Рецензія на книгу: "Мій темний Ромео. Книга 1 (Дорога темного принца)"

Напевно, не стану першою, хто скаже, що ця книга має просто неперевершений вигляд. Вона виглядає розкішно, при відкритті пахне свіжою фарбою (привіт усім книжковим токсикоманам), а суперобкладинка — без перебільшень найгарніша в усій моїй колекції. Крім того, в книзі є доволі непоганий гумор, особливо відзначилися жарти друзів Ромео — чорний, але з літературним шармом.

Однак на цьому мої компліменти, на жаль, закінчуються.

Зі свого читацького досвіду скажу: ця книга — справжня шахрайка. Вона намагається здаватися претензійною, величною і глибокою серед своїх жанрових “колег”. Але в реальності — лише позерка.

Мені її представили в книгарні як “дарк роман”. Даруйте, але до дарк романів їй, як до Києва рачки. Тож давайте розберемось по пунктах, чому ця книга — хайпова лялька в красивій коробці:

✨Обкладинка, що обманює. Гарна палітурка, яка, здається, натякає на Шекспіра і Данте (принаймні в моєму сприйнятті), абсолютно не відповідає змісту. Ім’я Ромео — це єдине, що пов’язує цю книгу з класикою. “Ромео і Джульєтта” — тут лише маска, під якою ховається банальність: від сетінгу до характерів і мотивацій персонажів.

✨Сетінг. Це як “Бріджертони” у 21 столітті, тільки з купою грошей, впливу і… мінімальним IQ. Усі ці ресурси використані на рівні “давайте купимо дві пачки печива — не для їжі, просто хай буде”.

✨Сцени 18+. Оу, крінж. Тут мав би з’явитися мемний “котик-козак”. Чесно, під час читання інтимних сцен мені доводилося робити паузи — настільки це було… дивно. Без спойлерів, але пригадаю сцену з “позбавленням цноти язиком” і сексом “через простинку”. Здавалося, що Ромео — це той хлопчина з “Давай поговоримо про секс” на СТБ, який запропонував використовувати кульок як засіб захисту. Саме такий рівень сексуальної освіти демонструють герої.

✨Сюжет. Це не ретелінг “Ромео і Джульєтти”, а щось на зразок капусняка (а місцями навіть “щі”) зі всіх фанфіків, які ми читали в 13 років. Примітивний, місцями з дірками — приклад: сестра Даллас, якій приділили аж чотири (!) рядки.

✨Проте хочу поділитися ще одним, більш філософським спостереженням. Можливо, авторки втілили в Даллас ті потаємні бажання, які ми часто не дозволяємо собі визнати. Ті моменти, коли хочеться не працювати, мати багато грошей, шикарну фігуру, задоволення і просто день, присвячений “читати-спати-їсти”. Можливо, це не спроба написати глибокий дарк роман про аб’юз і маніпуляції, а сатира на жіночі фантазії, що виникають у стані втоми від щоденного “треба бути сильною та незалежною”.

Але, швидше за все — ні. Це просто моя спроба раціоналізувати прочитане.

✨Висновок: Книга ідеальна для відпустки або як “перекус” після важкого робочого дня. Не варто сприймати її серйозно. Красиве оформлення і трішки жартів — от і все.

Рецензія на «Кохання. Книга 1 (Twisted)» Ани Хван

Якщо ви ще не чули про серію Twisted Ани Хван, то вона складається з декількох історій (кожна зі своїми героями), проте всіх їх поєднує одна спільна ідея: кохання може бути й небезпечним, і пристрасним, і рятівним водночас.

Кожна частина серії оповідає про пару, яка долає власні травми та зцілює одне одного силою почуттів. Саме концепція «twisted» (з англ. – «покручене», «викривлене») підкреслює: попри привабливу обкладинку любовної історії, герої та їхній світ мають низку внутрішніх суперечностей.

✨СПОЙЛЕР! Проте, якщо бути відвертою, на цьому все найцікавіше в Twisted закінчується.

Сюжет та герої
Головний герой – Алекс Волков, мільярдер, філантроп і просто нереальний красень, який у свої 26 років досяг успіхів на рівні Джефа Безоса та Ілона Маска. Звісно, в нього є темна таємниця з минулого та складне дитинство. Хоча ці сюжетні деталі могли б бути інтригуючими, вони здаються досить типовими для юнацьких фанфіків із Wattpad, які були популярні ще у 2014 році. Такий «набір» проблем і відверто надуманих досягнень часто трапляється у творах про One Direction, де герої збудовані за схемою: «найуспішніший, найсексуальніший, але надзвичайно зранений».

✨Найкумедніший факт: Алекс – українець. Його прізвище – Волков, що звучить не зовсім як «типове українське», але залишимо це на совісті авторки. Сама ж героїня – втілення вселенської доброти, яка бачить тільки краще у людях та здатна розтопити будь-яку кригу в серці (зокрема й кам’яну оболонку Алекса). Вона є «об’єктом» його майже нав’язливої уваги: на жаль, сама дівчина справляє враження просто «звичайної» героїні для чергової любовної історії.

Якщо дивитися на характери з позиції більш дорослої людини, то образ Алекса – це набір суцільних «ред флегів». Він агресивний, емоційно холодний, психотравмований, схильний до сталкінгу та не визнає слова «Ні».

Це той чоловік, який у 14 років здався б «ідеалом» – гарячим, небезпечним та потужним. Проте, якщо порівнювати з реальним дорослим життям, це скоріше портрет людини, з якою варто бути дуже обережною.

Хімія та романтична складова
Помітно, що авторка прагнула створити насичену романтику з відчутною пристрастю між персонажами. Однак, для поціновувачів жанру є відчуття «десь я це вже бачила»:
✨ Вона – «сонечко», яке розтоплює кригу.
✨Він – «темна зірка», що боїться своїх почуттів, але не може протистояти чару дівчини.
Такий підхід однозначно можна вважати класикою фанфіків, тож якщо ви любите «старий, добрий» шаблон, вам це зайде.

Сцени 18+
Окремо варто згадати еротику. Twisted представлено як «еротичний роман», однак сцени 18+ здаються досить стандартними, іноді навіть надто буденними.
Якщо ви переситилися подібними сценами на Wattpad, то тут не знайдете чогось особливо нового. Проте є один виняток: перша сцена орального сексу виписана дуже виразно та дійсно може запам’ятатися. За неї, можливо, й варто дійти до відповідного розділу.

Враження та загальний висновок
Попри всі зауваження та стереотипи, книга «Кохання» мені все ж таки сподобалася. Вона має дивовижну здатність розважати та в легкій формі занурювати в історію без претензій на глибоку психологію чи складний сюжет. Це той тип чтива, що дозволить «відпочити головою» після важкого робочого дня чи інтелектуально вимогливої літератури.

✨Чи буду я читати наступні частини? Так, буду.

З одного боку, я бачу всі недоліки та наївні ходи, притаманні підлітковим фанфікам.

З іншого боку, мені сподобався загальний настрій, і я отримала непоганий «емоційний відпочинок». А іноді саме такого й хочеться від книжки – щоб вона додавала легкості та позитиву.

Резюме
✨Історія та герої типові для підліткових фанфіків про «найкрасивіших і найзагадковіших».
✨Відверті сцени середні, але є одна виняткова сцена, яка заслуговує на увагу.
✨Для невимушеного читання та відпочинку – цілком нормальний варіант.

✨Якщо ви шукаєте щось справді глибоке та оригінальне, краще звернутися до інших романів.

У підсумку, «Кохання. Книга 1 (Twisted)» дійсно підіймає настрій, приємно розслабляє та дарує відчуття легкої любовної ейфорії.

Рецензія на «Якби ж я сказав їй» Лори Новлін

Другу частину дилогії Лори Новлін «Якби ж я сказав їй» я чекала з цікавістю, адже перша книга — «Якби він був зі мною» — залишила сильне враження. Однак продовження виявилося дещо сумнівним.

✨ Структура роману
Авторка поділила книгу на три окремі частини:
1️⃣- Останні дні Отем та Фінні
Це була для мене найцікавіша й найдинамічніша частина. У ній відчувається емоційна напруга, а події розгортаються швидко та насичено, тож фактично «проковтнула» ці розділи за кілька годин. Саме ця частина зберігає дух першої книги та нагадує про ту сильну емоційну складову, яка приваблювала читачів у «Якби він був зі мною».
2️⃣- Історія Джека, найкращого друга Фінні
Тут починаються проблеми з динамікою та інтересом. Джек майже не викликає співпереживання або емоційної прив’язаності. Якщо у першому романі він був швидше другорядним персонажем, то тут йому відведена ціла велика частина, яка, на жаль, виявляється затягнутою та «порожньою». Часом здається, ніби це матеріал, який не увійшов до першої книги, і його «пришили» сюди для розширення обсягу.
3️⃣- Опис вагітності Отем
Ця частина читалася швидше, однак залишилося відчуття, що її можна було зробити стислішою — наприклад, як бонусну главу чи епілог до першої книги. Адже все, що відбувається з Отем, не настільки нове та не несе великої додаткової цінності в порівнянні з розв’язкою першої частини.

✨ Нові персонажі та загальна атмосфера
В «Якби ж я сказав їй» з’являється помітно більше нових дійових осіб, однак вони не викликають сильного інтересу чи співпереживання. Багато з них здаються шаблонними, а їхні історії повторюються або губляться серед надмірної кількості однотипних епізодів про сум і страждання. Можливо, ідеї для образів цих героїв були непоганими, але їхнє втілення вийшло недостатньо глибоким.
Часом ловиш себе на думці, що хотілося б дізнатися більше про інших героїнь чи героїв, наприклад про Сільві, про яку авторка згадує, але не розвиває сюжетні лінії так, щоб це захоплювало. Натомість фокус зміщується на повтори вже відомих проблем Отем чи страждання Джека.

✨Якщо коротко, то перша частина дилогії («Якби він був зі мною») може цілком самостійно завершувати історію і не потребує продовження.

«Якби ж я сказав їй» більше нагадує чернетку або набір вирізаних сцен, які з певних причин не потрапили до першої книги. Частково вони справді цікаві (особливо початок про останні дні Отем і Фінні), але більша частина роману зливається в монотонну та розтягнуту оповідь.

✨Вердикт
«Якби ж я сказав їй» не дотягує до емоційної сили та цілісності першої книги, тому шанувальникам історії радитиму залишити у серці світлі спогади про «Якби він був зі мною», а якщо читати продовження, то лише з розумінням, що це скоріше доповнення чи чернетка, а не повноцінний другий роман.

Рецензія на книгу “Доця” Тамари Горіха Зерня

Одного дня, гуляючи в Метрограді, я помітила відчинену книгарню КСД. Як людина, що обожнює книжкові затишки, одразу зайшла всередину й почала розмову з продавчинею.

Ми спочатку говорили про “Голландський дім”, а потім я попросила порекомендувати мені щось справді вражаюче.

Так до моїх рук потрапила “Доця” — книга, яка змінила мій погляд на події, що розгорнулися в Україні в 2014 році.
Вже вдома я помітила, що між сторінками лежить листівка з фотографією Донецька. Тепер ця листівка висить біля мого робочого столу як постійне нагадування про одну із найбільших трагедій Незалежної України.

✨“Доця” не є суто художнім твором, адже історії героїв та героїнь мають реальне підґрунтя.
Це надає розповіді моторошної гостроти: події книги нагадують сценарій фільму жахів, у які складно повірити, що вони сталися в 21 столітті.

Читаючи перші розділи, я відчула всеохопну злість — на себе, на школу та університет.
✨Злість на себе, бо жила в мирі й спокої, поки зовсім поруч розгорталася людська трагедія, яка відтоді лише наростала і призвела до повномасштабного вторгнення.
✨Злість на школу, де ніхто не говорив відверто про початок війни. Натомість ми далі читали твори російських класиків, дехто з яких відверто зневажав Україну та наш народ, а ставлення до тодішніх подій подавалося вкрай викривлено.
✨Університет також не став винятком: під час підготовки до ЄФВВ (2021 рік!) в юридичній літературі поняття “окупація” майже не використовувалося, і навіть офіційні матеріали натякали, що, мовляв, “народ сам на себе напав”. Для мене це стало величезним розчаруванням.

Найважчою у книзі для мене стала сцена (і заздалегідь попереджаю — це спойлер), коли загинула вагітна Тетяна. Головна героїня, почувши нелюдське “чавкання”, стала свідком жахливої розправи над подругою, а потім, усвідомивши, що рятувати вже нікого, кинула гранату, знищивши окупантів. Цей момент, де трагедія людського життя зіштовхується з відчаєм і праведною люттю, досі стоїть у мене перед очима.

“Доця” боляче й чесно розповідає про те, що сталося з людьми, які залишилися в Донецьку: про дикість, насилля, мародерство, глумління, розгубленість і безвихідь.

✨Книга нагадує, що тисячі українців залишаються під російськими прапорами з жовто-блакитним прапором у серці.

Ця думка не полишає мене — як і почуття провини за те, що свого часу я не усвідомлювала справжніх масштабів трагедії.

Книга Тамари Горіха Зерня — це не просто художній текст, а сильне свідчення про нашу новітню історію.

Вона оголює правду про початок російської агресії проти України, говорить про страх і біль, який переживають українці в окупації, про неефективність тодішньої владної системи та про людей, котрі до кінця залишалися вірними своїй землі. “Доця” змушує замислитися, відчувати, і, врешті-решт, ставить перед читачем болюче запитання: а що зробила особисто я, щоб цей біль припинився?

✨Якщо ви готові до пронизливої емоційної подорожі й не боїтеся почути правду з вуст людей, які на власному досвіді дізналися, що таке війна, ця книга — саме те, що потрібно прочитати.

“Доця” здатна пробудити пам’ять, розуміння та бажання діяти, аби подібні трагедії не повторювалися. Це пронизлива історія про любов до своєї землі, силу духу і незламність людей, які знають, за що вони борються.

Рецензія на роман Майкла Ондатже «Світло війни»
«Світло війни» Майкла Ондатже – роман, у якому перетинаються історичні реалії та особисті драми, відлуння шпигунських пригод і глибокі сімейні таємниці. Цікаво спостерігати, як особиста біографія автора відлунює в історії Натаніеля: розлука з батьками, життя в чужому середовищі та пошуки власного коріння на тлі глобальних змін у світі. Для мене ця книга стала не тільки зануренням у повоєнну епоху, а й своєрідною рефлексією на теперішню реальність — адже ми, українці, теж живемо у часи війни та намагаємося зрозуміти, як вона змінює нас і наше майбуття.
Роман водночас може виявитися складним для невідпрацьованого читача: фрагментарна побудова, велика кількість відсилань до різних рівнів минулого тощо. Проте, якщо ви готові прийняти нестандартну форму оповіді та з головою зануритися у світ воєнних загадок і пошуку ідентичності, «Світло війни» стане цікавим відкриттям і залишить глибокий післясмак.
Коротко про сюжет
Події «Світла війни» розгортаються у повоєнному Лондоні 1945 року. Головний герой, підліток Натаніель, разом із сестрою Рейчел опиняється без батьківського нагляду — батьки від’їжджають у невідомому напрямку, доручивши дітей дивним і мало знайомим людям. Натаніель прагне дізнатися правду про своїх батьків та зрозуміти, чому вони прийняли таке незвичне рішення. Водночас місто навколо переживає важкий етап відбудови після війни, де все ще пульсує тінь шпигунських операцій і де кожен герой має власні секрети.
Структура роману нагадує мозаїку спогадів: автор ніби збирає уривки життєвих історій героїв, поступово розкриваючи їхній внутрішній світ і справжні мотиви. Така композиція може видатися фрагментарною й ускладнює читання, адже іноді губиться відчуття єдиної сюжетної лінії. Утім, саме ця «розкиданість» спогадів створює особливий антураж для усвідомлення того, що й Натаніель намагається впорядкувати свій світ і зрозуміти минуле.
Аналіз біографії автора за його твором
Майкл Ондатже – канадський письменник зі складною багатокультурною спадщиною. Він народився у 1943 році на Шрі-Ланці (тоді це був Цейлон під британським колоніальним правлінням), тому змалечку перебував під впливом як східної, так і західної культур. У його творчості постійно спливає тема пошуку власної ідентичності, що виразно відображено і в «Світлі війни».
Походження та ідентичність. Дитячі роки Ондатже минули в англомовному середовищі, але зі східними традиціями, тож він з перших років життя спостерігав поєднання різних культур. Це відчувається у романі через внутрішні конфлікти героїв, які намагаються зрозуміти справжній сенс свого походження та родинних історій.
Розлука з батьками та тема втрати. У 1954 році письменник переїхав спочатку до Великої Британії, а згодом — до Канади, переживши розлучення батьків. Цей особистий досвід міг надихнути на створення героїв, які теж живуть із відчуттям покинутості.
Життя в Англії та повоєнна атмосфера. Підліткові роки Ондатже минули у Великій Британії, коли наслідки Другої світової війни ще були відчутні всюди: у містах, суспільних настроях, побуті людей. Автор тонко передає повоєнний Лондон у «Світлі війни», демонструючи атмосферу руйнувань і відбудови, коли минуле все ще тяжіє над майбутнім.
Зацікавленість у прихованих історіях. Ондатже відомий своєю увагою до потаємних сторін життя персонажів. І в «Світлі війни», як і в «Англійському пацієнті», письменник майстерно розкриває героїв через секрети минулого та непроговорені переживання, проводячи паралель із власним досвідом пізнання родинної історії.
Враження та критичні зауваження
Роман справляє приємне враження своєю атмосферністю та здатністю перенести читача у повоєнний Лондон. У багатьох епізодах він наповнений звуками, запахами та смаками настільки яскраво, що мимоволі згадується «Воєнне Intermezzo» Михайла Коцюбинського, де автор також багато працює з чуттєвою, «імпресіоністичною» палітрою.
Особливо хочеться відзначити главу - «Солов’їна Підлога». Вона могла б слугувати чудовим зразком художнього імпресіонізму.
Водночас структура роману досить розсіяна: він складається зі спогадів, що лише тонкою ниткою з’єднані в єдине ціле. Тому інколи виникає відчуття, ніби губиш сюжетну лінію й не до кінця розумієш мотивацію чи історію окремих персонажів. Хтось може побачити в цьому слабке місце твору, однак, на мою думку, така композиція вдало підкреслює тему пошуку правди і невпевненості самого Натаніеля. Адже він, подібно до читача, реконструює минуле з уривків інформації, намагаючись з’ясувати, ким насправді були його батьки і яке місце йому відведене у цьому новому повоєнному світі.