Перше, що хочу сказати: я дуже зла на цю книжку. Можливо, я сама винна, бо очікувала від неї зовсім не того, що виявилося в результаті. А, може, це просто не моя книжка/авторка.

💧Сюжет💧
В Аадилорі живуть три сестри, які мають унікальні магічні здібності. І хоч їхній батько — король, але магію сестер слід тримати в таємниці. Але в глибинах Аадилору існує Королівство Злодіїв, де править Король Злодіїв і Мусаї. Їхня магія темна, але чарівна. Усупереч тому, що в Королівстві Злодіїв панує хаос, правила там набагато жорсткіші, ніж в Аадилорі.
Ларкира повертається додому на свій 19-й день народження після проходження ритуалу, за яким вона мала прожити місяць, не використовуючи власні магічні сили. По дорозі додому вона рятує незнайомця від хуліганів. Пізніше на святкуванні свого дня народження вона знову зустрічається з незнайомцем, який виявляється пасинком герцога Лакланського. Але Дарій прибув не тільки на святкування 19-річчя Ларкири. У нього є свої таємні причини бути тут.
Щойно бал на честь дня народження завершується, батько кличе Ларкиру до себе, щоб повідомити, що вона відправляється на свою першу місію. Герцог Лакланський попросив її руки, тож їй доведеться вдавати його наречену, щоб з'ясувати, хто постачає герцога, Гейзара, темною магією, яку той вживає як наркотик.
Отже, Ларкира потрапляє у Лаклан, де ллють вічні дощі й панує сірість. Але так було не завжди. Колись Лаклан був багатим і квітучим королівством. Що ж із ним сталося після смерті герцогині? І чому Дарій так сильно жадає скинути свого вітчима з престолу?

☔️Що мені сподобалося☔️
Похмура атмосфера, оригінальний світоустрій, початок був дуже захопливий. Сама ідея теж доволі цікава.
А ще неймовірно красиве оформлення від РМ.
Було цікаво спостерігати за стосунками сестер. І атмосфера в сім'ї Басетів мені сподобалася.

☂️Що мені не сподобалося☂️
Любовна лінія мене розчарувала. Я не побачила іскри між головними героями взагалі.
В якийсь момент у другій половині книжки авторка просто почала навалювати інформацію про магічну систему світу, його істот і тд. Було трохи важко зрозуміти все це, коли це вивалюють ось так раптово.
Повільний темп оповіді. Для мене це було наааадто повільно. Початок був цікавий і затягнув. Тоді десь 150-200 сторінок не відбувалося майже нічого. Потім на мене висипали гору інформації про магію та істот, мовляв «ну ти там розбирайся якось сама». І під кінець стало знову цікаво й динамічно.
Сама головна героїня мене дратувала і здавалася якоюсь ніякою. Насправді мене набагато більше зацікавила її сестра Нія. А це вже щось означає, бо ж про Нію тут узагалі було доволі мало інформації.

💙Загальне враження💙
Зараз, можливо, будуть спойлери, тому пропустіть цей пункт, якщо плануєте читати цю книжку.
В якийсь момент книжка почала мене дратувати.
По-перше, мене страшно вибісило, що авторка сторінок 300 витратила на розповідь того, що вже було сказано в анотації. Тобто я вже й без цього знала, що буде відбуватися ці 300 сторінок. Навіщо було так усе це тягнути?
По-друге, з анотації я очікувала, що тут буде шалена любовна лінія, коли Дарій і Ларкира таємно зустрічатимуться і снуватимуть плани проти його вітчима, але водночас Ларкира змушена буде вдавати його наречену... І все це мало бути так захопливо, так драматично і тд. Але насправді не було жодного таємного роману, не було хитромудрих планів за спиною Гейзара. Ларкира і Дарій сторінок 200 ходили як йолопи одне навколо одного і лупилися в очі. Інакше я не знаю, як це назвати. Бо щось ніби як відчували одне до одного, але взаємодія між ними була така прісна й нецікава, що навіть жарти між ними здавалися нудними. А про те, що Ларкира насправді не хоче заміж за Гейзара, і їм з Дарієм слід працювати разом, Дарій дізнався взагалі на сторінці 400-й (і це при тому, що в книжці всього 480 сторінок). Тобто по факту пригод і будування планів ми отримали тільки 80 сторінок. Перед тим були блукання величезним замком і діалоги в стилі «я щось знаю, але тобі не скажу».
По-третє, в мене страшно згоріла дупа від того, що авторка на початку залишила гачок, коли Дарій і Ларкира зустрілися вперше, а тоді, схоже, просто забула (або забила) на це. Окей, я розумію, всяке буває. Але щоб головний герой не впізнав дівчину, бо вона перевдягнулася і причепурилася??? І не зміг скласти А+Б, коли і в дівчини, яка його врятувала, не було одного пальця, і в Ларкири теж не було ТОГО Ж ПАЛЬЦЯ??? Змушує замислитися над розумовими здібностями Дарія. І, гаразд, закриємо очі на те, що він її не впізнав. Уявімо, що її обличчя було настільки вимазане брудом, що вона змінилася до невпізнанності, коли навела марафет. Але ж, курво, авторка ніяк не використала ту деталь, що вони вже зустрічалися раніше! Я чекала, що в якийсь момент Дарій допетрає, що то була Ларкира, але до нього не дійшло навіть у кінці. Аж поки Ларкира сама йому не зізналася на останніх сторінках.
Тож у мене питання: шоб шо це було?
По-четверте, єдина постільна сцена, яка тут була, змусила мене сидіти з лицем лиця. Оця деталь про «я в тебе не перша, це засмучує мене» — це взагалі шо? Це взагалі навіщо?
Було відчуття, що сцену 18+ авторка додала просто, щоб було. Бо протягом усієї книжки мені здавалося, що це підліткове фентезі, і тут, бац, на останніх сторінках smut! Навіщоооо?

Словом, не знаю, що сказати у висновку. Це було гарно, але не моє.
Однак Нія, про яку розповідається в наступній книжці, мене зацікавила, тому я тепер геть не знаю, що мені робити. Та й любовної напруги між нею та піратом я побачила більше, ніж у Ларкири з Дарієм за всю книгу.
Треба ще подумати, чи читати далі.
А цю книжку я б порадила тим, хто любить зануритися в атмосферу повільно й неспішно, бо тут саме такий стиль оповіді. І не покладайте багато сподівань на любовну лінію. Тут насправді її не так і багато.

"Це жахливо, коли приходить любов не до тієї людини. Але ще страшніше, коли жінка, кохання до якої ти не забудеш ніколи... є злом"

Жанр:
🌘роментезі
🌘антиутопія
🌘наукова фантастика

Рівень spicy: no smut

Сиквел, який можна читати окремо!

Тропи:
🌒від незнайомців до кохання
🌒сильна головна героїня
🌒словберн

Фентезійна складова:
🌊існування привілейованого суспільства, яке ніколи нічого не забува�� (буквально; вони можуть відтворити в пам'яті будь-який момент свого життя так, ніби вмикають його на якомусь програвачі; також їхня пам'ять буквально фотографічна — їм достатньо один раз подивитися на сторінку, щоб запам'ятати все написане на ній)

Дійові особи:
🌙Семере — головна героїня, яка ніколи не забувала; вона пам'ятає кожну дрібницю зі свого минулого; і це минуле переслідує її, адже воно сповнене смертей, втрат і жорстокості;
🌙Бекет — головний герой, який прибуває із Землі з місією довідатися все про жителів Ханаану;
🌙Джилліан — "��одружка" Бекета, як�� працює разом із ним, а ще має стати його дружиною колись у майбутньому, бо так вирішили їхні батьки (тож частково тут можна було б приписати троп "шлюб за домовленістю", але я вирішила, що це було б не надто доречно, але не скажу чому, щоб не спойлерити))
🌙Реддікс — хлопець, з яким має побратися Семере, щоб Рада пробачила її родину (о, ще один "шлюб за домовленістю", так; але знову ж таки не вважаю за потрібне додавати його до тропів))

За вайбом схоже на:
🪐підліткові антиутопії (Голодні ігри, Дивергент, Деліріум, Той, що біжить лабіринтом, Темні уми, Перезавантаження та Знищ мене)

Тип оповіді: почергово від Семере або від Бекета

Ця частина сподобалася мені менше, ніж Забуття, але я не можу назвати її нудною. Мабуть, я просто очікувала дечого іншого. Також зауважу, що тут більший акцент на фантастичній сюжетній лінії, ніж на любовній. В якийсь момент я навіть почала сумніватися, що тут буде любовна лінія, але тут просто шалено довгий словберн, тож треба набратися терпіння.
Кохання у цій книжці трепетне і ніжне. За ним приємно спостерігати. Головні герої дуже обережні зі своїми почуттями. Можливо, тому мені часом не вистачало іскри між ними. Але на колір і смак, як-то кажуть...
Приємно порадували відсилки до попередньої частини. Наприклад, деякі деталі й роздуми перегукуються та протиставляються. А ще для мене була очевидна паралель між початками історій Наді та Семере: Надя на початку історії лізе по мотузці, повертаючись з-за стіни, і думає, чи не впіймається вона цього разу; Семере на початку історії також лізе по мотузці, повертаючись із Позамежжя, і теж думає, чи не впіймається. А ще приємно було нарешті дізнатися про Анну, чия історія залишилася нерозказаною у Забутті. Також ми дізнаємося про долю Наді, Ґрея і Дженіві після фіналу Забуття.
Сюжетні повороти подекуди змусили мене сидіти з роззявленою щелепою, але "скляних" моментів у цій частині значно менше, якщо порівнювати з першою.
Перша частина далася мені доволі важко, адже подій багато, а тут ще й два оповідача, які паралельно розповідають про два різних світи: Землю у майбутньому та Новий Ханаан. Але десь у другій половині стає легше стежити за оповіддю, а фінал узагалі пішов як по маслу.

Раджу прочитати тим, кому сподобалося Забуття і в кого залишилися питання після нього.

"Якщо ти мене забудеш, то я пам'ятатиму за нас обох"

Жанр:
🌘роментезі
🌘антиутопія
🌘наукова фантастика

Рівень spicy: no smut

Тропи:
🌒від ненависті до кохання (і не треба мені казати, що там не було ненависті: вона вдарила його по писку! для мене це ненависть)
🌒він закохується перший
🌒сильна головна героїня (вона — моя ікона: і морально, і фізично)
🌒сонечко і буркотун (тільки от буркотун тут головна героїня, а не як зазвичай буває)
🌒"Торкнешся її — і ти труп" (фрази не було, але були дії, а це навіть краще)
🌒втрата пам'яті (ну, це очевидно з анотації, тому не вважайте це спойлером)

Фентезійна складова:
🍃кожні 12 років настає Забуття, коли всі люди втрачають свої спогади

Дійові особи:
🌙Надя — головна героїня, на яку чомусь не діє Забуття, тому вона приречена все пам'ятати, коли всі близькі їй люди забувають її (ммм скло), а ще вона постійно лазить "за стіну", порушуючи головний закон Ханаану і ризикуючи тим, що її можуть упіймати й відшмагати за це (або й убити)
🌙Ґрей — хлопець, який одного разу помічає, як Надя лазить за стіну і починає її шантажувати (мовляв, або ти візьмеш мене з собою, або я тебе здам)
🌙Дженіві — молодша сестра Наді, яку я обожнюю всім серцем, бо вона просто найкраща дитина
🌙Лілія — старша сестра Наді, яка її відверто ненавидить і не натякає, а каже прямо, що хоче, аби Надя десь зникла
🌙моя відвалена щелепа і заплакані очі

За вайбом схоже на:
🪐підліткові антиутопії (Голодні ігри, Дивергент, Деліріум, Той, що біжить лабіринтом, Темні уми, Перезавантаження та Знищ мене)

Тип оповіді: від першої особи (Наді)

Насамперед скажу, що читала цю книжку вже вдруге (вперше я була в такому захваті, що моєму хлопцеві довелося слухати детальний переказ сюжету, бо мені треба було з кимось поділитися емоціями) і боялася, що друге прочитання зіпсує мені враження (знайду сюжетні діри чи відчуття будуть не ті), але я помилилася. Книжка сподобалася мені навіть більше, ніж уперше. Позаяк удруге я перечитувала вже повільніше (бо ж знала, чим усе закінчиться, тому не було потреби терміново дочитати) і стала помічати дрібні деталі, які вказували на те, якою ж буде розв'язка.
Любовна лінія знову розбила мене і змусила стати психічно неврівноваженою (ні про що не шкодую).

💜Сюжет💜
Не буду переказувати багато, але щоб вас заохотити до читання дечого все ж скажу.
Отже, у нас є таємниче місто, оточене високими стінами, в якому люди втрачають свої спогади кожні 12 років. Тому щоб допомогти їм повернутися до життя, вони змушені записувати все у свої книги, щоб після Забуття перечитати й згадати, хто вони й що відбувається взагалі.
Однак у нас є головна героїня — Надя, яка ніколи не забувала. Та про це ніхто не знає. А ще вона постійно лазить "за стіну", бо вона хоче покласти край Забуттю, бо їй боляче, що її знову забуде навіть сім'я. І от через те, що її приречені забути, Надя вирішила відгородитися від усіх: бути мовчазною і холодною. Щоб не було так боляче, коли настане Забуття. А до Забуття залишається всього 70 днів.
Але тут трапляється халепа: одного дня Ґрей помічає, як Надя повертається з-за стіни. Тож він висуває їй умови: або вона проведе його за стіну, або він її здасть. І хоч Надя погоджується провести його за стіну, їй зовсім цього не хочеться, бо цей хлопець славиться тим, що дурманить дівчатам голову, а Надя й узагалі ненавидить його ще зі школи. Та згодом Надя розуміє, що їй треба допомога Ґрея, тож вона веде його за стіну. Але там вона пізнає не те, на що сподівалася, але це однаково змінює її життя.
І тепер вони разом шукають спосіб запобігти настанню Забуття, а в процесі довідуються про своє місто стільки всього, що в це важко повірити.

Більше про сюжет нічого не буду казати, прочитайте і дізнайтеся, що ж там далі сталося!

Мушу ще додати, що я обожнюю цю книжку, тому абсолютно не сприймаю жодних негативних відгуків на неї. Я живу у своєму Делулуленді, де Ґрей — найкращий хлопець ever, а цей сюжет — витвір мистецтва. Не тривожте мене своїми намаганнями довести, що це не так. Я все сказала)

"Інколи те, що має для тебе найбільше значення, завдає найбільшого болю"

Пам'ятаю, як вперше натрапила на цю книгу кілька років тому. Тоді мене привабила її обкладинка і назва — вона ніби казала "я розкажу тобі історію, яка розіб'є твоє серце". Але тоді я чомусь не замовила цю книгу. Не так давно натрапила на відгук книжкової блогерки на цю історію і почала читати численні відгуки та рецензії. Тоді я ще подумала, що не може бути такого, щоб ця історія насправді так сильно вражала, викликала стільки емоцій, настільки подобалась, адже більшість відгуків були позитивними. Тож я вирішила замовити цю книгу і прочитати.
І забігаючи наперед скажу, що це одна з найкращих книг, які я взагалі коли-небудь читала. Я не великий фанат мелодраматичних романів, але ця книга влучила прямо в серце.

Не буду переповідати сюжет, адже це вже зробили багато інших рецензентів. І навряд чи моя переповідь зможе зрівнятись із викладом авторки. Це краще прочитати повністю самостійно. Тому я просто розповім про своє враження та емоції від книги. А емоцій тут було чимало.
Це було так майстерно, так зворушливо, щиро... Дуже рідко книги викликають у мене такий великий спектр емоцій. Адже як можна писати так, що 5 сторінок ти сидиш з посмішкою до вух і намагаєшся стримуватись, аби не запищати від радості, а вже через кілька сторінок, то змахуєш сльози з обличчя?
Герої книги такі справжні, щирі, особливі. Читаючи роман, ти віриш в його правдивість, відчуваєш всі переживання героїв...

Для мене це книга-парадокс. Тому що вона динамічна, в ній немає нудних моментів, всі діалоги цікаві, вона легка. Але, разом з тим, вона складна, підіймає важливі теми, вона про насилля, про важкість правильного вибору, про сміливість та внутрішню силу...

"...як легко люди засуджують інших, коли не знають ситуації... Коли ви не знаєте всього, дуже легко вірити, що можна не роздумуючи покинути людину, яка скривдила. Легко казати, що ви не зможете й далі кохати того, хто завдав вам болю, якщо ви не та людина, яка кохає. Коли хтось ображає вас, нелегко одразу зненавидіти цю людину, адже довгий час ви думали, що вона ваша доля"

Ця книга змінює погляди на багато речей. Дає поглянути під іншим кутом. І Колін Гувер робить це настільки тонко та майстерно, що ти починаєш задумуватись про ті питання, які раніше в тебе взагалі не виникали.
Історія Лілі викликає стільки різних емоцій: я сміялась разом з героями, стримувала сльози радості, щиро раділа, але й плакала, злилась, відчувала важкість правильного рішення...
Ця книга робить боляче, але цей біль такий, після якого ти ніби перероджуєшся, ти хочеш жити, діяти, можливо, змінити щось.

Тепер я думаю, що кожна дівчина повинна прочитати цю історію. Та й взагалі я готова рекомендувати її не лише дівчатам, а всім.
Це не банальний жіночий роман із "мильною історією". Тому не піддавайтесь оманливій першій думці про нього. Просто прочитайте.

"Війни ніколи не закінчуються. Вони ніколи не залишаються в минулому"

Беручи до рук цю книжку, я думала, що вона розірве мене на шмаття, адже вона про повоєнні роки й, зокрема, про те, що війна насправді не закінчується після оголошення миру. Але, мабуть, ми не зійшлися характерами з цією книжкою, бо вона зовсім мене не зачепила. Я її не зрозуміла.

Читала чужі відгуки про те, що стає цікавіше після перших 100 сторінок (а тут усього 260 сторінок, агов), але мені не стало цікаво навіть тоді. Точніше мені ставало цікаво час від часу, але через постійні хронологічні стрибки у розповіді я не встигала проникнутися жодною подією.

Тут доволі дивний стиль оповіді. Зважаючи на те, що історію розповідає син спочатку про те, як батьки покинули їх із сестрою після війни, детально описуючи своїх нових "опікунів", а тоді в якийсь момент він починає розповідати про свою матір. І ця його оповідь постійно скаче від одного часового проміжку до іншого. Та й з пам'яттю у нього коїться щось дивне: чогось він не пам'ятає, щось переказує з чужих слів, а про більшість подій узагалі лиш здогадується. І через це я ніяк не могла повірити в цю всю історію. Вона подана так, ніби головний герой намагається зібрати докупи життя своєї матері, довідатися, ким вона була, але інформації так мало, що йому доводиться додумувати.

А ще в мене викликали відверту огиду певні описи, які взагалі навряд чи були аж такими важливими для сюжету. Відверто кажучи, не розумію, навіщо вони взагалі там були.
І величезним неприємним мінусом для мене були кількаразові згадки росіянки (на щастя, в поганому світлі).

Не скажу, що книжка погана, бо, лиш поглянувши на величезну кількість опрацьованих джерел для її написання, можна аплодувати стоячи автору. Однак для мене вона здалася надто нудною і складною (мабуть, її легше читати тим, хто відмінно знає історію Другої світової та повоєнних часів і добре орієнтується в містах Великої Британії та Німеччини).
Просто не моє.