Дуже потужний фінал! Я прочитала роман півроку тому, а й досі, коли згадую епізод у ліфті, то до дзвону у вухах чую крик Марка. Ті емоції беззахисної дитини, яка все завжди робила по совісті, тієї розумної і допитливої дитини, що просто хотіла докопатись до істини та разом з тим втекти від жорстокої реальності - то був первісний страх, розуміння, що от-от станеться щось жахливе і невідворотне, а потім... Стоячи під зоряним небом і вдивляючись у безкрайню синю гладь, усвідомлювати всю палітру розпачу і приреченості.
Мабуть, тому фінал і зачепив найбільше: мене завжди лякає усвідомлення приреченості, а Кідрук зумів це описати максимально живо. Занадто живо!

Ще дуже відгукнулись наступні слова:
"... світ насправді простий і безсторонній..., тобто не добрий і не злий..., що немає ніякої вищої сутності, яка б стежила за нами й виправляла помилки, немає нікого, хто би пильнував за збереженням хиткого балансу між добром і злом, дбав про беззастережне дотримання справедливості, - нікого, крім нас самих... Жодні страждання не забезпечать вічного життя. І ніхто не отримає відплати за вчинене зло після смерті - десь там, нагорі... Усе, що важить, стається тут... Це не добре й не погано. Так просто є."
Амінь.

Ця чималенька книга сподобається тим, хто:

- полюбляє багатошарові, насичені історії, де багато сюжетних ліній, а кожний розділ закінчується сюжетним поворотом;

- цікавиться такими темами, як біологія, віруси, соціально-політичні проблеми або космос; якщо ж навіть щось із цього вас не надто приваблює, то не хвилюйтесь, в книзі все це рівномірно розподілено; наприклад, мені спочатку було більш цікаво читати про події, що на Землі, про епідемію, про вірус і наукову роботу, але історія про Марс дуже органічно вписалась і коли пристрасті досягли апогею, то уже неможливо було відірватись від усіх сюжетних ліній;

- любить не просто милі історії, а ще й отримувати з книги щось корисне та пізнавальне; так, в романі місцями аж занадто багато "вікіпедії", але це не відриває від сюжету, треба просто читати далі і все встане на свої місця;

- полюбляє не ідеальних персонажів, а сірих, у яких цінності не завжди вкладаються в загальні моральні норми; власне, я обожнюю таких персонажів, головне, щоб їм вистачало мотивації і всі їх дії були обґрунтованими і логічними; з цим спочатку були деякі питання до представника української діаспори - Загарія, але наприкінці книги питання відпали; науковець-коротун - шикарний приклад таких сірих героїв, дуже сподобався.

Трохи критики: через велику кількість дійових осіб мені не вистачило їх опису, не в плані одягу і зовнішності, а якихось особливостей, які б були притаманні саме цій людині: косоокість, гризе нігті, заїкаїться - подібні риси набагато краще закарбовують у пам'ять персонажа (особливо, якщо погана пам'ять на імена, як в мене). Через цю проблему під час однієї з найнапруженіших сцен у будинку Зої мені не вистачило емпатії щодо всіх, хто прийшов на перемовини, адже серед "тих самих" п'яти осіб, я знала лише двох, інші троє - просто імена.

Загалом, рекомендую цю книгу ще й за її післясмак, цю історію прям хочеться обговорювати і дуже хочеться дізнатись, як Кідрук виплутає той міцно зв'язаний вузол подій, що стрімко несуться.

Історія, яка для мене виявилась повним нулем. Взагалі нічого цікавого: ні сюжет, ні діалоги, ні персонажі, ні атмосфера - нічого.
Єдина причина, чому я читала і дочитала цей роман - видавництво. Книга як витвір мистецтва: гарні ілюстрації, приємна на дотик, шрифт - книгу дійсно приємно тримати в руках і бігти очима по (нудному) тексту.

Щодо самої історії, яка увійшла до топ 100 найкращих англійських романів всіх часів. Нам з самого початку відомо все: клонів реальних людей вирощують, щоб потім забрати їхні органи для хворих людей. Клони це також знають, бо їм ще змалку про це кажуть. Єдине, чого вони не знають - навіщо їх зобов'язують займатись творчістю в їхній елітній школі-інтернаті.
Але! Протягом всієї книги цих клонів взагалі не турбує, що їх через 5-10 років почнуть потрошити, бо це їх призначення. Вони навіть цього чекають. То чому я маю через це перейматись, якщо це навіть їм норм. Можливо хтось думає, що в них є те, заради чого жити: плани на майбутнє, творчість, бажання побачити цей світ, кохання, амбіції. Нічого. Вони просто чекають, коли в них почнуться "виїмки" і коли вони "вичерпаються". Творчість їх не надто захоплює і вони цим займаються радше через те, що мають і тому що нічого іншого немає. Єдиний раз, коли головну героїню хоча б щось захопило - це була одна єдина пісня "Не відпускай мене".

Весь роман я спостерігала за якимись інфантильними обрАзами та беззмістовними діалогами, де начебто ось-ось щось відкриється і тебе вразить, але нічого вражаючого так і не стається.
В середині книги герої дізнаюся, що начебто існує відтермінування виїмок, якщо клони у парі і вони закохані. Але герої всеодно не надто цим переймаються і не біжать стрімголов подовжити своє життя. Вони не шкодують про те, що в них ніколи не буде справжньої сім'ї, що вони ніколи не народять дітей. Вони не злі на людей, вони навіть хочуть бути хорошими донорами для них. Ну серьёзно, чому я маю їм співчувати, у них всі карти на руках і їм це нормально продовж всієї історії. Але наприкінці одна пара таки наважується запитати у своїх вчителів про відтермінування і виявилось, що його не існує. Мене б це мало засмутити, якби герої до цього довго і важко йшли, через перепони, проти злодіїв, які б їм заважали. Але в книжці немає цих злодіїв, ніхто їм не заважав спитати про це раніше, а вони і не дуже хотіли про це питати. Ось і все. А ще виявилось, що їх мистецтво також було просто так, щоб не вбивати клонів, як худобу, а щоб ті трохи олюднились.

В романі немає ніяких загадок, немає стрімкого сюжету, а тому і немає повороту цього самого сюжету.
Я навіть не можу назвати цей роман антиутопією, адже тут ніхто не страждає, через новий начебто жорстокий світ. Люди довго живуть, клони раді бути донорами - це скоріше утопія. Нудна утопія.

Динамічний роман, із безліччю героїв (живих героїв, яких автор дуже майстерно прописав) та із неймовірним напруженим сюжетом. Окрема любов до палітурки, дуже гарна книга!