Почну з очікувань від цієї книги.
Я очікувала, що буду поглинута Портофіно, що буду насолоджуватись весняною Італією в компанії 4 жінок.
Реальність: книга просто вся просякнута пасивною агресією незнайомих між собою жінок одна до одної, але з приставкою англійського етикету. Я постійно була в напруженні, коли вони між собою спілкуватись. В роздумах жінок було "обоже, яке ж це райське місце!" Але я не змогла це відчути з цих описів. Тому що в розмовах між собою вони постійно розбираються. Наприклад, "місіс Вілкінс з нами не було, тому що вона пішла на цілий день в гори". Як же я хотіла прочитати, як вона там ходить, насолоджується природою, про її роздуми. Натомість ми маємо згадку про гори однією фразою і знову пасивно-агресивні розмови одна до одної.
Вони живуть біля моря, але авторка ні разу не описала, як вони там купаються, насолоджуються цим райським місцем.
Є розборки з кухарками та між собою.
Протягом всієї книги дійсно озвучуються теми, які турбують жінок, які в них є проблеми з їхніми чоловіками чи в цілому в їхньому житті. Це важливо і відгукується.
І я вважаю, що насправді на той час вони дуже сміливі, що змогли організувати таку подорож.
Дізналась, що після публікації цієї книги збільшився туристичний потік в Портофіно. Але я не спіймала вайб цієї книги і вайб Портофіно.
Вже забіжу до іншої книги, яку я відразу прочитала після Зачарованого квітня — Майстер корабля. Там також є Італія, також Генуя. І там я її відчула.

По-перше, книга сама по собі гарно оформлена та має дуже гарні ілюстрації в кінці. Але мені не вистачило, щоб до цих ілюстрацій були примітки, на якій сторінці про них йде мова. Бо я постійно шукала самостійно, а вони ще не по порядку були розміщені.
По-друге, історія просто заворожує від того, що це реальна історія! Тут є багато інформації про крадіжки не тільки ГГ, є трохи історії. Далі можуть бути спойлери: перші сторінок 100 це хронологія крадіжок ГГ і думаєш, оце йому фартить постійно! А як спіймали цього мистецького злодія — це просто смішно! Навіть не під час пограбування! Ось тут його фарт і закінчився.
По-третє, чому збавляю оцінку на два бали. Книга написана якось сухо. Така собі документалка.
Але, тим не менш, книга сама читається дуже швидко. Я за два підходи її прочитала, сумарно за 5 годин.

Побачила цю книгу випадково у книгарні і незаплановано її купила.
Щодо самої книги.
По-перше, було дивно від назви, тому що всі ми звикли завдяки фільму, що Казино Рояль.
Після прочитання книги тепер мені все-таки назва Руаль ближче, тому що тут гарно пояснено, чому така назва.
По-друге, книга містить в собі купу стереотипів відносно жінок. Мабуть, на той час, коли писав автор, це було нормою. Так насміхатись, знецінювати свою колегу із-за того, що вона жіночої статі.
По-третє, важко було читати сцени із самою грою в покер. Я на ньому не розуміюсь, тому нічого з того не зрозуміла, як Бонд все-таки виграв. Хоча в самому вступі було сказано, що автор так детально все описував, щоб будь-хто міг зрозуміти цю гру. В мене не вийшло:)
Сам вступ, до речі, дуже цікавий. Він сповнений фактів, міфів про самого Бонда. І для мене це було також певним відкриттям, бо до того з даним персонажем знайома була лише з фільмом.
Тому дякую Readeat, що ця книга була на видному місці в магазині, і я її так собі зненацька вирішила купити і відразу прочитати.

В мене були різні варіації сліз від цієї книги. То на самому початку від слів дочки Террі Пратчетта, то вже так хіхікала і сльози від сміху йшли, коли читала самі історії, яким же має бути справжнісінький кіт.