Темрява.
Квадрат світла наближається до твоїх очей. Світло засліплює.
Темрява.
Прямокутник світла наближається до твоїх очей.
Темрява.
Перемотування плівки назад (вперед).
Монтаж.

Ти тут? Звісно ти тут.
Тільки прокинувся, а вже гортаєш стрічки соціальних мереж.
Не забудь написати, як тобі спалося.
Всі хочуть про це знати.
Увімкни веселу мелодію.
Приготуй собі тост з полуничним джемом, відсунь штори й поглянь який чудовий цей світ.
Ти сам? Звісно ти сам.
Будь оптимістом. Живи це життя.
Ти не сам.
Та не абсурд це. Все логічно.
Монтаж.

Ти тут. Знову.
Прибираєш пил з найвищих полиць з книжками, які ніколи не прочитаєш. В кімнаті кольору, який не знаєш як описати.
Під пилом фотографія. Хто на ній?
Ти, чи твій далекий родич? Хто це?
Це що, чобіт?
Монтаж.

Ти тут? Ти дезорієнтований? Ти забув?
Чи чув ти колись вислів «людині потрібна людина?»
Не переймайся, головне дивись, головне слухай.
Ти дивишся, ти слухаєш.
Ти це робиш по своїй волі? Чи тому що хтось захотів, щоб ти так зробив?
Ти замислю…. Монтаж.

Ну нарешті ти тут. Хто ти? Хто я?
Що будеш робити? Куди підеш? Кому подзвониш?
Тільки не роби нічого дурного.
Стій, навіщо ти виліз на дах?
Не підходь до краю…
Монтаж.

Ааа, це знову ти. Звісно ж ти завжди будеш тут. Я втомився. Я не вірю.
Монтаж.

Світло. Кубик темряви наближається до твоїх очей.
Щось змінилося. Щось змінилося?
Це реальність. Це справді реальність?
Світло. Кубик. Темрява.
Монтаж. Авжеж.
Камера. Мотор.

Це дуже міцний, достойний трилер/детектив

Мені сподобалось, сподобалось що я прочитав за два дні (а таке буває все рідше, а точніше майже ніколи)

От люблю я британські (або правильніше буде сказати європейські трилери)
Немає надмірного пафосу, немає подарунків долі й настільки розумних детективів, що вбивця приречений вже на 15й сторінці

От тут все добре, дуже добре вибудуваний, а головне саспенсний британський трилер з новою для мене ідеєю (вбивства саме щасливих, хороших людей)

З великим задоволенням глянув би екранізацію у вигляді якогось мінісеріалу серій на 5-6

Імоджен = руда Джиліан Андерсон

«Джерело Вознесіння» 🌫️

4,25/5 (виключно через думку, що першу половину книги писав хтось інший)

60% політики
30% особистої драми й кризи
10% екшну
І абсолютні 100% маніпуляції
1000% мій автор

Я офіційно захоплююся Брендоном Сандерсоном. Я офіційно хочу дати йому стільки ж ляпасів, скільки й сторінок в епілогах.
І насправді оце і є показником великого автора.
Коли тебе так вкурвлює перша половина книжки, що хочеться вискочити у вікно й спробувати таки «відштовхнутися» від сталі (звісно шоб нічого не вийшло і я впав й поламав усі кістки).
Коли тобі в один момент хочеться прибити тих персонажів за їхні слова, думки та дії, а в інший хочеться обійняти та зрозуміти.
Сандерсон створює мабуть ще небачений для мене рівень емпатії до цього світу. Я відчував злість, я закочував очі, я сміявся, я майже плакав, тривожився, бісився, радів і був…спустошений та розбитий… але все це того вартувало.

Він змусив мене дивитися в стелю після фіналу знову ⛈
І він зробить це знову.

Головне це надія
Головне це довіра
Головне це читати

P. S. Про сюжет нуль слів, бо так треба.

P. P. S. Не можу сказати що я до кінця відійшов ще від фіналу, не можу, і не буду
Та й рекламувати таким відгуком не вийде, але ті хто читав першу й так будуть читати другу і третю, тому це й не є метою. А лише шляхом.

Остання імперія (З-імли народжені)

Тисячу років народ можуть гнобити, переїжджати каретами і навіть не помітити, лупцювати батогами до смерті, змушувати жебракувати, страчувати, щоб не забували про покору, вбивати за неявку на ці ж таки страти, ламати кістки за косий погляд чи не випрацювання норми, годувати помиями, бо такі не варті ні гроша, залякувати, бити, бити, знову бити, змушувати тягати човни по каналу вручну, лазити працювати у вузьких вертикально подібних проваллях, працювати до смерті, існувати в бідності під попелом, пригнічувати, залякувати, ґвалтувати й вбивати, вбивати, та подавлювати будь-які емоції.

Але завжди, завжди є надія.

Ось така вона, Остання імперія. Світ, де забули що таке зірки та якого кольору має бути трава. Але чи остання?

Сандерсон зробив зі мною те, що вдалося, мабуть лише Атаці титанів.
Це було шедеврально й саме такою має бути база фентезі.
Зізнаюся, подеколи було нудно від самоповторів, частенько бісили певні кадри (та й досі бісять). Але коли Сандерсон робить те, що він робить, то все працює так, як він задумав. І після цього, світ вже не може бути таким, яким він був до цього.


А що якщо я скажу, що ця історія взагалі про любов, довіру та надію?
А що як скажу, що ця магічна система незрівнянна, й просто беліссімо ель гранде?
А якщо скажу, що світобудова в цілому неперевершена і саме на цьому варто фокусуватися?
А якщо ця історія про героїв, живих та абсолютно різних, яких хочеться одночасно душити, бити ногами й цілувати й обіймати і які так прописані, що ти уявляєш в якій позі кожен з них сидить навіть?
А ще може тут такий екшн та дизайни локацій та персонажів, що просто вибухає уява, але завдяки ультравізуалізаційному тексту все це уявити дуже просто?
А що як я скажу, моментами це нагадувало мені серіал «Паперовий будинок», «Аркейн», «Попелюшку», «Атаку титанів»?

Це не буде велике полотно тексту. Бо я не знаю справді, що писати. Це потрібно відчути самому. Це справді lifechanging історія. Це справді те, заради чого читаю я. Це те, що тепер зі мною дуже надовго.



P.S. порада від діда, послухайте саундтрек до другого сезону Аркейн після певних розділів, це шикарний експіріенс

«Піранезі» 🐚🐚🐚

Однозначно 5/5, 10/10

«Нічого. Я вважаю, що це взагалі нічого не означало.»

Жоден трилер не зрівняється по напрузі й загадковості із Піранезі. Але це не трилер.
Жодне фентезі мабуть не має подібної світобудови. Але це й не фентезі.
Жодна інша історія з таким маленьким обʼємом не змогла б стати вмістилищем для всього того, що тут є. Але це й не просто історія.

Це головоломка й це cozy read.
Це потік свідомості й це скло.
Це щось настільки незвичне, макабричне й екзистенціальне.
Але все одно, що це?)
Це Піранезі (але його звуть не так).
Це буде для вас тим, чим ви захочете, чим побачите самі!
(Для себе я отримав найцікавішу історію за дуже багато років)
Це про красу в нас, гріховність, невинність, самотність, про втечу від Світу
Це про інакшість, про давно минувші дні та моменти спокою і краси, які ми так бажаємо зберегти в собі і якусь сильну віру та силу, що тримає нас живими

Протягом читання мені дуже нагадувало атмосферою та настроєм книги «Квіти для Елджернона» та фільму «Вигнанець» (Cast away з Томом Хенксом). Але, як мабуть розумієте і тут у кожного буде своє порівняння.

Дуже рекомендую до прочитання цю маленьку книжечку з її величезною душею.

Часом Кларк ніби читала мої думки, бо саме так я себе і відчував:

«Я, здається, майже несвідомо звик ставитися до цих записів як до писань оракула чи провидця, людини у стані шалу чи натхнення, яка передає знання — щоправда, в дивній формі, так, що їх непросто осмислити»

Буде злочином писати хоч щось про сюжет.
Буде злочином ігнорувати красу Залів та Статуй.
Буде злочином писати, що Піранезі це дзеркало душі.

«Можливо, так і буває, коли ти поряд із іншими людьми. Можливо, навіть люди, які вам подобаються та якими ви неймовірно захоплюєтеся, змушують бачити Світ таким, яким його бачити не хочеться.»