Перша прочитана мною книга цієї авторки. Думаю, що знайомство вийшло вдалим.

Одразу почну з того, чому 9, а не 10.

1. Хоч книга і викликає емоції, і персонажі прописані саме так, щоб викликати сильну реакцію — це зрозуміло. Зрозуміло також, що в самому тексті червоною ниткою проходить ідея: Аляска підсвічує, підсилює всі риси людини.
Але. Знову маємо текст, де сильні жінки зображені у протиставленні до «хворого на голову» чоловіка. Більша частина книги обертається навколо нього. Хоча насправді в тексті вже є чимало моментів — дрібних і не дуже — які самі по собі розкривають силу волі й духу цих жінок. Бо це Аляска. Тут усі виживають — і не обов’язково завдяки або всупереч чоловікові.
У мене залишилися дещо суперечливі враження щодо такого підходу до зображення жінок.

2. Завершення книги — точніше, темп фінальних розділів — був не зовсім у моєму смаку.
Так довго занурюєшся в складний світ глушини, останнього рубежу, у боротьбу людини з природою, і раптом усе закінчується немов поспіхом. Насправді мені було б цікаво прочитати більше про те, як люди, які довго прожили на Алясці, пристосовувались до міста. Це зображено дуже побіжно. Акцент зроблено лише на тому, що це — не дім, і саме тому Лені з Корою було так важко: вчитись жити у місті.

3. Незважаючи на сильний характер Лені, у ній усе ж присутня певна незрозуміла мені наївність. Вона видається нелогічною. І ні — вона не «дика», як часто згадується у книзі (не про зовнішність, а про душу й характер). Наче так і має виглядати дитина, травмована батьком і матір’ю, але все ж здається, що наївного сприйняття у ній трохи забагато.

Були ще деякі огріхи, на мою думку, але вони не зменшують вартості й краси цього тексту.

Мова у книзі — проста, сюжет — не те щоб динамічний, але завдяки вкрапленням діалогів не губишся в описах.
Описів, до речі, майже не помічаєш.
Чудовий темп, і все довкола півострова прекрасно візуалізується.

Факт 1: після книги хочеться «походити» містами, які згадуються в тексті. Це захоплює! Сама я б, мабуть, не наважилася туди полетіти, але прогулятись мапою — подивитись, де яка бухта, яке поселення — це було дуже пізнавально.

Факт 2: хочеться прочитати більше про історію цих островів, і як там опинилися японці під час Другої світової.

Сподобалась і буду читати цю авторку ще.

«Зозулина земля за хмарами» мене підкорила своїм описом, відгуками на Goodreads та, власне, самим автором, якого ми знаємо за неперевершеною книгою «Все те незриме світло».

Ще з анотації зрозуміло, що буде складний таймлайн, багато героїв, багато локацій — але вже з перших сторінок стає ясно: усе й усі пов’язані з однією книгою.
Сама ця книга — це нібито втрачений рукопис Діогена про загадкову країну. Проте майже в кожному розділі присутня ідея, що ця книга — не стільки про країну, скільки про те, що варто прагнути до своєї мети, не опускати рук, залишатись мрійником, але при цьому зважати на реальність.

Насправді тут багато метафор і філософських роздумів. Книга читається важко через цитовані фрагменти «втраченого рукопису», які відкривають кожен розділ. Вони нібито мають допомогти краще зрозуміти, про що піде мова, але насправді часто відволікають.

Перевага цього роману — у багатогранному погляді на події. Ми складаємо історію поступово, фрагмент за фрагментом, крізь життя різних героїв. Недарма в описі згадується слово калейдоскоп: треба трохи покрутити, щоб з’явилася цілісна картинка.

Мене часом відволікали стрибки в біографіях персонажів — то вперед, то назад. Складно було зрозуміти, про який період ідеться: до зустрічі певних героїв чи вже після. Іноді читаєш сторінку-дві, перш ніж розумієш, де ти в історії. Можливо, у цьому й полягав задум автора. Бо хоча героїв п’ятеро, додається ще й Етон (із рукопису Діогена), і ми щоразу ніби пробігаємо з кожним їхнє життя в різних часових площинах.
Додайте до цього розкриття особистих драм, історичних подій, різні континенти — і отримаєте справді масштабний твір.

Тим не менш, історія — глибока, цікава, з елементами детективу. У деяких моментах відчувається динаміка, в інших — хочеться перечитати, зупинитись і подумати. Саме це я і люблю в творчості цього автора.

Чи багато ви знаєте про війни та заворушення у Шрі-Ланці?
А чи любите ви тексти з магічним реалізмом, гумором та іронією?
Чи хотіли б ви прочитати історію про потойбічне життя й таке собі ланкійське чистилище, де духи паралельно із живими подорожують містом?
А чи подобаються вам детективи — особливо ті, де дух розслідує власну смерть і намагається залишити після себе докази військових та політичних злочинів на території Шрі-Ланки вже після загибелі?

Якщо ваші відповіді — “так” або “можливо” на всі запитання, крім першого, то цю книгу варто прочитати. Принаймні — дати їй шанс.

Книга дуже швидко занурює, оскільки сюжет дуже динамічний. Текст поділений на розділи, які, у свою чергу, складаються з коротких завершених підрозділів — їх зручно читати.

Головні герої — усі дуже неоднозначні особистості. Але Маалі — це щось із чимось! Такий собі відчайдух і сміливець із купою вад, але водночас людина, яка займається важливою справою. Він показує світу, які злочини відбуваються в його рідній країні, — через мистецтво репортажної фотографії. Власне, вся історія крутиться навколо його світлин і плівок, за якими після його смерті полюють впливові особи.

Але книга — також і про кохання та дружбу з усіма їхніми барвами й викликами. Дуже цікаво спостерігати за головним героєм, який і за життя постійно опинявся в епіцентрі трагедій, і після смерті втрапляє у перипетії компанії духів, які не згодні з політикою “партії”.

Текст не перенасичений міфологічними істотами, легко читається (завдяки приміткам також).

Завершення цієї книги мене дуже розчулило.

Але хочеться попередити: у книзі багато жорстоких моментів і сцен. Тому — обережно.

«Фамільяри» — цікавий текст.

Одразу хочеться порівняти із «Відьмами з Варде» А. Бергман. Багато паралелей, оскільки за основу взято один історичний період — XVII століття. Якщо у «Відьмах з Варде» йдеться про інквізицію в Норвегії, то у «Фамільярах» — це Англія, Ланкастер.

Історія межує з певними таємничими фентезійними елементами — наче потроху починаєш вірити в існування відьом і їхніх ковенів. Але в певні моменти стає цілком зрозуміло, що владні чоловіки самі сіють ці плітки й наклепи на жінок.

Головна героїня молода і чуйна, але її наївність не скасовує цілком раціонального погляду на ставлення місцевих чоловіків і владних сімей до жінок, яких почали масово називати відьмами за будь-який чих чи не такий погляд.

Якщо ви прийшли за книгою, де буде історія саме про фамільярів, — то ця книга не зовсім про це. Так, є алюзії, трохи гра з читачем і його фантазією, але книга більше про жіночу спільноту, про силу підтримки у часи зневіри.

Також у післямові авторка розповідає, як саме вирішила написати цю історію (до слова, дуже схожі джерела натхнення і в Бергман, і в Голлс). За основу книги взяті реальні історичні особистості. Завжди з цікавістю вивчаю, звідки автори черпали ідеї — за це окрема дяка.

Тим не менш, хоч історія добре написана й є дебютною, мені бракувало розкриття образів головних героїнь. Були деякі сюжетні прогалини — можливо, тому, що авторка прагнула зобразити досліджені нею факти максимально близькими до історичних свідчень.

Неймовірно атмосферний початок історії. Історії двох сімей — з Бельгії та України. Авторка майстерно занурює у контекст родин із перших сторінок — це допомагає зрозуміти подальші дії головних героїв, Марічки та Сільвена, їхню взаємодію з іншими персонажами, а також розкриває їхні характери. Тож коли вже починає зав’язуватися романтична лінія в третій країні — Японії — цим героям віриш.

Цікаво, що Бельгія була розкрита не так глибоко, як Україна, зокрема Київ. Київ закохує в себе через призму сприйняття Марічки. Україна в цьому контексті мрійлива, більш духовна, а Бельгія з Сільвеном від початку спрямована на становлення науки та частково нації в межах самої Бельгії. Хоча згодом є опис і нашого становлення.

Японія — то взагалі окрема історія. Якби авторка зосередилася лише на цьому тропі, то, на мою думку, вийшов би набагато кращий роман. Герої полюбили цю країну і кожне з описаних у книзі міст, та й ти мимоволі також.

От коли вже починається певний хаос у стосунках — завдяки третій особі, знову в Києві — з’являється трохи каша в подіях і таймлайні. Сюжет наче перестає бути послідовним, ніби ми кудись поспішаємо. Немає того присмаку насолоди, як у першій половині роману. Не так дратують інші герої чи їхні вчинки, як те, що дві різні історії ніби склеїли в одну книгу, а не варто було б.

Втрачається голос тих міст. Наче зникає глибина особистостей, які авторка так детально аналізувала і розкривала на початку, а наприкінці вони стають «пласкими».

Тим не менш, історія варта прочитання — принаймні її перша половина. Загалом враження залишилося такого приємного cozy reading (в останніх розділах може бути не зовсім cozy, оскільки історія переходить до сучасної історії України та нашої боротьби з ворогом).