Знайдеться достатньо багато речей за що можна любити цю серію.
Цікава концепція світу: магія зірок, магія відьом та як вони повʼязані між собою. Розгадка на появу Інкарнатів розкривається поступово упродовж циклу, гарно продумана. Круто вплітаються віршовані та не дуже пророцтва Агнеси (привіт, Террі та Ніл?), які додають казковості.
Мені трохи нагадало книгу Лабіринт Фавна, за атмосферу темних казок, хоч і в набагато меншій, розбавленій концентрації.

Але також знайдеться багато бісячого.
З першої книги мої, як виявилось, завищені хорошими відгуками, очікування спіткала жорстока реальність.

Ну, найперше, героїня типова неперевершена мері сью – "у ній є сяйво" і т.д. і т.п.
Її рішення взагалі не збігатися з мотивацією, яку нам намалювали.
До найпростішого прикладу, головна ціль героїні у житті – захистити брата, вона від початку про це говорить, проте історія починається з того, що на діях Адель тільки й робить, що піддає брата небезпекам з якимось сумнівними виправданнями.

Якби героїня мала негативний бік – егоїзм, ставлення власних амбіцій на перше місце, то вилазка в Тишу заради статті була більш виправданою, ніж те, що ми отримали. Наявність "помилок" змусили б Адель змінюватись, як персонажа протагоніста. Але помилок як таких не було. Адель з історії буквально робить все заради брата, нехтує собою і просто втягнута у вир подій, на які не може ні повпливати, ні контролювати, нею керує чистий альтруїзм. Я не памʼятаю, щоб був хоч один момент у книжці, де героїня пожалкувала про своє рішення, вчинила неправильно тощо. У результаті росту персонажу не сталось. Адель на початку і на кінці історії – абсолютно однакова.
А ще з героїнею "трапляються" події, або її рішення "випадково" ухвалюються, здається лише на основі того, що сюжет треба штовхати далі. Сумно.

З чоловічими персонажами ситуація схожа, але краща.
Ісайя та Малахія – непогано прописані. Можливо, найприродніше був прописаний Ісайя, частково завдяки тому, що перші дві книги його мотивація була дещо невизначена, а потім його дії самі по собі розкрили цього персонажа. І плавність у стосунках з Адель дуже класно спрацювала.

Лука – ходячий червоний прапорець у цій історії. Я зрозуміла, чому він діяв так нелогічно, це пояснюється. Але від початку історії та з кожною наступною його появою ловила лише крінж, тому поспівчувати та перейнятися долею головного антагоніста не вийшло.

Інші Інкарнати, як і Пекельні Джентльмени, прописані лише тією мірою, щоб просувати сюжет та створювати атмосферу навколо героїв. Більш-менш було розкрито лише Рафаеля та Джаспера (останній відіграв роль в житті двох головних героїв).

Дуже погано з побічними негативними персонажами: Марсель і його перетворення від жорстокості до альтруїстичного самогубства (щоб Адель мала суттєвішу причину для побивань?); Вільґельма з її планом на старість – без коментарів; план "злих" відьом також мав явно логічні дірки; Марія, яка раптово подобрішала; Злата та Марті... от що це таке було та навіщо?)

У трилогії Тиша ви отримаєте гарну ідею світобудови та купу недопрацьованих персонажів "додумай сам".
Трилогія дійсно мала багато милих та смішних моментів, але періодичні пафосні вставки в діалогах буквально добивали. Мені було дуууже важко ігнорувати, щоб сприймати історію серйозно.

Ця ромкомна обкладинка взагалі не пасує книжці.

~ ОБЕРЕЖНО СПОЙЛЕРИ~

Можливо, мені не сподобалось, бо з кожним новим поколінням Вайолет та Альберта, їх кохання ставало якимось все більш і більш покрученим.
Хоча перші дві історії закінчились "розчаруванням" героїв, це хоча б натякало на якийсь більш-менш зрозумілий сенс.
Але щасливий фінал останньої пари В&А виглядав так жахливо неправдоподібним. Мерзенне відчуття, ніби усі червоні прапорці просто причесали, щоб згодувати нам як "..віднині все буде добре". І це повністю анігілювало всі описані ідеали за які боролись герої.

Попри всі недоліки, авторка пише гарно. Дуже багато думок були влучні, навіть гострі. На жаль, ближче до кінця книги ця гострота розмилась... Залишивши присмак дарма витраченого часу.

Одна зірочка за епізод, де батько підтримує Вайолет у першій історії. Це було зворушливо.
Одна зірочка за реалістичне зображення "революцій" різних поколінь без прикрас.

Найперше, це історія в історії. Прийом, який я обожнюю.

Але, що більш важливо, історії з книжки мають неймовірну суперсилу продовжуватись (чи подовжуватись) в уяві.

Її читання схоже на читання або на сидіння з книжкою в руках і витріщання (якоюсь мірою, це інше читання).

І я могла б розповісти різними словами про що вона, але "книжки завжди краще читати, ніж пояснювати".

Ця, мабуть, стане моєю улюбленою.