Трактувати роман як звичний детектив язик не повертається. Але глобально він ним і є. Розслідування смерті постояльця набирає обертів відразу після події і затягує в себе усіх навколо. Очевидно, що покоївка Моллі одна з ключових осіб.
Сюжет розвивається каскадами – поряд з основними подіями, ми повертаємось то в дитинство Моллі, то на декілька років раніше, щоб побачити ту ніжність і мудрість в стосунках з бабусею, але найчастіше ми повертаємось до більш недавніх подій, що передували головному злочину і спостерігаємо за тим, як Моллі потрапила в пастку в силу своєї неспроможності розбиратися в людях та «розрізнити добрі яйця від поганих яєць».

Я прониклась цілком теплом до головної героїні. Її непохитність, подекуди кумедна прямолінійність, невтомна жага до порядку та чистоти, а ще беззаперечна простота та чулість до оточуючих покорили моє серце.
Покоївка це детектив (так воно і є). Та окрім цього, Покоївка це роман про особливу людину, про дружбу, віру в себе та віру в добро. Далеко не всі вчинки Моллі вміщаються в означення правильних та всі вони (окрім одного, про який вона щиро шкодує) пояснюються поняттям правосуддя в призмі світогляду дівчини.

Бувають історії, які не хочеться відпускати. Покоївка для мене така історія.

Ця книга про переплетіння сил – сили нескоримої жінки та прекрасної сили природи.

Головних героїнь розділяють століття. Але їх долі поєднані.

Феміністична складова, без сумніву, одна з найбільш яскравих. Дика боротьба з несправедливістю, яку в життя героїнь вносять чоловіки пульсує ритмом в історії кожної з них. Жорстокість і ницість вражають і заставляють ненавидіти кривдників та вболівати за героїнь.
Кожна з трьох жінок на сторінках стикались так чи інакше з жахливими вчинками з боку чоловіків. Часто вони не отримували допомоги від сторонніх.
«Зрештою, він був чоловіком. У нього не було причин думати, що йому не повірять.»
«Жити без чоловіка – це протиприродно.»

Захоплююсь майстерністю авторки в багатьох аспектах:
Описи природи, тварин та комах заворожують і надихають.
Вчинки персонажів не тиснуть на кнопку «прояви емоцію». Анітрохи. Я вірила в кожне слово, дію і сцену, про які читала.
І окреме «вау» структурі історії. Усі деталі ідеально припасовані і виявляються саме тоді, коли ефект від них буде максимальним.

Серед усіх вигуків захвату знайшовся все ж один маленький мінус. В історії Кейт в певний момент авторка трішки виїжджає на таку заїжджену колію посереднього трилеру. Але зовсім ненадовго. На фоні масштабу всієї книги, це здається лиш миттєвим відблиском на крильці одненької поденки.

Історія про жінок Вейворд потрапляє прямісінько в найкращі книги прочитані мною до цього моменту.

Якщо подивитись на назву книги українською (як це зробила я), складається враження, що в своїй роботі Ірене Вальєхо плавно розповідає про винайдення книги від її витоків (папірусу, глиняних дощечок, …) до форми, в якій ми бачимо її зараз (пейпербеки, тверді палітурки, електронні книги, аудіокниги). Не скажу, що згадок про це все в книзі немає, але співвідношення «давнина : сьогодення» десь приблизно 99:1.
Назва книги дуже вдало ввела мене в оману. Та орієнтуватись потрібно було на назву оригінальну. А вони суттєво відрізняються.
Що в результаті я отримала?
Історію Древньої Греції та Риму, дуже багато інформації про Александрійську бібліотеку, ще трохи історії, чимало відгалужень на дивні не пов’язані або пов’язані дуже опосередковано з історією виникнення книги теми (на кшталт, «а давайте я вам переповім тут певний міф») і всього декілька згадок про часи більш сучасні.

Отже, «Від папірусу до кіндла» дуже перебільшена сентенція. Насправді на сторінці 270, ба навіть 400 ми все ще знаходимось в Античності, заледве переступивши межу «до н.е. – н.е» декілька разів. Згадки ж про сучасність радше побіжні й не дуже структуровані.
Можу виділити декілька позитивних моментів
Авторка частенько акцентує увагу на історіях жінок. Це можуть бути письменниці, героїні епосів. І це супер, бо: чи багато ви можете пригадати авторок доби Античності?
Дуже помітно, що авторка захоплюється Стародавньою Грецією та Римом. Пише про них з запалом та пристрастю. Та може дуже легко передати цей настрій читачу. Але читачу, який теж зацікавлений в темі. А я, на жаль, точно не такий читач.

І головне: чи купила б я книгу, якби запримітила оригінальну назву відразу? Швидше за все, ні.
І зробила б правильно. Бо це не те, на що я очікувала. А тематика книги не моя.

Почну з того, що як такого розслідування тут немає. Ключові моменти притягнуті за вуха. Ілюстрація прийому Deus ex machina у всій красі та у що найбільш негативний спосіб.
Друге. Тексту явно бракує художності. І так, я пам’ятаю, що книга пера скандинавів. Але краса подання до цього факту не має жодного відношення. Викладка дуже нагадує газетні статті з чітким послідовним перелічуванням фактів.
Третє. Відсутність цілісності перебігу подій. Скраяна з різношерстих сцен з тими чи іншими персонажами, що часто в результаті ніякої ваги для сюжету не мають. Складається враження, що у авторів було завдання написати детектив з обов’язковим переліком елементів, як-от «Головний герой гуляє містом» або «Жінка кип’ятить воду в себе на кухні».
Четверте. Діалоги натягнуті та прісні.
П’яте. > 60% тексту просто зайві. Нам описують детально кожного з персонажів, які мають ту чи іншу сполучність з основним сюжетом. Здебільшого наведена інформація або непотрібна, або ж подана так, що взагалі не зрозуміло, яку саме роль вона відіграє в історії.

Надзвичайно розчарована. Книга не те, що сира, вона лиш десь там тільки починає проростати. Незавершені нитки розповіді стирчать врізнобіч не знаходячи свого логічного завершення. Важливі деталі потрібно шукати з лупою серед нагромадження зайвого.

Коли перечитувала першу книгу, майже всі події залишились в моїй голові і я просто насолоджувалась однією з улюблених історій. В Скарлет білих плям було вже більше, але всеодно впевнено крокувала знайомою територією.
Так от, Кресс я наче читала вперше. Хоча це саме та частина, в якій повноправно з’являється моя улюблена героїня всього циклу.
Не знаю як так, але вже як є.

З кожною новою книгою в Хроніках місяця об’єм збільшується. Що не може не тішити, бо улюблені історії, на жаль, мають тенденцію швидко прочитуватись. Тому чим більше сторіночок, тим і радості від читання більше.

Є декілька моментів, що роблять цей цикл крутим
Сеттинг. Нещодавно пішла глянути на Goodreads чи вважається, що в циклі є містична складова. Немає.
Але що цікаво – серед основних жанрів циклу вказано антиутопію. Мене це трохи здивувало, адже не розглядала її під таким кутом. Та, якщо задуматись, так воно і є. Не у звичному її прояві, адже світ досить віддалений від нашого і тотального контролю все ж немає, але все до цього йде.
Світ Хронік Місяця – жорстокий, наповнений і дуже детальний.
Персонажі. Знову ж мій улюблений атрибут майстерних історій – коли можеш впізнати героя лише за його фразами чи поведінкою.
Найяскравішими в цій частині вважаю
Кресс – найбільш миле створіння на планеті, її супутнику і на орбіті теж.
Джеймісін – стільки ядучої зневаги, що сочиться навіть з його постави не часто зустрінеш. Тим більше, що роль його досить спірна.
Торн – думаю слова зайві. Стійке місце у списку літературних крашів.

Залишилась остання книга. Усі ниточки будуть розв’язані, лінії завершені.
Вже знаю, що читання буде крутим. Тому й нетерплячка більша.