"Це жахливо, коли приходить любов не до тієї людини. Але ще страшніше, коли жінка, кохання до якої ти не забудеш ніколи... є злом"

Жанр:
🌘роментезі
🌘антиутопія
🌘наукова фантастика

Рівень spicy: no smut

Сиквел, який можна читати окремо!

Тропи:
🌒від незнайомців до кохання
🌒сильна головна героїня
🌒словберн

Фентезійна складова:
🌊існування привілейованого суспільства, яке ніколи нічого не забува�� (буквально; вони можуть відтворити в пам'яті будь-який момент свого життя так, ніби вмикають його на якомусь програвачі; також їхня пам'ять буквально фотографічна — їм достатньо один раз подивитися на сторінку, щоб запам'ятати все написане на ній)

Дійові особи:
🌙Семере — головна героїня, яка ніколи не забувала; вона пам'ятає кожну дрібницю зі свого минулого; і це минуле переслідує її, адже воно сповнене смертей, втрат і жорстокості;
🌙Бекет — головний герой, який прибуває із Землі з місією довідатися все про жителів Ханаану;
🌙Джилліан — "��одружка" Бекета, як�� працює разом із ним, а ще має стати його дружиною колись у майбутньому, бо так вирішили їхні батьки (тож частково тут можна було б приписати троп "шлюб за домовленістю", але я вирішила, що це було б не надто доречно, але не скажу чому, щоб не спойлерити))
🌙Реддікс — хлопець, з яким має побратися Семере, щоб Рада пробачила її родину (о, ще один "шлюб за домовленістю", так; але знову ж таки не вважаю за потрібне додавати його до тропів))

За вайбом схоже на:
🪐підліткові антиутопії (Голодні ігри, Дивергент, Деліріум, Той, що біжить лабіринтом, Темні уми, Перезавантаження та Знищ мене)

Тип оповіді: почергово від Семере або від Бекета

Ця частина сподобалася мені менше, ніж Забуття, але я не можу назвати її нудною. Мабуть, я просто очікувала дечого іншого. Також зауважу, що тут більший акцент на фантастичній сюжетній лінії, ніж на любовній. В якийсь момент я навіть почала сумніватися, що тут буде любовна лінія, але тут просто шалено довгий словберн, тож треба набратися терпіння.
Кохання у цій книжці трепетне і ніжне. За ним приємно спостерігати. Головні герої дуже обережні зі своїми почуттями. Можливо, тому мені часом не вистачало іскри між ними. Але на колір і смак, як-то кажуть...
Приємно порадували відсилки до попередньої частини. Наприклад, деякі деталі й роздуми перегукуються та протиставляються. А ще для мене була очевидна паралель між початками історій Наді та Семере: Надя на початку історії лізе по мотузці, повертаючись з-за стіни, і думає, чи не впіймається вона цього разу; Семере на початку історії також лізе по мотузці, повертаючись із Позамежжя, і теж думає, чи не впіймається. А ще приємно було нарешті дізнатися про Анну, чия історія залишилася нерозказаною у Забутті. Також ми дізнаємося про долю Наді, Ґрея і Дженіві після фіналу Забуття.
Сюжетні повороти подекуди змусили мене сидіти з роззявленою щелепою, але "скляних" моментів у цій частині значно менше, якщо порівнювати з першою.
Перша частина далася мені доволі важко, адже подій багато, а тут ще й два оповідача, які паралельно розповідають про два різних світи: Землю у майбутньому та Новий Ханаан. Але десь у другій половині стає легше стежити за оповіддю, а фінал узагалі пішов як по маслу.

Раджу прочитати тим, кому сподобалося Забуття і в кого залишилися питання після нього.

"Якщо ти мене забудеш, то я пам'ятатиму за нас обох"

Жанр:
🌘роментезі
🌘антиутопія
🌘наукова фантастика

Рівень spicy: no smut

Тропи:
🌒від ненависті до кохання (і не треба мені казати, що там не було ненависті: вона вдарила його по писку! для мене це ненависть)
🌒він закохується перший
🌒сильна головна героїня (вона — моя ікона: і морально, і фізично)
🌒сонечко і буркотун (тільки от буркотун тут головна героїня, а не як зазвичай буває)
🌒"Торкнешся її — і ти труп" (фрази не було, але були дії, а це навіть краще)
🌒втрата пам'яті (ну, це очевидно з анотації, тому не вважайте це спойлером)

Фентезійна складова:
🍃кожні 12 років настає Забуття, коли всі люди втрачають свої спогади

Дійові особи:
🌙Надя — головна героїня, на яку чомусь не діє Забуття, тому вона приречена все пам'ятати, коли всі близькі їй люди забувають її (ммм скло), а ще вона постійно лазить "за стіну", порушуючи головний закон Ханаану і ризикуючи тим, що її можуть упіймати й відшмагати за це (або й убити)
🌙Ґрей — хлопець, який одного разу помічає, як Надя лазить за стіну і починає її шантажувати (мовляв, або ти візьмеш мене з собою, або я тебе здам)
🌙Дженіві — молодша сестра Наді, яку я обожнюю всім серцем, бо вона просто найкраща дитина
🌙Лілія — старша сестра Наді, яка її відверто ненавидить і не натякає, а каже прямо, що хоче, аби Надя десь зникла
🌙моя відвалена щелепа і заплакані очі

За вайбом схоже на:
🪐підліткові антиутопії (Голодні ігри, Дивергент, Деліріум, Той, що біжить лабіринтом, Темні уми, Перезавантаження та Знищ мене)

Тип оповіді: від першої особи (Наді)

Насамперед скажу, що читала цю книжку вже вдруге (вперше я була в такому захваті, що моєму хлопцеві довелося слухати детальний переказ сюжету, бо мені треба було з кимось поділитися емоціями) і боялася, що друге прочитання зіпсує мені враження (знайду сюжетні діри чи відчуття будуть не ті), але я помилилася. Книжка сподобалася мені навіть більше, ніж уперше. Позаяк удруге я перечитувала вже повільніше (бо ж знала, чим усе закінчиться, тому не було потреби терміново дочитати) і стала помічати дрібні деталі, які вказували на те, якою ж буде розв'язка.
Любовна лінія знову розбила мене і змусила стати психічно неврівноваженою (ні про що не шкодую).

💜Сюжет💜
Не буду переказувати багато, але щоб вас заохотити до читання дечого все ж скажу.
Отже, у нас є таємниче місто, оточене високими стінами, в якому люди втрачають свої спогади кожні 12 років. Тому щоб допомогти їм повернутися до життя, вони змушені записувати все у свої книги, щоб після Забуття перечитати й згадати, хто вони й що відбувається взагалі.
Однак у нас є головна героїня — Надя, яка ніколи не забувала. Та про це ніхто не знає. А ще вона постійно лазить "за стіну", бо вона хоче покласти край Забуттю, бо їй боляче, що її знову забуде навіть сім'я. І от через те, що її приречені забути, Надя вирішила відгородитися від усіх: бути мовчазною і холодною. Щоб не було так боляче, коли настане Забуття. А до Забуття залишається всього 70 днів.
Але тут трапляється халепа: одного дня Ґрей помічає, як Надя повертається з-за стіни. Тож він висуває їй умови: або вона проведе його за стіну, або він її здасть. І хоч Надя погоджується провести його за стіну, їй зовсім цього не хочеться, бо цей хлопець славиться тим, що дурманить дівчатам голову, а Надя й узагалі ненавидить його ще зі школи. Та згодом Надя розуміє, що їй треба допомога Ґрея, тож вона веде його за стіну. Але там вона пізнає не те, на що сподівалася, але це однаково змінює її життя.
І тепер вони разом шукають спосіб запобігти настанню Забуття, а в процесі довідуються про своє місто стільки всього, що в це важко повірити.

Більше про сюжет нічого не буду казати, прочитайте і дізнайтеся, що ж там далі сталося!

Мушу ще додати, що я обожнюю цю книжку, тому абсолютно не сприймаю жодних негативних відгуків на неї. Я живу у своєму Делулуленді, де Ґрей — найкращий хлопець ever, а цей сюжет — витвір мистецтва. Не тривожте мене своїми намаганнями довести, що це не так. Я все сказала)

"Інколи те, що має для тебе найбільше значення, завдає найбільшого болю"

Пам'ятаю, як вперше натрапила на цю книгу кілька років тому. Тоді мене привабила її обкладинка і назва — вона ніби казала "я розкажу тобі історію, яка розіб'є твоє серце". Але тоді я чомусь не замовила цю книгу. Не так давно натрапила на відгук книжкової блогерки на цю історію і почала читати численні відгуки та рецензії. Тоді я ще подумала, що не може бути такого, щоб ця історія насправді так сильно вражала, викликала стільки емоцій, настільки подобалась, адже більшість відгуків були позитивними. Тож я вирішила замовити цю книгу і прочитати.
І забігаючи наперед скажу, що це одна з найкращих книг, які я взагалі коли-небудь читала. Я не великий фанат мелодраматичних романів, але ця книга влучила прямо в серце.

Не буду переповідати сюжет, адже це вже зробили багато інших рецензентів. І навряд чи моя переповідь зможе зрівнятись із викладом авторки. Це краще прочитати повністю самостійно. Тому я просто розповім про своє враження та емоції від книги. А емоцій тут було чимало.
Це було так майстерно, так зворушливо, щиро... Дуже рідко книги викликають у мене такий великий спектр емоцій. Адже як можна писати так, що 5 сторінок ти сидиш з посмішкою до вух і намагаєшся стримуватись, аби не запищати від радості, а вже через кілька сторінок, то змахуєш сльози з обличчя?
Герої книги такі справжні, щирі, особливі. Читаючи роман, ти віриш в його правдивість, відчуваєш всі переживання героїв...

Для мене це книга-парадокс. Тому що вона динамічна, в ній немає нудних моментів, всі діалоги цікаві, вона легка. Але, разом з тим, вона складна, підіймає важливі теми, вона про насилля, про важкість правильного вибору, про сміливість та внутрішню силу...

"...як легко люди засуджують інших, коли не знають ситуації... Коли ви не знаєте всього, дуже легко вірити, що можна не роздумуючи покинути людину, яка скривдила. Легко казати, що ви не зможете й далі кохати того, хто завдав вам болю, якщо ви не та людина, яка кохає. Коли хтось ображає вас, нелегко одразу зненавидіти цю людину, адже довгий час ви думали, що вона ваша доля"

Ця книга змінює погляди на багато речей. Дає поглянути під іншим кутом. І Колін Гувер робить це настільки тонко та майстерно, що ти починаєш задумуватись про ті питання, які раніше в тебе взагалі не виникали.
Історія Лілі викликає стільки різних емоцій: я сміялась разом з героями, стримувала сльози радості, щиро раділа, але й плакала, злилась, відчувала важкість правильного рішення...
Ця книга робить боляче, але цей біль такий, після якого ти ніби перероджуєшся, ти хочеш жити, діяти, можливо, змінити щось.

Тепер я думаю, що кожна дівчина повинна прочитати цю історію. Та й взагалі я готова рекомендувати її не лише дівчатам, а всім.
Це не банальний жіночий роман із "мильною історією". Тому не піддавайтесь оманливій першій думці про нього. Просто прочитайте.

"Війни ніколи не закінчуються. Вони ніколи не залишаються в минулому"

Беручи до рук цю книжку, я думала, що вона розірве мене на шмаття, адже вона про повоєнні роки й, зокрема, про те, що війна насправді не закінчується після оголошення миру. Але, мабуть, ми не зійшлися характерами з цією книжкою, бо вона зовсім мене не зачепила. Я її не зрозуміла.

Читала чужі відгуки про те, що стає цікавіше після перших 100 сторінок (а тут усього 260 сторінок, агов), але мені не стало цікаво навіть тоді. Точніше мені ставало цікаво час від часу, але через постійні хронологічні стрибки у розповіді я не встигала проникнутися жодною подією.

Тут доволі дивний стиль оповіді. Зважаючи на те, що історію розповідає син спочатку про те, як батьки покинули їх із сестрою після війни, детально описуючи своїх нових "опікунів", а тоді в якийсь момент він починає розповідати про свою матір. І ця його оповідь постійно скаче від одного часового проміжку до іншого. Та й з пам'яттю у нього коїться щось дивне: чогось він не пам'ятає, щось переказує з чужих слів, а про більшість подій узагалі лиш здогадується. І через це я ніяк не могла повірити в цю всю історію. Вона подана так, ніби головний герой намагається зібрати докупи життя своєї матері, довідатися, ким вона була, але інформації так мало, що йому доводиться додумувати.

А ще в мене викликали відверту огиду певні описи, які взагалі навряд чи були аж такими важливими для сюжету. Відверто кажучи, не розумію, навіщо вони взагалі там були.
І величезним неприємним мінусом для мене були кількаразові згадки росіянки (на щастя, в поганому світлі).

Не скажу, що книжка погана, бо, лиш поглянувши на величезну кількість опрацьованих джерел для її написання, можна аплодувати стоячи автору. Однак для мене вона здалася надто нудною і складною (мабуть, її легше читати тим, хто відмінно знає історію Другої світової та повоєнних часів і добре орієнтується в містах Великої Британії та Німеччини).
Просто не моє.

Друга книга з трилогії про Народ повітря мені сподобалась набагато більше, ніж перша. Вона набагато динамічніша, в ній більше неочікуваних сюжетних поворотів. Та й персонажі вже знайомі нам, тому немає потреби тратити час на вникання в історію.

Також дуже сподобалось, що Голлі Блек з різних боків показує Всесвіт фейрі. В цій книзі ми дізнаємось більше про підводне королівство, Підмор'я. І, якщо читаючи першу частину, в когось ще могли бути сумніви щодо жорстокості фейрі, то друга книга впевнено відкидає їх. Адже те, до яких маніпуляцій вдаються правителі Підмор'я, викликає страх та огиду одночасно.

А ця хімія між головними героями. Це просто щось. Це той момент, коли спостерігаєш за кожним рухом чи поглядом, тому що вони можуть мати якийсь сенс, якийсь знак, що ж насправді вони відчувають одне до одного. Я обожнюю таку напругу в книгах.

А кінцівка взагалі довела мене до такого шоку, що я кілька днів не могла цього усвідомити. В мені боролись сумніви щодо мотивів Кардана, я то ненавиділа його, то захоплювалась...
Я думаю, що саме такі емоції мають залишати по-справжньому хороші книги.
Тому однозначно раджу до прочитання любителям такого жанру!