«Щоб жити повноцінно, треба стати самим собою»
Цей шлях до себе, до своїх чесних бажань і розчарувань простежується в особистості Софії Яблонської. Українки, котра у 20 років поїхала до Парижа із мрією про кінематограф, стала своєю серед мешканців Бора-Бора та розказала європейцям про Галичину з тою любов’ю, від якої сам любиш. Книга надихає реалізувати свої ідеї, нагадує, що жити сміливо — це вибір.
Окреме задоволення викликає перегортування сторінок фотоальбому: приємний папір, великі колекційні фотоілюстрації — усе створює враження знаходження в екзотичних країнах світу.

🥀«Вона гола, але вони і далі роздягають її! Роздягають, позбавляючи її Я! Роздягають, позбавляючи її долі! Давши їй інше наймення, вони покинуть її поміж незнайомцями, де вона вже ніколи не зможе пояснити, хто ж вона така»🥀
Мілан Кундера «Ідентичність»


Вишуканим, як пляшка бордо за вечерею, видався присмак цієї історії. Шанталь та Жан-Марк розмовляли про сміх, смерть і нудьгу водночас. Непомітно для себе вони були щасливими.

Шанталь усвідомила, що більше не викликає цікавості в інших чоловіків. Тому Жан-Марк почав писати для неї анонімні листи із зізнаннями у коханні. Жінка викрила дописувача та сприйняла все, як бажання звинуватити її у зраді аби швидше від неї позбавитися. Далі — мить, де пролягла межа. Це стосовно сюжетної лінії.

Про що ж книга? Про втрату себе. Про пошуки власної ідентичності. Про подібність з іншими. Про голос кохання, до якого виявляєшся не готовим.

Як часто оточуючі нас не впізнають, не наважуються звернутися, бо ми, ніби не ми? Шанталь заплуталася у кількості своїх облич: на роботі вона одна, у спілкуванні з близькими — інша. Таких облич може бути безліч. Власні межі розмиваються до невпізнаваності. Хто Шанталь? Тіло, подібне до всіх жіночих тіл, чи щось ціннісно-смислове, відмінне від них? Кого покохав Жан-Марк? Людину, на яку «більше не озираються чоловіки», чи її ідентичність, що полягає у свободі вибору щастя або ж поразки.

І за всіма численними обличчями, проживши їх усі, Шанталь віднайшла своє, опинившись поміж тими, до кого належить, згадавши себе через… кохання.

За глибокою метафорикою тексту одразу впізнається стиль улюбленого автора. І ось… зненацька, сторінка за сторінкою, разом із ідентичністю головної героїні починає визирати ідентичність читача, що десь далеко, приховано від людського ока, чаїлася в очікуванні прийнятих на її користь рішень.

Вкотре пересвідчуюся, найкраща історія — це історія про таємниці людської душі. Про момент зламу, про момент генезису власної ідентичності. Ця книга про справжнє, тому її варто читати.