Колись я починала читати «Чоловіка на імʼя Уве» і мені не зайшло з перших сторінок, але я вирішила дати Бакману ще один шанс і геть не пошкодувала!

Для мене це історія про маленьке місто, хокей і токсичну маскулінність. Бо в Бьортстаді хлопчиків з малих років вчать бути «справжніми мужиками» і в результаті стається те, що стається.

Містечко, одержиме хокеєм, тут всі один одного знають, всі вболівають за своїх. Аж раптом стається подія, яка розколює колись єдиних людей навпіл, жахлива подія з жахливими наслідками.

Чи може дівчина вигадати зґвалтування?
Чи є її вина у тому, що сталося?
І чому мало кому цікава саме її версія?

Я пережила багато емоцій, читаючи цю книгу, вона така чуттєва, така важлива, така… справжня, чи що. Кінцівка трохи стиснута, але я все одно поставила 10, бо мені дуже сподобалось. Тепер хочу прочитати всю трилогію.

Події роману розгортаються у світі, ідентичному нашому, от тільки в якийсь момент у жінок прокидаються надлюдські здібності, схожі на удар струмом і все перевертаєм з ніг на голову.

Книга досліджує питання панування однієї статті над іншою, описаний світ скочується в жорсткий матріархат, чоловіки бояться зайвий раз вийти з дому, а жінки беруть на себе всі владні повноваження.

Це було дуже динамічно, дуже жорстоко, місцями аж надто, персонажі не надто розкриваються, бо тут головне сам сюжет, котрий летить крізь роки, показуючи нам жах того, коли в руках однієї групи людей сфокусована вся влада.

Я б хотіла, щоб цю книгу прочитали чоловіки, бо вона в певній мірі описує почуття жінок, що жили за часі жорсткого патріархату і не могли навіть з дому вийти без супроводу чоловіка, тільки тут все навпаки.

Мені сподобалось, хоча я й не була в повному захваті, але думки, які доносить авторка, дуже важливі.
Стиль написання непоганий, персонажі цікаві, хоча їм не вистачає розкриття. Жорстокість тут порою перевищує «Гру престолів», так що я була трохи шокована + маємо нецензурну лексику, так що книга строго 18+