі, то ви курсі. А якщо ні, то чекатиму на ваші здогадки в коментарях.
📌 "КОВТУНЦІ ВСЮДИ!"
Логіка КСД по адаптаціях та порядку видань Кінга мені невідома. Я ще розумію, коли Кінг видає нові книги і їх одразу беруться перекладати українською. Але є одне але — чому всі інші книги, які автор почав писати ще в 70-х, не видавати більш-менш за хронологією виходу? Таким чином за тих 10 років, що я вже читаю Стівена Кінга, я пропустив чимало цікавих алюзій, перехресть та відсилок, на які міг би звернути увагу, аби шановне видавництво трохи скурпульозніше віднеслося до доробку автора. Дуже часто книги виходять в довільному порядку. Та яке там дуже часто? Постійно, трясця.
Те, що "Джералдова гра" напряму пов'язана з "Долорес Клейборн", я не знав, адже про цей зв'язок автор прямо пише на перших сторінках "Долорес", що було для мене новиною.
Читаючи "Джералдову гру", я не усвідомлював, що вони пов'язані. Хронологічно "Долорес Клейборн" вийшла одразу після "Джералдової гри", але це в правильному світі, а не у світі, який зрушив з місця, де книги видають рандомно тицьнувши пальцем в бібліографію автора. Добре, хоч Темну Вежу переклали, не почавши з четвертої частини)
Хоча..
Взяти ту ж саму "Темну Половину", яка вийшла у нас вже після роману "Необхідні речі". Ці романи входять до так званого неофіційного циклу "Касл-Рок", і логічніше було б видати їх за хронологією:
Мертва зона, Куджо, Темна половина, Необхідні речі, Джералдова гра.
Але досить кидатись кавелдиками в сторону КСД. Що б я тут не понаписував — це хороше видавництво. Дякую їм за переклади Кінга, оскільки англійською я ще не володію достатньою мірою, щоби читати в оргіналі. А в оригіналі — це те, що треба. Без перекладацької мішури й провтиків по типу "Багряний цар" (а не Король), або жарт про "..розбійнику" (це типу адаптація на локальний український мем, який взагалі не тулиться), адаптація назви автівки від "Грейхаунд" до "Ґрейґавнд" від одного перекладача в різних книгах і "Грейгаунд" в іншого, "коров'ячий хлопчик" (cow kid), замість "ковбойчик" і тп. Якісними перекладами Кінга видавництво КСД, на жаль, не славиться.
З приводу обкладинки, то я змирився. В певні моменти мені навіть почало подобатися, незважаючи на те, що при анонсі мене бомбило, як Везувій через попсовість та одноманітність обкладинок. Прочитавши, я зрозумів, що обкладинка трохи пісяє в очі. Ну до чого там ті руки зомбака з будуняки?
Це мені нагадує анотації до Кінга "ЖАХЛИВО ЖАХЛИВИЙ ЖАХ, ЯКОГО ВИ ЩЕ НЕ ЧИТАЛИ!!!!!", а під обкладинкою меланхолійно-цнотлива "Країна Розваг". А ще я харився свого часу на адаптацію назви "Салимове Лігво", але потім зрозумів, що це чи найкращий вибір назви, бо саме т... Все, досить!
Зупиніть мене. Це відгук на роман "Долорес Клейборн", а не моя сповідь соціопата й вічно незадоволеного книгозадрота!
Якщо підсумувати, то роман "Долорес Клейборн" не втрапляє у мій супер топ кращих книг Стівена Кінга, але й в аутсайдерах не відсиджується. Це хороший класичний Кінг, який розповідає нам історію вустами Долорес Клейборн — сильною жінкою, що, незважаючи на всі події та життєві перипетії, знайшла в собі сили вирішити проблеми, які їй підсунула доля. Історія про жінку, яка сподобалася мені одразу, а не так, як це було з "Історією Лізі". Хороша історія з дрібкою містичної складової (хоч вона й не впливає на сюжет), історією про те, що жінки також сильні, а чоловіки не завжди є тестостероновими альфачами, історія про повне сонячне затемнення, історія про життя на маленькому острові, без прямого сполучення з материком, історія про домашнє насилля, історія про таку нелегку справу, як виховання дітей та відверто невдалий шлюб, історія про гроші, алкоголь та правду.
📌 "Час — то також протока, знаєте, як та, шо між островами й материком, але єдиний пором, шо її перетинає, — то пам'ять, і вона як корабель-привид — якщо хочеш, шоби вона пропала, з часом так і буде"
Закінчення роману "Долорес.." логічне. Чомусь я передчував, що щось таке й буде.
Але це не точно.
Новий відгук
💉 "— Вітаю, це Голлі Гібні. Чим я можу допомогти?"
Якось наприкінці квітня мав нагоду відвідати свій перший книжковий фестиваль. Пробув там недовго, однак саме там я зробив свою єдину покупку (якщо не зважати на маленьку крінжову книженцію про балакучі овочі, яку придбав для доньки лишень тому, що не міг відчепитися від настирливих продавців). Цією покупкою став свіжий виданок перекладу "Голлі" Стівена Кінга, що тільки-но приїхав на прилавки з, сумнозвісного нині, "Фактор-друку". Коїнами не зміг скористатися через величезні черги до стенду КСД та певні незручності, які стояли на заваді оперативному користуванню цими перевагами. Продавців можна зрозуміти, але то таке, все ок.
Бачу нового Кінга — купую нового Кінга!
Великих сподівань на даний роман я не покладав, адже, по правді, в попередніх книгах персонаж(ка) Голлі Гібні мені якось не дуже симпатизувала. Ну буває, що зробиш?
Однак нова історія все змінила і я вже не тригерився, як раніше.
Ця Голлі мені припала до душі!
💉 "Іноді всесвіт кидає тобі мотузку" — Білл Годжес
Я не переповідатиму сюжет від першого слова до останнього розділового знаку та не буду конкретизувати з приводу тих чи інших подій в книзі, однак, якщо для вас навіть анотації вистачає, щоб вловити спойлер, то стримайте себе і не читайте далі. Я не знаю, як назвати цей допис — відгуком, а чи просто роздумами на тему, тому до вашої уваги трохи моєї писанини про останній, на даний момент, український переклад книги Стівена Едвіновича Кінга.
💉 "— Хай-хо, Сільвере, вперед!"
🪓 Стівен Кінг
🦽 "ГОЛЛІ" (Holly)
📚 Видавництво КСД
✏️ Переклад Ольги Захарченко
💉 "Людське м'ясо містить макро- й мікро- елементи, яких у такій кількості немає в жодній іншій плоті. Лише рід suidae (свиней) ледь наближається до нього — бородавочники, кабани, звичайнісінькі свині на подвір'ї. Людські м'язи й кістковий мозок лікують артрит і радикуліт; іспанський лікар Арнальдо де Вілланова знав про це ще в тринадцятому столітті. Папа Інокентій VIII їв розтерті в порошок мізки молодих хлопчиків і пив їхню кров. У середньовічній Англії плоть повішених в'язнів вважалася делікатесом"
Як і в "Містері Мерседесі" ми з перших рядків стаємо незримими глядачами, що слідкують за скоєнням злочину, однак змінити нічого не можемо.
З чого все починалося в ММ, я й досі пам'ятаю ще з часів, коли з'явився анонс англомовної версії. Я намагався читати те, що з'явилося в доступі, хоч і не володів достатнім рівнем англійської. Тоді все стартувало з темного й похмурого ранку, а тут — тихого й затишного дощового вечора. І тут також були жертви, поганці та спостерігачі, які нічого не підозрювали.
Люблю Кінга за такі речі.
💉 "Коли все це закінчиться, ніхто не повірить, що це сталося насправді. А якщо й повірить, то не зрозуміє, як це сталося"
Починаєш вриватися, читати і розумієш, що це своє, рідне. Особливо, коли повертаєшся до творів після довгої перерви — блукав, блукав і повернувся додому.
В процесі просування історією очікувано з'являється безліч посилань та згадок на попередні твори, де фігурувала Голлі. Зокрема трилогія Біла Годжеса, "Аутсайдер" та "Якщо кров тече". Останні два твори, як на мене, вийшли посередніми, особливо ЯКТ, який здався мені демо версією "Аутсайдера" і одразу в голові виринає мемний образ Кучми з його "це ж було вже"!
"Аутсайдер" хоч і виграє в цьому плані, однак теж не належить до моїх улюблених творів Кінга. Трилогію Годжеса я читав давно, пам'ятаю її фрагментально. Вона непогана. Згадки в "Голлі" змусили мене трохи налаштуватися на хвилю ностальгії й в голові оселилася думка колись перечитати трилогію.
Та це станеться точно не сьогодні й не завтра.
💉 "Немає більш вишуканого катування, ніж надія"
Окрім згадок Брейді Гартсвілда, Чета Ондовскі, Террі Мейтленда — персонажів-поганців попередніх книг, тут є посилання на книги, що не причетні до цієї лінії романів. Зокрема тут є посилання на "Керрі", де жартують з приводу випускного балу та відра з кров'ю. Також вигулькує фраза про "Сільвера", яку часто використовують персонажі роману "Воно" та є алюзія на екранізацію "Втечі з Шоушенка".
А ще я звернув увагу на незриму паралель зі всесвітом Темної Вежі та дотичних до неї творів, на мою суб'єктивну думку. В одному з розділів події розгортаються в студентському гуртожитку з номером 2395.
Що це нам дає в сумі?
Правильно, дев'ятнадцять.
💉 "НЕ ЗАГЛЯДАЙ У ХОЛОДИЛЬНИК"
В книзі ми можемо спостерігати гарно описаний зріз тогочасного американського суспільства з їхніми антиваксерами, фанатами Трампа, які, зазвичай, не дуже адекватні. Принаймні в книгах Кінга, адже він не є його прихильником, якщо дуже м'яко.
Саме в ті часи відбувався штурм капітолію прихильниками Трампа, темношкірі знову почали відчувати на собі гнилий подих расизму та боялися навіть перевищувати швидкість, щоб не мати справ з копами.
Згадується лгбт. В яких проявах, це вже ви самі прочитаєте.
Тут є студенти-пияки-травокури, звичайна молодь з власним безтурботним життям, всюдисуще товариство анонімних алкоголіків, про яке Кінг не втрачає нагоди нагадувати нам чи не в кожній новій книзі. Також тут присутні старигані та любителі подивитися німий фільм, прибалдівши від чергового косяка, є дружба та віра в бога.
Якщо ви знаєте, хто такий Кормак Маккарті, то його тут теж згадують.
💉 "Якщо уявити літературу, як місто, то ті, хто читають і пишуть вірші, — це бідні родичі, які живуть у халупах десь за коліями"
Ще мені припала до душі сюжетна лінія, яка присвячена поезії. Барбара — талановита поетеса, що має потенціал, однак не вірить у себе і пише у шухляду. На шляху їй трапляється людина, яка стає її наставником і змушує повірити в себе, дає поради. Це цікаве доповнення, адже я сам дотичний до поезії. Щиро тішуся, що Кінг приділив цьому стільки уваги, не забувши при цьому й вічно позитивного Джерома нагородити за старанність, зробивши з нього молодого й перспективного письменника-прозаїка. Я туманно пам'ятаю Джерома з трилогії, але вже тоді він мені сподобався зі своїми жартами, любов'ю до життя та самовідданістю. Тут він теж зіграє свою роль.
💉 "ЗАТКНИСЬ. ЗАТКНИСЬ!"
Що ж до Голлі, то тут вона проявляє себе на повну. Типова Голлі, яка постійно замислюється — а що зробив би Білл Годжес? Як він вчинив би в тій чи іншій ситуації? А що б він сказав на це чи, наприклад, ось це? А Білл якось казав.. ну й так далі. Їй дуже не вистачає Біла. Це Голлі, яка завжди приїздить раніше запланованого, Голлі, яка вакцинована від корони, Голлі, яка дотримується заходів безпеки, носячи маску та вітаючись доторком ліктя. Водночас це та ж сама педантична Голлі-інтроверт з лантухом дитячих травм, що палить цигарку за цигаркою, сидячи у своїй автівці з відчиненими дверима, аби не було стійкого запаху всередині тієї самої автівки. Голлі, яка живе за розпорядком дня і за власними правилами. Голлі, яка не може просто так взяти й піти, коли припаркується трохи криво або наїде на лінію розмітки. Голлі, якій неприємні навіть спогади про матір, особливо зараз, коли відкрилася вся правда після її відходу. Це та Голлі, яка знайшла себе у детективному напрямку, звертаючи увагу під час роботи на ті чи інші деталі, на які не звернули б увагу пересічні люди.
💉 "— Канібал цитує Шекспіра. Це заслуговує на місце в Книзі рекордів Гіннеса..."
Те, що Кінг дуже розбирається в психологічних аспектах та є майстром, що за допомогою літер може створити живу людину з конкретним характером, повадками, звичками, думками — це вже основа, база і фундамент! Він робить це майстерно й дуже правдиво. Я вірю йому.
Матір Голлі померла і залишила після себе тлустий скелет у шафі. Сюрприз!
До речі вперше дізнався про те, що похорон можна провести за допомогою зум-конференції.
💉 "Я п'ю, отже я існую"
Відносинам Голлі з її матір'ю відведена чимала частка історії. Це її особистий хрест та Голгофа, адже все складно — починаючи з дитинства й аж до зрілості матір не хотіла відпускати її з-під свого крила, маніпулюючи та використовуючи різні методи впливу, не гребуючи при цьому у купатися в брехні й вигадках. Матір Голлі хотіла, щоб вона жила за її правилами, не бажала, аби детективне агенство Голлі розвивалося.
Однак "Що впало, те пропало" не пропало. Воно приносить прибутки та живе.
Що б відволіктися від смерті матері та не впадати у занепадницькі стани, Голлі зголошується на розслідування. Матір зниклої дівчини Бонні Дал істерично й благально звертається до Голлі за допомогою й хоч вона береться за справу, не маючи ентузіазму, поступово вона розуміє, що матір зниклої дівчини вельми нагадує її загиблу матір, яка воліла контролювати кожен крок своєї доньки.
До речі матір Голлі забрав ковід, до якого вона ставилася скептично й з усмішкою. Розмотуючи клубок розслідування Голлі дізнається все більше незвичних деталей. Виявляється зникла Бонні Рей Далл є не єдиною зниклою особою.
💉 "Дай мені спокій, щоби прийняти те, чого я не можу з змінити"
Оповідь ведеться в різних часових проміжках — у теперішньому та минулому. Так ми можемо бачити результати скоєних злочинів у теперішньому, а також причини, через які це сталося, у минулому. Так навіть цікавіше, адже не губиться ниточка, за яку тримаєшся, поки читаєш. Звертаєш увагу на деталі.
Є лінія Барбари з її поезією, трохи Джерома, лінія Голлі з її особистими переживаннями та негараздами паралельно з розслідуванням та сюжетна лінія антагоністів. Їхній побут та стиль життя нам також показують та описують. Наругу над жертвами не завжди показують прямо — десь бачимо результат, де процес убивства лише згадується, як щось доконане, а десь зазираємо за ширму.
На відміну від попередніх романів серії, де в сюжеті присутнє надприроднє, телепатичне й позаземне, тут все трушно і всяка містична каламутина побіжно згадується лише в спогадах учасників тих подій.
Антагоністи — звичайні люди.
Люди-гниди, які на перший погляд, видаються нормальними, успішними й мають повагу в оточуючих, але насправді є ментально хворими психопатами. Їхня злоба й безкомпромісність у скоєних злочинах не прийшла десь іззовні, не проявилася під час проведення якихось древніх темних ритуалів. Їхнє зло було ненормальним, але не надприроднім. Вони — звичайні смертні, від дій яких ти часом сахаєшся, а часом хочеш проблюватися від того, що вони коять і як себе ведуть.
Притрушені психопати.
Мерзенні та гидкі покидьки з ницими принципами.
А найстрашніше те, що такі особи справді можуть існувати поруч з нами, ходити в ті ж самі крамниці, їздити з нами на одному транспорті й дихати з нами одним повітрям.
Або навіть вітатися з нами.
💉 "Зло Гаррісів було прозаїчним і водночас ненормальним, як у тієї божевільної матері, що поклала дитину в мікрохвильову піч, бо вона не переставала плакати, або як у тієї дванадцятирічної дитини, що влаштувала стрілянину і вбила пів дюжини своїх однокласників"
✒️ Стівен Кінг у післямові:
"Хоча роман "Голлі" тісно пов'язаний із подіями новели "Якщо кров тече" з однойменної збірки, постійні читачі та студенти, які вивчають актуальні події, можуть помітити принаймні одну дуже велику прогалину у хронології. Хоча ковід відіграє важливу роль у "Голлі" — фактично, кілька сюжетних моментів залежать від нього, — у "Якщо кров тече" немає жодної згадки про пандемію, хоча грудень 2020 року, в якому відбуваються події "Кровотечі", був жахливим місяцем для Америки, коли повідомлялося про щонайменше 65.000 смертельних випадків.
Причина проста: коли я писав "Якщо кров тече" у 2019 році, ковіду ще не було в полі зору. Ненавиджу,
коли реальні події впливають на мою вигадку, але час від часу таке трапляється. Якби я міг, я б змінив "Якщо кров тече", але це означало би переписування всієї історії, але як ми говорили ще в коледжі, граючи в марафонську картярську гру "Черви": якщо покладено, то зіграно. Я просто хотів, щоб ви знали, що я в курсі про цей глюк"
А й справді, якщо бути досить уважним і бути задротом, можна це помітити. Я не помітив та й не задумувався навіть.
З іншого ж боку, все запросто можна звести до того, що це просто один паралельних світів, що кружляють довкола вістря Темної Вежі. А там можливо все.
Події "Голлі" розгортаються в період розквіту коронавірусу. Здавалося б, що це було зовсім нещодавно — онлайн навчання та зустрічі, маски, антисептики, паніка, заходи безпеки, велика смертність. Але минуло вже чотири роки з тих часів і ми про це забули в один момент. Однак смертність нікуди не зникла, вона просто перейшла в іншу категорію першопричин. Ви знаєте навіть дату, коли ми забули про карантинні заходи.
Але, якщо ви забули, то я вам напам'ятаю — 24.02.2022.
💉 "Щойно ти думаєш, що побачив найгірше, на що здатні люди, як виявляється, що ти помиляєшся. Злу немає кінця"
Читаючи оповідь, я здогадувався, до чого все рухається і як все має завершитися. Можу з упевненістю сказати, що я не прогадав!
Ну майже.
Кінг залишається вірним своєму стилю. Можу дозволити собі так впевнено розмірковувати про стиль, адже за спиною маю немаленький досвід перебування віч-на-віч з творами автора. Тут є кров, убивства, інтрига, трохи саспенсу, не дуже приємні сцени канібалізму, є добро та любов, є молодецький запал, який існує поруч з поміркованістю літніх людей.
Завершення книги вважаю непоганим. Все сталося, як сталося, хоча й трохи передбачувано. Інакше й бути не могло!
Хоча я мав сумніви з приводу деяких моментів, але вони розвіялись, як тільки сталася кульмінація. Це точно краще, аніж в "Аутсайдері" чи ЯКТ. Історія не провисала, тримала темп. Екшну та активного руху протягом всієї книги, як такого, тут не чекайте.
Це ж вам не Річард Бакмен.
Тут ми побули поруч з якоюсь жертвою, тут ми вже дивимось у вікно разом з Голлі, яка натягнула на голову свою "думальну шапочку", тут ми з Барбарою Робінсон міркуємо над віршами, тут трохи Джерома, трохи Піта Гантлі, а тут ми їмо фрикадельки з людського м'яса та натираємось людським жиром..
💉 "Дар дуже крихкий. Ніколи не довіряй його людям, які можуть його розбити"
Хороший і достойний роман. Місцями моторошний, місцями огидний, місцями обнадійливий та жорстокий.
Я не очікував, що книга мені аж так сподобається. Можливо це й добре, що не покладав великих сподівань.
Дана цеглина зайняла своє чільне місце в моєму топі хороших романів, які Кінг написав останнім часом.
Загалом це хороша детективна історія, де ми наперед знаємо, що сталося з жертвами, хто вбивця і так далі, однак розв'язка може бути якою завгодно. Це добре тим, принаймні для мене, що я звертав увагу на багато нюансів та деталей, на які не звернув би уваги, аби не знав усього.
З приводу перекладу, то були нюанси, не без того. Взяти хоча б момент, де велосипед раптово перетворюється в мотоцикл. Неуважність же ж, ну!
Або фраза "бере душ". Це правильно? Я не знаю, але воно мені якесь дивне. Може доцільніше було б "приймати душ"?
На нюанси про те, що дуже часто плутають через незнання, курок та спусковий гачок я вже й не зважаю, це поширена помилка. Не можуть же всі розбиратися в запчастинах, де там що в тому пістолеті, правда?
З приводу назв паперових та пластикових стаканчиків по типу "паперянка" та "пластівка" відповідно, я спочатку трохи крінжував, якщо балакати новомою, однак потім змирився, адже це нормальні, хоч і незвичні слова по типу "склянка", бо скляна. Треба звикати мабуть.
Загалом я не нарікаю на переклад, наче норм!
Більше не знайшов, до чого доскіпатись.
Якщо говорити про обкладинку, то спочатку я, як зазвичай буває, трохи крутив носом — знову та ж сама попсова обкладинка, яка мало чим відрізняється від попередніх. Темне тло, іскорки, вогники 😐
Конвеєр.
Та вже потім звик і вона мені навіть сподобалась. Відповідає змістові та атмосфері, тому своє "фе" я залишу при собі.
Кольорова вставка з великом-мотоциклом порадувала, приємне доповнення до візуальної частини виданку.
Після публікації цього допису я обов'язково згадаю щось, про що ще хотів написати тут, але вже буде пізно, тому на цьому я й завершуватиму.
Добре харчуйтеся, будьте обережними та пам'ятайте, що споживання саме людської печінки зберігає життєві сили і подовжує життя!
Дякую за увагу!
Якось наприкінці квітня мав нагоду відвідати свій перший книжковий фестиваль. Пробув там недовго, однак саме там я зробив свою єдину покупку (якщо не зважати на маленьку крінжову книженцію про балакучі овочі, яку придбав для доньки лишень тому, що не міг відчепитися від настирливих продавців). Цією покупкою став свіжий виданок перекладу "Голлі" Стівена Кінга, що тільки-но приїхав на прилавки з, сумнозвісного нині, "Фактор-друку". Коїнами не зміг скористатися через величезні черги до стенду КСД та певні незручності, які стояли на заваді оперативному користуванню цими перевагами. Продавців можна зрозуміти, але то таке, все ок.
Бачу нового Кінга — купую нового Кінга!
Великих сподівань на даний роман я не покладав, адже, по правді, в попередніх книгах персонаж(ка) Голлі Гібні мені якось не дуже симпатизувала. Ну буває, що зробиш?
Однак нова історія все змінила і я вже не тригерився, як раніше.
Ця Голлі мені припала до душі!
💉 "Іноді всесвіт кидає тобі мотузку" — Білл Годжес
Я не переповідатиму сюжет від першого слова до останнього розділового знаку та не буду конкретизувати з приводу тих чи інших подій в книзі, однак, якщо для вас навіть анотації вистачає, щоб вловити спойлер, то стримайте себе і не читайте далі. Я не знаю, як назвати цей допис — відгуком, а чи просто роздумами на тему, тому до вашої уваги трохи моєї писанини про останній, на даний момент, український переклад книги Стівена Едвіновича Кінга.
💉 "— Хай-хо, Сільвере, вперед!"
🪓 Стівен Кінг
🦽 "ГОЛЛІ" (Holly)
📚 Видавництво КСД
✏️ Переклад Ольги Захарченко
💉 "Людське м'ясо містить макро- й мікро- елементи, яких у такій кількості немає в жодній іншій плоті. Лише рід suidae (свиней) ледь наближається до нього — бородавочники, кабани, звичайнісінькі свині на подвір'ї. Людські м'язи й кістковий мозок лікують артрит і радикуліт; іспанський лікар Арнальдо де Вілланова знав про це ще в тринадцятому столітті. Папа Інокентій VIII їв розтерті в порошок мізки молодих хлопчиків і пив їхню кров. У середньовічній Англії плоть повішених в'язнів вважалася делікатесом"
Як і в "Містері Мерседесі" ми з перших рядків стаємо незримими глядачами, що слідкують за скоєнням злочину, однак змінити нічого не можемо.
З чого все починалося в ММ, я й досі пам'ятаю ще з часів, коли з'явився анонс англомовної версії. Я намагався читати те, що з'явилося в доступі, хоч і не володів достатнім рівнем англійської. Тоді все стартувало з темного й похмурого ранку, а тут — тихого й затишного дощового вечора. І тут також були жертви, поганці та спостерігачі, які нічого не підозрювали.
Люблю Кінга за такі речі.
💉 "Коли все це закінчиться, ніхто не повірить, що це сталося насправді. А якщо й повірить, то не зрозуміє, як це сталося"
Починаєш вриватися, читати і розумієш, що це своє, рідне. Особливо, коли повертаєшся до творів після довгої перерви — блукав, блукав і повернувся додому.
В процесі просування історією очікувано з'являється безліч посилань та згадок на попередні твори, де фігурувала Голлі. Зокрема трилогія Біла Годжеса, "Аутсайдер" та "Якщо кров тече". Останні два твори, як на мене, вийшли посередніми, особливо ЯКТ, який здався мені демо версією "Аутсайдера" і одразу в голові виринає мемний образ Кучми з його "це ж було вже"!
"Аутсайдер" хоч і виграє в цьому плані, однак теж не належить до моїх улюблених творів Кінга. Трилогію Годжеса я читав давно, пам'ятаю її фрагментально. Вона непогана. Згадки в "Голлі" змусили мене трохи налаштуватися на хвилю ностальгії й в голові оселилася думка колись перечитати трилогію.
Та це станеться точно не сьогодні й не завтра.
💉 "Немає більш вишуканого катування, ніж надія"
Окрім згадок Брейді Гартсвілда, Чета Ондовскі, Террі Мейтленда — персонажів-поганців попередніх книг, тут є посилання на книги, що не причетні до цієї лінії романів. Зокрема тут є посилання на "Керрі", де жартують з приводу випускного балу та відра з кров'ю. Також вигулькує фраза про "Сільвера", яку часто використовують персонажі роману "Воно" та є алюзія на екранізацію "Втечі з Шоушенка".
А ще я звернув увагу на незриму паралель зі всесвітом Темної Вежі та дотичних до неї творів, на мою суб'єктивну думку. В одному з розділів події розгортаються в студентському гуртожитку з номером 2395.
Що це нам дає в сумі?
Правильно, дев'ятнадцять.
💉 "НЕ ЗАГЛЯДАЙ У ХОЛОДИЛЬНИК"
В книзі ми можемо спостерігати гарно описаний зріз тогочасного американського суспільства з їхніми антиваксерами, фанатами Трампа, які, зазвичай, не дуже адекватні. Принаймні в книгах Кінга, адже він не є його прихильником, якщо дуже м'яко.
Саме в ті часи відбувався штурм капітолію прихильниками Трампа, темношкірі знову почали відчувати на собі гнилий подих расизму та боялися навіть перевищувати швидкість, щоб не мати справ з копами.
Згадується лгбт. В яких проявах, це вже ви самі прочитаєте.
Тут є студенти-пияки-травокури, звичайна молодь з власним безтурботним життям, всюдисуще товариство анонімних алкоголіків, про яке Кінг не втрачає нагоди нагадувати нам чи не в кожній новій книзі. Також тут присутні старигані та любителі подивитися німий фільм, прибалдівши від чергового косяка, є дружба та віра в бога.
Якщо ви знаєте, хто такий Кормак Маккарті, то його тут теж згадують.
💉 "Якщо уявити літературу, як місто, то ті, хто читають і пишуть вірші, — це бідні родичі, які живуть у халупах десь за коліями"
Ще мені припала до душі сюжетна лінія, яка присвячена поезії. Барбара — талановита поетеса, що має потенціал, однак не вірить у себе і пише у шухляду. На шляху їй трапляється людина, яка стає її наставником і змушує повірити в себе, дає поради. Це цікаве доповнення, адже я сам дотичний до поезії. Щиро тішуся, що Кінг приділив цьому стільки уваги, не забувши при цьому й вічно позитивного Джерома нагородити за старанність, зробивши з нього молодого й перспективного письменника-прозаїка. Я туманно пам'ятаю Джерома з трилогії, але вже тоді він мені сподобався зі своїми жартами, любов'ю до життя та самовідданістю. Тут він теж зіграє свою роль.
💉 "ЗАТКНИСЬ. ЗАТКНИСЬ!"
Що ж до Голлі, то тут вона проявляє себе на повну. Типова Голлі, яка постійно замислюється — а що зробив би Білл Годжес? Як він вчинив би в тій чи іншій ситуації? А що б він сказав на це чи, наприклад, ось це? А Білл якось казав.. ну й так далі. Їй дуже не вистачає Біла. Це Голлі, яка завжди приїздить раніше запланованого, Голлі, яка вакцинована від корони, Голлі, яка дотримується заходів безпеки, носячи маску та вітаючись доторком ліктя. Водночас це та ж сама педантична Голлі-інтроверт з лантухом дитячих травм, що палить цигарку за цигаркою, сидячи у своїй автівці з відчиненими дверима, аби не було стійкого запаху всередині тієї самої автівки. Голлі, яка живе за розпорядком дня і за власними правилами. Голлі, яка не може просто так взяти й піти, коли припаркується трохи криво або наїде на лінію розмітки. Голлі, якій неприємні навіть спогади про матір, особливо зараз, коли відкрилася вся правда після її відходу. Це та Голлі, яка знайшла себе у детективному напрямку, звертаючи увагу під час роботи на ті чи інші деталі, на які не звернули б увагу пересічні люди.
💉 "— Канібал цитує Шекспіра. Це заслуговує на місце в Книзі рекордів Гіннеса..."
Те, що Кінг дуже розбирається в психологічних аспектах та є майстром, що за допомогою літер може створити живу людину з конкретним характером, повадками, звичками, думками — це вже основа, база і фундамент! Він робить це майстерно й дуже правдиво. Я вірю йому.
Матір Голлі померла і залишила після себе тлустий скелет у шафі. Сюрприз!
До речі вперше дізнався про те, що похорон можна провести за допомогою зум-конференції.
💉 "Я п'ю, отже я існую"
Відносинам Голлі з її матір'ю відведена чимала частка історії. Це її особистий хрест та Голгофа, адже все складно — починаючи з дитинства й аж до зрілості матір не хотіла відпускати її з-під свого крила, маніпулюючи та використовуючи різні методи впливу, не гребуючи при цьому у купатися в брехні й вигадках. Матір Голлі хотіла, щоб вона жила за її правилами, не бажала, аби детективне агенство Голлі розвивалося.
Однак "Що впало, те пропало" не пропало. Воно приносить прибутки та живе.
Що б відволіктися від смерті матері та не впадати у занепадницькі стани, Голлі зголошується на розслідування. Матір зниклої дівчини Бонні Дал істерично й благально звертається до Голлі за допомогою й хоч вона береться за справу, не маючи ентузіазму, поступово вона розуміє, що матір зниклої дівчини вельми нагадує її загиблу матір, яка воліла контролювати кожен крок своєї доньки.
До речі матір Голлі забрав ковід, до якого вона ставилася скептично й з усмішкою. Розмотуючи клубок розслідування Голлі дізнається все більше незвичних деталей. Виявляється зникла Бонні Рей Далл є не єдиною зниклою особою.
💉 "Дай мені спокій, щоби прийняти те, чого я не можу з змінити"
Оповідь ведеться в різних часових проміжках — у теперішньому та минулому. Так ми можемо бачити результати скоєних злочинів у теперішньому, а також причини, через які це сталося, у минулому. Так навіть цікавіше, адже не губиться ниточка, за яку тримаєшся, поки читаєш. Звертаєш увагу на деталі.
Є лінія Барбари з її поезією, трохи Джерома, лінія Голлі з її особистими переживаннями та негараздами паралельно з розслідуванням та сюжетна лінія антагоністів. Їхній побут та стиль життя нам також показують та описують. Наругу над жертвами не завжди показують прямо — десь бачимо результат, де процес убивства лише згадується, як щось доконане, а десь зазираємо за ширму.
На відміну від попередніх романів серії, де в сюжеті присутнє надприроднє, телепатичне й позаземне, тут все трушно і всяка містична каламутина побіжно згадується лише в спогадах учасників тих подій.
Антагоністи — звичайні люди.
Люди-гниди, які на перший погляд, видаються нормальними, успішними й мають повагу в оточуючих, але насправді є ментально хворими психопатами. Їхня злоба й безкомпромісність у скоєних злочинах не прийшла десь іззовні, не проявилася під час проведення якихось древніх темних ритуалів. Їхнє зло було ненормальним, але не надприроднім. Вони — звичайні смертні, від дій яких ти часом сахаєшся, а часом хочеш проблюватися від того, що вони коять і як себе ведуть.
Притрушені психопати.
Мерзенні та гидкі покидьки з ницими принципами.
А найстрашніше те, що такі особи справді можуть існувати поруч з нами, ходити в ті ж самі крамниці, їздити з нами на одному транспорті й дихати з нами одним повітрям.
Або навіть вітатися з нами.
💉 "Зло Гаррісів було прозаїчним і водночас ненормальним, як у тієї божевільної матері, що поклала дитину в мікрохвильову піч, бо вона не переставала плакати, або як у тієї дванадцятирічної дитини, що влаштувала стрілянину і вбила пів дюжини своїх однокласників"
✒️ Стівен Кінг у післямові:
"Хоча роман "Голлі" тісно пов'язаний із подіями новели "Якщо кров тече" з однойменної збірки, постійні читачі та студенти, які вивчають актуальні події, можуть помітити принаймні одну дуже велику прогалину у хронології. Хоча ковід відіграє важливу роль у "Голлі" — фактично, кілька сюжетних моментів залежать від нього, — у "Якщо кров тече" немає жодної згадки про пандемію, хоча грудень 2020 року, в якому відбуваються події "Кровотечі", був жахливим місяцем для Америки, коли повідомлялося про щонайменше 65.000 смертельних випадків.
Причина проста: коли я писав "Якщо кров тече" у 2019 році, ковіду ще не було в полі зору. Ненавиджу,
коли реальні події впливають на мою вигадку, але час від часу таке трапляється. Якби я міг, я б змінив "Якщо кров тече", але це означало би переписування всієї історії, але як ми говорили ще в коледжі, граючи в марафонську картярську гру "Черви": якщо покладено, то зіграно. Я просто хотів, щоб ви знали, що я в курсі про цей глюк"
А й справді, якщо бути досить уважним і бути задротом, можна це помітити. Я не помітив та й не задумувався навіть.
З іншого ж боку, все запросто можна звести до того, що це просто один паралельних світів, що кружляють довкола вістря Темної Вежі. А там можливо все.
Події "Голлі" розгортаються в період розквіту коронавірусу. Здавалося б, що це було зовсім нещодавно — онлайн навчання та зустрічі, маски, антисептики, паніка, заходи безпеки, велика смертність. Але минуло вже чотири роки з тих часів і ми про це забули в один момент. Однак смертність нікуди не зникла, вона просто перейшла в іншу категорію першопричин. Ви знаєте навіть дату, коли ми забули про карантинні заходи.
Але, якщо ви забули, то я вам напам'ятаю — 24.02.2022.
💉 "Щойно ти думаєш, що побачив найгірше, на що здатні люди, як виявляється, що ти помиляєшся. Злу немає кінця"
Читаючи оповідь, я здогадувався, до чого все рухається і як все має завершитися. Можу з упевненістю сказати, що я не прогадав!
Ну майже.
Кінг залишається вірним своєму стилю. Можу дозволити собі так впевнено розмірковувати про стиль, адже за спиною маю немаленький досвід перебування віч-на-віч з творами автора. Тут є кров, убивства, інтрига, трохи саспенсу, не дуже приємні сцени канібалізму, є добро та любов, є молодецький запал, який існує поруч з поміркованістю літніх людей.
Завершення книги вважаю непоганим. Все сталося, як сталося, хоча й трохи передбачувано. Інакше й бути не могло!
Хоча я мав сумніви з приводу деяких моментів, але вони розвіялись, як тільки сталася кульмінація. Це точно краще, аніж в "Аутсайдері" чи ЯКТ. Історія не провисала, тримала темп. Екшну та активного руху протягом всієї книги, як такого, тут не чекайте.
Це ж вам не Річард Бакмен.
Тут ми побули поруч з якоюсь жертвою, тут ми вже дивимось у вікно разом з Голлі, яка натягнула на голову свою "думальну шапочку", тут ми з Барбарою Робінсон міркуємо над віршами, тут трохи Джерома, трохи Піта Гантлі, а тут ми їмо фрикадельки з людського м'яса та натираємось людським жиром..
💉 "Дар дуже крихкий. Ніколи не довіряй його людям, які можуть його розбити"
Хороший і достойний роман. Місцями моторошний, місцями огидний, місцями обнадійливий та жорстокий.
Я не очікував, що книга мені аж так сподобається. Можливо це й добре, що не покладав великих сподівань.
Дана цеглина зайняла своє чільне місце в моєму топі хороших романів, які Кінг написав останнім часом.
Загалом це хороша детективна історія, де ми наперед знаємо, що сталося з жертвами, хто вбивця і так далі, однак розв'язка може бути якою завгодно. Це добре тим, принаймні для мене, що я звертав увагу на багато нюансів та деталей, на які не звернув би уваги, аби не знав усього.
З приводу перекладу, то були нюанси, не без того. Взяти хоча б момент, де велосипед раптово перетворюється в мотоцикл. Неуважність же ж, ну!
Або фраза "бере душ". Це правильно? Я не знаю, але воно мені якесь дивне. Може доцільніше було б "приймати душ"?
На нюанси про те, що дуже часто плутають через незнання, курок та спусковий гачок я вже й не зважаю, це поширена помилка. Не можуть же всі розбиратися в запчастинах, де там що в тому пістолеті, правда?
З приводу назв паперових та пластикових стаканчиків по типу "паперянка" та "пластівка" відповідно, я спочатку трохи крінжував, якщо балакати новомою, однак потім змирився, адже це нормальні, хоч і незвичні слова по типу "склянка", бо скляна. Треба звикати мабуть.
Загалом я не нарікаю на переклад, наче норм!
Більше не знайшов, до чого доскіпатись.
Якщо говорити про обкладинку, то спочатку я, як зазвичай буває, трохи крутив носом — знову та ж сама попсова обкладинка, яка мало чим відрізняється від попередніх. Темне тло, іскорки, вогники 😐
Конвеєр.
Та вже потім звик і вона мені навіть сподобалась. Відповідає змістові та атмосфері, тому своє "фе" я залишу при собі.
Кольорова вставка з великом-мотоциклом порадувала, приємне доповнення до візуальної частини виданку.
Після публікації цього допису я обов'язково згадаю щось, про що ще хотів написати тут, але вже буде пізно, тому на цьому я й завершуватиму.
Добре харчуйтеся, будьте обережними та пам'ятайте, що споживання саме людської печінки зберігає життєві сили і подовжує життя!
Дякую за увагу!
Новий відгук
"Оз, Вевикий і Гвізний!"
Стівен Кінг
"Кладвишче домажніх тварин" (1983)
🌑🌒🌓🌔🌕🌖🌗🌘
Українською видано у 2015
Видавництво "КСД"
"Усі надгробки точить іржа; усі вони стають безликими під дією часу. Навіть морські черепахи чи гігантські секвої одного дня мають піти".
Вперше я прочитав цю книгу ще в першу хвилю захоплення автором. Це було років з десять тому, коли я з головою пірнув у читання, відкривши для себе пістрявий літературний світ, адже до цього так багато читав ще в дитинстві. Спробувавши Кінга я вже не зміг покинути, минаючи історію за історією. В ті часи не було доходу, який би дозволяв мені купувати книги, та й перекладів на той час було в рази менше, тому читав я з телефону. Піратив в інтернеті електронні книги.
Російською, звісно ж.
Тоді це мене не хвилювало та й про піратство ніхто не говорив. Принаймні так масово, як нині. Це було нормально.
Отже вперше я прочитав "кладвище" ще в ті часи - російською з телефону. Не можу описати вражень, адже тоді більше сприймалося на рівні "сподобалось/не сподобалось".
Сподобалось!
Це вже згодом потроху почав купувати собі паперові видання, часом нові, а часом вже читані й звикати до Кінга українською. Наразі моя домашня кінго-бібліотека налічує більше 50 книг, а починалося все колись з однієї.
Український переклад "кладвища" у мене з'явився 2015 році, то був подарунок від української спільноти Стівена Кінґа. Це було перевидання, хоча книга тільки вийшла. А все тому, (якщо хто пам'ятає) що перше видання в темно-синіх тонах, з причмеленим котиком, що вийшло в червні, позабирали з полиць магазинів майже одразу на утилізацію. Це вже опісля цю книгу можна було знайти на барахолках за космічну, як на ті часи, ціну. Суто для колекції. А все через те, що перекладач Володимир Поляков, зробив машинний переклад на українську з російського перекладу. Можете уявити, якої воно було якості. Це був конкретний недогляд видавництва і дана подія збурила читацьку аудиторію. Вже в липні книгу припинили продавати, а на початку вересня вийшов оновлений, адекватний переклад з оригіналу, над яким працювали Анатолій Пітик та Катерина Грицайчук. Досі не можу зрозуміти, чому КСД не хоче у перевиданнях змінити назву, адаптувавши її на американський, оригінальний манер, де назва написана дитячою рукою з помилками "Pet Sematary/Pet Cemetery - Кладвишче домажніх тварин/Кладовище домашніх тварин". Це ж топчик! Так задумав автор.
Не розумію.
Дизайн тоді також змінили на догоду читачам (уявіть, колись КСД дослухалося до спільноти). Змінили на той, який видавництво не затвердило на початках, але за який топила більшість тодішньої кінгоспільноти. Цей дизайн був у схожому стилі з романом "Воно", який вийшов того ж року, і з перекладом якого теж були проблеми. Дизайнером був Володимир Стадник (ivanoITCH). І знову КСД чомусь вирішили, коли вже існувало чимало українських перекладів Кінга, перевернути на цих двох книгах корінець, від вигляду яких на поличці, серед інших "кінгів" нервово сіпається око. Згодом, звісно, це виправили, а нині згадують лише інколи, особливо коли штампуються перевидання з конвеєрними обкладинками. Але то таке, кожному своє, добре що книговидавництво живе.
".. смерть (окрім хіба що дитячої) — найприродніше явище у світі. Куди природніше, аніж податки, конфлікти між людьми й країнами та інша подібна фігня".
Минуло зовсім небагато часу і я, врешті, прочитав цю книгу вдруге, восени 2023 року. Українською, звісно.
Виходить так, коли ти вже відносно зріла людина, у тебе дружина, малюк, сім'я, то й книга мені сприймалася зовсім інакше, резонуючи схожими з твоїми вібраціями. Всі переживання та деякі події, які там відбувалися, я приміряв на себе і від того ставало ще більш моторошно, ніяково або ще якось, в залежності від ситуації. Ця історія чимось схожа за манерою оповіді до Лавкрафта, хоч і не так архаїчно. Відносно буденний початок роману, поступово переростає в невідворотність, пов'язану з жахливими обставинами і тягне за собою шлейф подій, які наростають, мов кулька, зліплена зі снігу, що котиться згори, наростає і знищує все на своєму шляху. Ця книга не має серця, а якщо й має, то воно давно зупинилося. Це боляче, огидно, моторошно, несправедливо. Не дарма Кінг не хотів публікувати цей роман.
"Ти вчишся приймати речі такими, як вони є, інакше писатимеш листи додому із маленької камери з м'якими стінами."
Стівен Кінг вважав цей роман найжахливішим з того, що він писав. Його дружина називала роман огидним, їй було важко його читати. Важко в моральному плані.
Друг Кінга, нині покійний Пітер Страуб, теж не зацінив цю історію через її жахливість і порадив заховати його з очей на невизначений термін.
Автор дослухався і поринув у написання роману "Мертва зона".
Як зізнавався письменник, він не міг собі уявити ситуації, завдяки якій "кладвишче" могло б опинитися на полицях магазинів, але книга все ж побачила світ. Можна сказати, що вимушено, через певні домовленості, умови контракту та фінансові питання з видавництвом.
Роман з'явився в продажу в листопаді 1983 року, тобто 40 років тому.
"Ця книга народилася в темних закутках моєї душі, моя б воля, то я б і зараз не видавав "Кладвишче домажніх тварин". Мені вона не подобається, це жахлива річ - не з точки зору виконання, просто вона веде до самого низу, в темряву, в безпросвітню пітьму. Вона ніби говорить: "Ніщо не допоможе і порятунку немає" - але насправді я так не вважаю", - говорив Кінг.
"Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, — як ота земля на кладовищі мікмаків, де скелі рвуться з-під ґрунту. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того."
Перший тираж роману склав 350 000 книг. До третього тижня продажів, з урахуванням додаткових тиражів, розійшлося вже 575 000 книг в твердій обкладинці. Вже за рік, у листопаді, разом з книгами в м'якій обкладинці, продажі склали 2 667 000 копій, а станом на травень 1989 цифра зросла до 4 400 000.
В реаліях українського книжкового ринку такі цифри, навіть наближені, виглядають фантастичними. Але по правді англійська мова - це мова міжнародна, скажімо так, тим паче населення США навіть і близько не таке, як в Україні. Але погодьтеся, кількість вражає.
"У ті часи не треба було вивчати смерть у коледжі. Тоді вона просто приходила до тебе додому, питалася, як ся маєш, ділила з тобою вечерю й кусала тебе за сраку".
Як і в більшості книг Стівена Кінга, тут є алюзії на інші його романи та згадки про події в них, або деякі місця. Наприклад тут згадується містечко "Салимове Лігво" з однойменного роману, щоправда в українському перекладі, станом на 2015 рік, цю назву ще не адаптували і перекладачі називають цей роман/містечко Салемз-Лот, або ж Жереб Єрусалима.
"ЖЕРЕБ ЄРУСАЛИМА, — відсторонено подумала вона, — яка дивна назва".
Також тут є алюзія на роман "Сяйво", де головний герой, як і герой "кладвишча", поступово зійшов з розуму, втративши всі клепки.
"— Ти певен? — запитав Стів. — Робота і нудьга вбивають Джека, ти ж знаєш." - фраза з екранізації "Сяйва" Кубрика, де Джек Торранс днями і ночами друкує цю фразу на друкарській машинці.
Якщо ви не читали "Куджо" перед "кладвищем, то можете спіймати в рядках частковий спойлер, але це вже якщо звернете увагу, бо це просто згадка про події, що відбувалися раніше в "Куджо". Той роман теж не вельми позитивний, грубо кажучи.
Чарівник з країни "Оз" фігурує і в романі "Талісман", написаної у співавторстві з Пітером Страубом.
І, якщо мені не зраджує пам'ять, в одній з книг магнум-опусу "Темна Вежа". Виправте мене, якщо я помилився.
Існує декілька екранізацій цієї книги, як класична, з продовженням у вигляді другої частини, так і нова. Жодну з них я не бачив, тому нічого не можу сказати про фільми. А вам як?
"Смерть - це смерть. Що ж іще з неї взяти?"
Саме тут я вперше дізнався про існуванняя Вендіго, одного з божеств корінних народів Америки. Старе кладовище належало саме одному з таких народів - мікмакам. Спочатку це було святе місце, але з приходом на ті території Вендіго, все пішло шкереберть і місцина стала проклятою. Як виявилось, образ Вендіго Кінг зобразив у власній манері, відійшовши від класичних уявлень його образу. Але це не змінює того факту, що воно наганяє дрижаків.
Місцевий люд з діда прадіда знали про старе індіанське кладовище. Хтось у безпам'ятстві ховав там своїх тварин, а хтось рідних. Але ні до чого доброго це ніколи не доводило. Ніколи. Ця місцина забирала твою душу й здоровий глузд ще до того, як ти про щось почнеш здогадуватися. Хоча навряд ти про щось зрозумієш.
Сама ідея "кладвишча домажніх тварин" не з'явилася нізвідки. У неї був прототип і саме збіг обставин та деякі події підштовхнули письменника до написання цього роману. В деякій мірі він автобіографічний, хоча й наповнений містикою та древньою магією, що межує з сучасністю.
Хоча й це відносно, адже колись наш час буде вважатися далекою минувщиною для наших далеких нащадків.
"Нехай буде дикий шабаш!"
Якщо ви якимось дивом дочитали до цього моменту, але ще не знайомі з романом і плануєте ознайомитись, то зараз будуть роздуми з приводу закінчення.
Тому подумайте, чи треба воно вам. Залишайтесь тут.
Останні рядки вигляають так:
"A cold hand fell on Louis’s shoulder. Rachel’s voice was grating, full of dirt. “Darling,” it said."
Тут повернулася з могильника мікмаків дружина Луїса, яку він поховав у своєму безумі. Але, як ми знаємо, це лише оболонка, і нічого духовного від Рейчел уже не залишилося. Тому Кінг тут і використовує "it said" (сказало воно), а не "she said" (сказала вона). Погодьтеся, це наганяє жаху й саспенсу, чудове закінчення.
Наш переклад:
"Холодна рука опустилася на Луїсове плече. Голос Рейчел був шорстким, повним мертвої землі.
— Коханий, — промовила вона."
Загалом сцена жаска, але не така, якби було "сказало воно".
Добре, можливо я не розбираюся в англійській достатньо, щоби обговорювати такі речі, тому перепрошую. Але сама думка цікава. Хіба ні?
"Люблю провідника з Еклезіясту: не вірю, що існує щось нове під сонцем. Часом воно, звісно, осяває, як міняється поверхня речей, але ж суть лишається незмінною. Те, що вирішив си спробувати зробити єден, хтось уже пробував вчинити до него, а перед тим ще й іще."
Отже, такі от враження у мене від прочитання-перечитування роману Стівена Кінга "Кладвишче домажніх тварин". Класичний Кінг, роман у стилі, який і зробив його популярним, що й дотепер його вважають "королем жахів", хоча пише він не лишень в цьому жанрі. Як і в більшості випадків, коли я перечитую через роки романи, які читав колись в болотному перекладі, ці історії сприймаються інакше. Так було й з "кладвишчем". В моральному плані важкий твір. Схожі вібрації я ловив при прочитанні "Терору" Сіммонса, "Дороги" Кормака Маккарті або "1984" Орвелла. Це з того, що згадав.
Якщо початок світлий, то чим далі до кінця, тим більше починають владарювати сутінки і, врешті, приходить безпробудна темрява.
Особливо гостро роман сприймається на тлі постійних втрат серед рідних, знайомих та друзів. Ти не просто читаєш, ти пропускаєш все крізь себе.
А чи багато таких було б серед нас, хто погодився б поховати близьку людину на могильнику мікмаків? Хоча питання позбавлене сенсу, адже Луїс боровся з цим бажанням, розуміючи, що людини не повернеш, а повернеш фантом, оболонку, що пахне гнилизною й могильною землею. Але вплив того проклятого місця позбавляє розуму і ти більше не можеш думати раціонально.
Дякую за увагу!
Стівен Кінг
"Кладвишче домажніх тварин" (1983)
🌑🌒🌓🌔🌕🌖🌗🌘
Українською видано у 2015
Видавництво "КСД"
"Усі надгробки точить іржа; усі вони стають безликими під дією часу. Навіть морські черепахи чи гігантські секвої одного дня мають піти".
Вперше я прочитав цю книгу ще в першу хвилю захоплення автором. Це було років з десять тому, коли я з головою пірнув у читання, відкривши для себе пістрявий літературний світ, адже до цього так багато читав ще в дитинстві. Спробувавши Кінга я вже не зміг покинути, минаючи історію за історією. В ті часи не було доходу, який би дозволяв мені купувати книги, та й перекладів на той час було в рази менше, тому читав я з телефону. Піратив в інтернеті електронні книги.
Російською, звісно ж.
Тоді це мене не хвилювало та й про піратство ніхто не говорив. Принаймні так масово, як нині. Це було нормально.
Отже вперше я прочитав "кладвище" ще в ті часи - російською з телефону. Не можу описати вражень, адже тоді більше сприймалося на рівні "сподобалось/не сподобалось".
Сподобалось!
Це вже згодом потроху почав купувати собі паперові видання, часом нові, а часом вже читані й звикати до Кінга українською. Наразі моя домашня кінго-бібліотека налічує більше 50 книг, а починалося все колись з однієї.
Український переклад "кладвища" у мене з'явився 2015 році, то був подарунок від української спільноти Стівена Кінґа. Це було перевидання, хоча книга тільки вийшла. А все тому, (якщо хто пам'ятає) що перше видання в темно-синіх тонах, з причмеленим котиком, що вийшло в червні, позабирали з полиць магазинів майже одразу на утилізацію. Це вже опісля цю книгу можна було знайти на барахолках за космічну, як на ті часи, ціну. Суто для колекції. А все через те, що перекладач Володимир Поляков, зробив машинний переклад на українську з російського перекладу. Можете уявити, якої воно було якості. Це був конкретний недогляд видавництва і дана подія збурила читацьку аудиторію. Вже в липні книгу припинили продавати, а на початку вересня вийшов оновлений, адекватний переклад з оригіналу, над яким працювали Анатолій Пітик та Катерина Грицайчук. Досі не можу зрозуміти, чому КСД не хоче у перевиданнях змінити назву, адаптувавши її на американський, оригінальний манер, де назва написана дитячою рукою з помилками "Pet Sematary/Pet Cemetery - Кладвишче домажніх тварин/Кладовище домашніх тварин". Це ж топчик! Так задумав автор.
Не розумію.
Дизайн тоді також змінили на догоду читачам (уявіть, колись КСД дослухалося до спільноти). Змінили на той, який видавництво не затвердило на початках, але за який топила більшість тодішньої кінгоспільноти. Цей дизайн був у схожому стилі з романом "Воно", який вийшов того ж року, і з перекладом якого теж були проблеми. Дизайнером був Володимир Стадник (ivanoITCH). І знову КСД чомусь вирішили, коли вже існувало чимало українських перекладів Кінга, перевернути на цих двох книгах корінець, від вигляду яких на поличці, серед інших "кінгів" нервово сіпається око. Згодом, звісно, це виправили, а нині згадують лише інколи, особливо коли штампуються перевидання з конвеєрними обкладинками. Але то таке, кожному своє, добре що книговидавництво живе.
".. смерть (окрім хіба що дитячої) — найприродніше явище у світі. Куди природніше, аніж податки, конфлікти між людьми й країнами та інша подібна фігня".
Минуло зовсім небагато часу і я, врешті, прочитав цю книгу вдруге, восени 2023 року. Українською, звісно.
Виходить так, коли ти вже відносно зріла людина, у тебе дружина, малюк, сім'я, то й книга мені сприймалася зовсім інакше, резонуючи схожими з твоїми вібраціями. Всі переживання та деякі події, які там відбувалися, я приміряв на себе і від того ставало ще більш моторошно, ніяково або ще якось, в залежності від ситуації. Ця історія чимось схожа за манерою оповіді до Лавкрафта, хоч і не так архаїчно. Відносно буденний початок роману, поступово переростає в невідворотність, пов'язану з жахливими обставинами і тягне за собою шлейф подій, які наростають, мов кулька, зліплена зі снігу, що котиться згори, наростає і знищує все на своєму шляху. Ця книга не має серця, а якщо й має, то воно давно зупинилося. Це боляче, огидно, моторошно, несправедливо. Не дарма Кінг не хотів публікувати цей роман.
"Ти вчишся приймати речі такими, як вони є, інакше писатимеш листи додому із маленької камери з м'якими стінами."
Стівен Кінг вважав цей роман найжахливішим з того, що він писав. Його дружина називала роман огидним, їй було важко його читати. Важко в моральному плані.
Друг Кінга, нині покійний Пітер Страуб, теж не зацінив цю історію через її жахливість і порадив заховати його з очей на невизначений термін.
Автор дослухався і поринув у написання роману "Мертва зона".
Як зізнавався письменник, він не міг собі уявити ситуації, завдяки якій "кладвишче" могло б опинитися на полицях магазинів, але книга все ж побачила світ. Можна сказати, що вимушено, через певні домовленості, умови контракту та фінансові питання з видавництвом.
Роман з'явився в продажу в листопаді 1983 року, тобто 40 років тому.
"Ця книга народилася в темних закутках моєї душі, моя б воля, то я б і зараз не видавав "Кладвишче домажніх тварин". Мені вона не подобається, це жахлива річ - не з точки зору виконання, просто вона веде до самого низу, в темряву, в безпросвітню пітьму. Вона ніби говорить: "Ніщо не допоможе і порятунку немає" - але насправді я так не вважаю", - говорив Кінг.
"Людське серце твердіше за камінь, Луїсе, — як ота земля на кладовищі мікмаків, де скелі рвуться з-під ґрунту. Людина ростить, що здужа, а опісля жне плоди того."
Перший тираж роману склав 350 000 книг. До третього тижня продажів, з урахуванням додаткових тиражів, розійшлося вже 575 000 книг в твердій обкладинці. Вже за рік, у листопаді, разом з книгами в м'якій обкладинці, продажі склали 2 667 000 копій, а станом на травень 1989 цифра зросла до 4 400 000.
В реаліях українського книжкового ринку такі цифри, навіть наближені, виглядають фантастичними. Але по правді англійська мова - це мова міжнародна, скажімо так, тим паче населення США навіть і близько не таке, як в Україні. Але погодьтеся, кількість вражає.
"У ті часи не треба було вивчати смерть у коледжі. Тоді вона просто приходила до тебе додому, питалася, як ся маєш, ділила з тобою вечерю й кусала тебе за сраку".
Як і в більшості книг Стівена Кінга, тут є алюзії на інші його романи та згадки про події в них, або деякі місця. Наприклад тут згадується містечко "Салимове Лігво" з однойменного роману, щоправда в українському перекладі, станом на 2015 рік, цю назву ще не адаптували і перекладачі називають цей роман/містечко Салемз-Лот, або ж Жереб Єрусалима.
"ЖЕРЕБ ЄРУСАЛИМА, — відсторонено подумала вона, — яка дивна назва".
Також тут є алюзія на роман "Сяйво", де головний герой, як і герой "кладвишча", поступово зійшов з розуму, втративши всі клепки.
"— Ти певен? — запитав Стів. — Робота і нудьга вбивають Джека, ти ж знаєш." - фраза з екранізації "Сяйва" Кубрика, де Джек Торранс днями і ночами друкує цю фразу на друкарській машинці.
Якщо ви не читали "Куджо" перед "кладвищем, то можете спіймати в рядках частковий спойлер, але це вже якщо звернете увагу, бо це просто згадка про події, що відбувалися раніше в "Куджо". Той роман теж не вельми позитивний, грубо кажучи.
Чарівник з країни "Оз" фігурує і в романі "Талісман", написаної у співавторстві з Пітером Страубом.
І, якщо мені не зраджує пам'ять, в одній з книг магнум-опусу "Темна Вежа". Виправте мене, якщо я помилився.
Існує декілька екранізацій цієї книги, як класична, з продовженням у вигляді другої частини, так і нова. Жодну з них я не бачив, тому нічого не можу сказати про фільми. А вам як?
"Смерть - це смерть. Що ж іще з неї взяти?"
Саме тут я вперше дізнався про існуванняя Вендіго, одного з божеств корінних народів Америки. Старе кладовище належало саме одному з таких народів - мікмакам. Спочатку це було святе місце, але з приходом на ті території Вендіго, все пішло шкереберть і місцина стала проклятою. Як виявилось, образ Вендіго Кінг зобразив у власній манері, відійшовши від класичних уявлень його образу. Але це не змінює того факту, що воно наганяє дрижаків.
Місцевий люд з діда прадіда знали про старе індіанське кладовище. Хтось у безпам'ятстві ховав там своїх тварин, а хтось рідних. Але ні до чого доброго це ніколи не доводило. Ніколи. Ця місцина забирала твою душу й здоровий глузд ще до того, як ти про щось почнеш здогадуватися. Хоча навряд ти про щось зрозумієш.
Сама ідея "кладвишча домажніх тварин" не з'явилася нізвідки. У неї був прототип і саме збіг обставин та деякі події підштовхнули письменника до написання цього роману. В деякій мірі він автобіографічний, хоча й наповнений містикою та древньою магією, що межує з сучасністю.
Хоча й це відносно, адже колись наш час буде вважатися далекою минувщиною для наших далеких нащадків.
"Нехай буде дикий шабаш!"
Якщо ви якимось дивом дочитали до цього моменту, але ще не знайомі з романом і плануєте ознайомитись, то зараз будуть роздуми з приводу закінчення.
Тому подумайте, чи треба воно вам. Залишайтесь тут.
Останні рядки вигляають так:
"A cold hand fell on Louis’s shoulder. Rachel’s voice was grating, full of dirt. “Darling,” it said."
Тут повернулася з могильника мікмаків дружина Луїса, яку він поховав у своєму безумі. Але, як ми знаємо, це лише оболонка, і нічого духовного від Рейчел уже не залишилося. Тому Кінг тут і використовує "it said" (сказало воно), а не "she said" (сказала вона). Погодьтеся, це наганяє жаху й саспенсу, чудове закінчення.
Наш переклад:
"Холодна рука опустилася на Луїсове плече. Голос Рейчел був шорстким, повним мертвої землі.
— Коханий, — промовила вона."
Загалом сцена жаска, але не така, якби було "сказало воно".
Добре, можливо я не розбираюся в англійській достатньо, щоби обговорювати такі речі, тому перепрошую. Але сама думка цікава. Хіба ні?
"Люблю провідника з Еклезіясту: не вірю, що існує щось нове під сонцем. Часом воно, звісно, осяває, як міняється поверхня речей, але ж суть лишається незмінною. Те, що вирішив си спробувати зробити єден, хтось уже пробував вчинити до него, а перед тим ще й іще."
Отже, такі от враження у мене від прочитання-перечитування роману Стівена Кінга "Кладвишче домажніх тварин". Класичний Кінг, роман у стилі, який і зробив його популярним, що й дотепер його вважають "королем жахів", хоча пише він не лишень в цьому жанрі. Як і в більшості випадків, коли я перечитую через роки романи, які читав колись в болотному перекладі, ці історії сприймаються інакше. Так було й з "кладвишчем". В моральному плані важкий твір. Схожі вібрації я ловив при прочитанні "Терору" Сіммонса, "Дороги" Кормака Маккарті або "1984" Орвелла. Це з того, що згадав.
Якщо початок світлий, то чим далі до кінця, тим більше починають владарювати сутінки і, врешті, приходить безпробудна темрява.
Особливо гостро роман сприймається на тлі постійних втрат серед рідних, знайомих та друзів. Ти не просто читаєш, ти пропускаєш все крізь себе.
А чи багато таких було б серед нас, хто погодився б поховати близьку людину на могильнику мікмаків? Хоча питання позбавлене сенсу, адже Луїс боровся з цим бажанням, розуміючи, що людини не повернеш, а повернеш фантом, оболонку, що пахне гнилизною й могильною землею. Але вплив того проклятого місця позбавляє розуму і ти більше не можеш думати раціонально.
Дякую за увагу!
Полиць поки немає
Автор