Рецензія на книгу “Доця” Тамари Горіха Зерня

Одного дня, гуляючи в Метрограді, я помітила відчинену книгарню КСД. Як людина, що обожнює книжкові затишки, одразу зайшла всередину й почала розмову з продавчинею.

Ми спочатку говорили про “Голландський дім”, а потім я попросила порекомендувати мені щось справді вражаюче.

Так до моїх рук потрапила “Доця” — книга, яка змінила мій погляд на події, що розгорнулися в Україні в 2014 році.
Вже вдома я помітила, що між сторінками лежить листівка з фотографією Донецька. Тепер ця листівка висить біля мого робочого столу як постійне нагадування про одну із найбільших трагедій Незалежної України.

✨“Доця” не є суто художнім твором, адже історії героїв та героїнь мають реальне підґрунтя.
Це надає розповіді моторошної гостроти: події книги нагадують сценарій фільму жахів, у які складно повірити, що вони сталися в 21 столітті.

Читаючи перші розділи, я відчула всеохопну злість — на себе, на школу та університет.
✨Злість на себе, бо жила в мирі й спокої, поки зовсім поруч розгорталася людська трагедія, яка відтоді лише наростала і призвела до повномасштабного вторгнення.
✨Злість на школу, де ніхто не говорив відверто про початок війни. Натомість ми далі читали твори російських класиків, дехто з яких відверто зневажав Україну та наш народ, а ставлення до тодішніх подій подавалося вкрай викривлено.
✨Університет також не став винятком: під час підготовки до ЄФВВ (2021 рік!) в юридичній літературі поняття “окупація” майже не використовувалося, і навіть офіційні матеріали натякали, що, мовляв, “народ сам на себе напав”. Для мене це стало величезним розчаруванням.

Найважчою у книзі для мене стала сцена (і заздалегідь попереджаю — це спойлер), коли загинула вагітна Тетяна. Головна героїня, почувши нелюдське “чавкання”, стала свідком жахливої розправи над подругою, а потім, усвідомивши, що рятувати вже нікого, кинула гранату, знищивши окупантів. Цей момент, де трагедія людського життя зіштовхується з відчаєм і праведною люттю, досі стоїть у мене перед очима.

“Доця” боляче й чесно розповідає про те, що сталося з людьми, які залишилися в Донецьку: про дикість, насилля, мародерство, глумління, розгубленість і безвихідь.

✨Книга нагадує, що тисячі українців залишаються під російськими прапорами з жовто-блакитним прапором у серці.

Ця думка не полишає мене — як і почуття провини за те, що свого часу я не усвідомлювала справжніх масштабів трагедії.

Книга Тамари Горіха Зерня — це не просто художній текст, а сильне свідчення про нашу новітню історію.

Вона оголює правду про початок російської агресії проти України, говорить про страх і біль, який переживають українці в окупації, про неефективність тодішньої владної системи та про людей, котрі до кінця залишалися вірними своїй землі. “Доця” змушує замислитися, відчувати, і, врешті-решт, ставить перед читачем болюче запитання: а що зробила особисто я, щоб цей біль припинився?

✨Якщо ви готові до пронизливої емоційної подорожі й не боїтеся почути правду з вуст людей, які на власному досвіді дізналися, що таке війна, ця книга — саме те, що потрібно прочитати.

“Доця” здатна пробудити пам’ять, розуміння та бажання діяти, аби подібні трагедії не повторювалися. Це пронизлива історія про любов до своєї землі, силу духу і незламність людей, які знають, за що вони борються.

Рецензія на роман Майкла Ондатже «Світло війни»
«Світло війни» Майкла Ондатже – роман, у якому перетинаються історичні реалії та особисті драми, відлуння шпигунських пригод і глибокі сімейні таємниці. Цікаво спостерігати, як особиста біографія автора відлунює в історії Натаніеля: розлука з батьками, життя в чужому середовищі та пошуки власного коріння на тлі глобальних змін у світі. Для мене ця книга стала не тільки зануренням у повоєнну епоху, а й своєрідною рефлексією на теперішню реальність — адже ми, українці, теж живемо у часи війни та намагаємося зрозуміти, як вона змінює нас і наше майбуття.
Роман водночас може виявитися складним для невідпрацьованого читача: фрагментарна побудова, велика кількість відсилань до різних рівнів минулого тощо. Проте, якщо ви готові прийняти нестандартну форму оповіді та з головою зануритися у світ воєнних загадок і пошуку ідентичності, «Світло війни» стане цікавим відкриттям і залишить глибокий післясмак.
Коротко про сюжет
Події «Світла війни» розгортаються у повоєнному Лондоні 1945 року. Головний герой, підліток Натаніель, разом із сестрою Рейчел опиняється без батьківського нагляду — батьки від’їжджають у невідомому напрямку, доручивши дітей дивним і мало знайомим людям. Натаніель прагне дізнатися правду про своїх батьків та зрозуміти, чому вони прийняли таке незвичне рішення. Водночас місто навколо переживає важкий етап відбудови після війни, де все ще пульсує тінь шпигунських операцій і де кожен герой має власні секрети.
Структура роману нагадує мозаїку спогадів: автор ніби збирає уривки життєвих історій героїв, поступово розкриваючи їхній внутрішній світ і справжні мотиви. Така композиція може видатися фрагментарною й ускладнює читання, адже іноді губиться відчуття єдиної сюжетної лінії. Утім, саме ця «розкиданість» спогадів створює особливий антураж для усвідомлення того, що й Натаніель намагається впорядкувати свій світ і зрозуміти минуле.
Аналіз біографії автора за його твором
Майкл Ондатже – канадський письменник зі складною багатокультурною спадщиною. Він народився у 1943 році на Шрі-Ланці (тоді це був Цейлон під британським колоніальним правлінням), тому змалечку перебував під впливом як східної, так і західної культур. У його творчості постійно спливає тема пошуку власної ідентичності, що виразно відображено і в «Світлі війни».
Походження та ідентичність. Дитячі роки Ондатже минули в англомовному середовищі, але зі східними традиціями, тож він з перших років життя спостерігав поєднання різних культур. Це відчувається у романі через внутрішні конфлікти героїв, які намагаються зрозуміти справжній сенс свого походження та родинних історій.
Розлука з батьками та тема втрати. У 1954 році письменник переїхав спочатку до Великої Британії, а згодом — до Канади, переживши розлучення батьків. Цей особистий досвід міг надихнути на створення героїв, які теж живуть із відчуттям покинутості.
Життя в Англії та повоєнна атмосфера. Підліткові роки Ондатже минули у Великій Британії, коли наслідки Другої світової війни ще були відчутні всюди: у містах, суспільних настроях, побуті людей. Автор тонко передає повоєнний Лондон у «Світлі війни», демонструючи атмосферу руйнувань і відбудови, коли минуле все ще тяжіє над майбутнім.
Зацікавленість у прихованих історіях. Ондатже відомий своєю увагою до потаємних сторін життя персонажів. І в «Світлі війни», як і в «Англійському пацієнті», письменник майстерно розкриває героїв через секрети минулого та непроговорені переживання, проводячи паралель із власним досвідом пізнання родинної історії.
Враження та критичні зауваження
Роман справляє приємне враження своєю атмосферністю та здатністю перенести читача у повоєнний Лондон. У багатьох епізодах він наповнений звуками, запахами та смаками настільки яскраво, що мимоволі згадується «Воєнне Intermezzo» Михайла Коцюбинського, де автор також багато працює з чуттєвою, «імпресіоністичною» палітрою.
Особливо хочеться відзначити главу - «Солов’їна Підлога». Вона могла б слугувати чудовим зразком художнього імпресіонізму.
Водночас структура роману досить розсіяна: він складається зі спогадів, що лише тонкою ниткою з’єднані в єдине ціле. Тому інколи виникає відчуття, ніби губиш сюжетну лінію й не до кінця розумієш мотивацію чи історію окремих персонажів. Хтось може побачити в цьому слабке місце твору, однак, на мою думку, така композиція вдало підкреслює тему пошуку правди і невпевненості самого Натаніеля. Адже він, подібно до читача, реконструює минуле з уривків інформації, намагаючись з’ясувати, ким насправді були його батьки і яке місце йому відведене у цьому новому повоєнному світі.

"Під скляним ковпаком" – роман, що прорізає душу

Довго збиралась з думками, перш ніж написати цю рецензію. Останнім часом моє життя складалось із суцільних приємних моментів, проте реальність завжди знаходить спосіб нагадати про свої темні грані.

✨Сильвія Плат – одна з тих письменниць, чия біографія відбивається у її творчості настільки, що межа між реальністю та літературним світом стирається. Вона страждала на біполярний розлад (хоча за її життя цей термін не використовувався офіційно), переживала періоди глибокої депресії, електрошокову терапію, а її життя обірвалось самогубством у 30 років.

✨ "Під скляним ковпаком" – це її єдиний роман, напівавтобіографічна історія про боротьбу з психічною хворобою.

Головна героїня Естер Ґрінвуд – молода жінка, яка отримує престижне стажування у журналі, але замість ейфорії занурюється у прірву депресії. Вона ніби відгороджена від світу невидимим ковпаком – їй важко дихати, важко жити, важко знайти сенс у всьому, що її оточує. І хоча, на відміну від Плат, її історія завершується надією, важко не відчути, наскільки крихкою є ця перемога над собою.

Ця книга б’є у найболючіші місця, змушує переглядати власні переживання, нагадує про моменти, які, здавалося, давно залишилися позаду.

Коли я завершила читання, я просто дивилась у стелю і думала: "Як може бути так боляче? Болить щось всередині. Ніби біля серця щось зламалося".

✨На цій книзі мав би бути великий напис: "ТРИГЕРИ".
Якщо ви маєте схильність до депресії – будьте обережні.

Вона не є простою літературою, це важкий, тягучий досвід. Водночас, якщо ви ніколи не стикалися з подібними станами або легковажно ставитеся до ментального здоров'я – читайте обов’язково. Це книга, яка пояснить більше, ніж будь-які лекції та статті.

Що мені сподобалося окремо – це видання Видавництва Старого Лева. Ілюстрації, зокрема сцена у ванній, просто ідеально передають атмосферу книги. Ванна – це як саме життя, а вода – емоції, які накривають з головою, забираючи можливість дихати.

Якщо "Під скляним ковпаком" вам відгукнеться, то рекомендую ще "Над зозулиним гніздом" Кена Кізі. Але попереджаю – ці книги не читаються легковажно, вони залишають слід.

✨ Книга, що оголює біль і змушує задуматися про те, наскільки важливо бути уважним до себе і до інших.

This book marks a personal milestone for me—it's the very first novel I’ve managed to read in English in over four years! I found out about the series through an English Reading Club ad on Instagram, and it finally pushed me to pick up a book and make reading in English a habit.

Reading Level Tip:

If you’re a beginner or lower-intermediate English reader, don’t worry—this book’s writing style is clear and not overly complicated. You’ll likely find it easier to follow than classic literature or heavier fantasy. Keep a dictionary or translation app handy, but try to immerse yourself in the story without getting stuck on every unfamiliar word. You’ll be surprised how quickly your vocabulary and reading confidence grow.
Why Read It in English?

Reading a book in its original language, especially a spicy or emotionally charged fantasy, is so much more engaging than reading it in translation. You’re not just enjoying the plot; you’re also soaking up English vocabulary, improving your pronunciation, and getting a feel for the natural flow of the language.
My Thoughts on the Book

A Court of Thorns and Roses is both straightforward and gripping. The plot is easy to follow, yet the world-building is captivating.
My favorite character so far is Rhysand (Rhys). He really gives off a vibe similar to Xaden from The Fourth Wing—charismatic, mysterious, and undeniably intriguing.
On the other hand, Feyre isn’t my favorite. She’s not as compelling, and I personally couldn’t connect with her as much.
Fun Extra: Book Overlay

I’m so in love with a particular scene between Rhysand and Feyre that I decided to buy an overlay specifically featuring that moment. It’s just that memorable!
Final Verdict

If you’re looking for a step up in your English reading journey, this series is a great place to start. It’s manageable for those who are new to reading in English but want a bit of a challenge. And once you get caught up in the plot, you’ll forget you’re even learning.
I’ve already started the second book, A Court of Mist and Fury, and I can’t wait to share how it goes!

Рецензія на роман «Пачінко» Мін Джін Лі

Видавництво: Артбукс, 2024
Мова видання: українська
Кількість сторінок: 480
Жанр: Роман (сімейна сага)
Загальний час читання: близько 10 годин 30 хвилин
“Коли у нас все добре, то нас не бентежить те, що в інших країнах, і ми продовжуємо жити власним життям. Власне горе робить нас ближчими з людьми, які пережили щось схоже.”
Враження від читання
Роман «Пачінко» Мін Джін Лі занурює читача в історію корейської родини, яка долає життєві складнощі на тлі колонізації Кореї, дискримінації корейців у Японії та воєнних подій ХХ століття. Книга доволі об’ємна, однак настільки захоплює, що я проковтнула її менш ніж за тиждень — попри загальний час читання в понад 10 годин. Це той випадок, коли масштаб сімейної саги не лякає, а навпаки, занурює у складний вир людських доль, про які важко забути й після останньої сторінки.
Єдине, що може стати випробуванням для читачів із поганим зором, — це дрібний шрифт. Було б чудово, якби видавництво «Артбукс» зробило перевидання з трохи більшим кеглем, адже великий роман із мілким шрифтом стає справжнім випробуванням для очей.
Історичний контекст і “класичний” вайб
«Пачінко» нагадує мені класичні сімейні саги початку ХХ століття — щось на кшталт «Тягаря пристрастей людських» Вільяма Сомерсета Моема чи «Саги про Форсайтів» Джона Голсуорсі. Якщо Голсуорсі розповідає про життя британців, то Мін Джін Лі зосереджується на корейцях, які змушені були будувати своє життя на чужині, зазнаючи приниження й дискримінації. Тут ідеться і про різні етапи історії Кореї (зрештою розділеної на Північну та Південну), і про непросту долю корейської діаспори в Японії.
В читанні чітко відчувається вплив великої класичної прози: поволі, але ґрунтовно розкриваються герої, їхні стосунки та сімейні таємниці. Саме цей “класичний фльор” надихнув мене знову повернутися до літератури модерну ХХ століття, яку я люблю як в контексті світової, так і української літератури.
Сюжетні акценти (увага, спойлери!)
Минуло вже одинадцять днів відтоді, як я перегорнула останню сторінку «Пачінко», однак у пам’яті міцно закарбувалися кілька ключових моментів:
Принизлива система документів для корейців у Японії
Один із персонажів — син Мозасу — отримує документи, що засвідчують його як “іноземця” в країні, де він народився і виріс, а мова і культура цієї країни стали для нього рідними. Цей момент нагадує сцену “номера замість імені” або таврування тварин: людина опиняється в ролі чужинця лише через походження.
Самогубство Ноа
Смерть Ноа стає трагічним відлунням дискримінації та расової упередженості: коли людина постійно чується “іншим”, це підточує психологічне здоров’я. Ноа жадає бути “справжнім японцем”, але його корейське коріння (та ще й зв’язок із якудзою через батька) стають нездоланним внутрішнім конфліктом, який призводить до фатальних наслідків.
Образ Ханни
Ханна — донька Ецуко, другої коханої жінки Мозасу. Зламане дитинство, сімейні конфлікти та зради призводять до того, що Ханна починає шукати втіху в безладних сексуальних стосунках, наркотиках і алкоголі. Її відчайдушний пошук себе найяскравіше проявляється у зв’язку з Соломоном (сином Мозасу від першого шлюбу). Їхні взаємини сповнені одночасно і натхнення, і руйнівної пристрасті — саме ця багатогранна, “хімічна” лінія стосунків вразила мене найбільше.
Серіальна адаптація
За мотивами книги знято серіал «Патінко» (або «Дорога в тисячу лі»), проте я його не дивилася і, правду кажучи, навряд чи переглядатиму. У мене особливість: тривога під час перегляду фільмів та серіалів, де треба довго сидіти й дивитися в екран. Натомість слухати чи читати я можу без проблем — тому й порадила «Пачінко» мамі, сподіваючись почути потім її враження.
Що таке “пачінко” і чому це схоже на життя?
Пачінко — це популярний у Японії гральний автомат, своєрідна суміш пінболу та ігрового “однорукого бандита”. Гравець запускає кульки, що летять униз через систему цвяшків, і ніколи наперед не знає, куди вони потраплять. Інколи вони проходять ідеальний маршрут, приносячи виграш, а інколи “застрягають” і призводять до програшу.

У романі «Пачінко» це метафора людського життя: ми можемо мати блискучі миті успіху, можемо втрачати все, зазнавати болючих поразок — але продовжуємо “грати” далі, бо життя, попри всі перешкоди, залишається безкінечно цікавим.
Підсумок
«Пачінко» Мін Джін Лі — це глибока, багатопланова сімейна сага, що викликає асоціації з масштабними епопеями першої половини ХХ століття. Через історію кількох поколінь корейської сім’ї в Японії роман ілюструє складний історичний період, говорить про дискримінацію, пошук ідентичності, біль втрати й надію. Попри великий обсяг, роман захоплює і не відпускає до останньої сторінки. Єдиний технічний недолік — надто дрібний шрифт видання, однак зміст книги того вартий.
Рекомендую всім, хто цікавиться життєписними історіями, несподіваними долями та історичними подіями Азії. Якщо вам до вподоби класичні родинні хроніки, “Пачінко” обов’язково займе особливе місце у вашій колекції улюблених книжок.