Чесно кажучи, я б не назвала цю книгу класичним трилером — мені вона більше нагадувала драматичний роман. З глибокими (а часом і трохи недосказаними) особистими історіями як головної героїні, так і другорядних персонажів.

Були моменти, які справді мене здивували. Особливо фінал — він точно неочікуваний трошки здався. Деколи навіть було страшно (але не прям жах-жах), а впродовж читання я точно не нудьгувала — постійно хотілося розгадати всі ці дрібні таємниці.

По персонажах. Якщо чесно, не було жодного, хто б мені на 100% імпонував. Або хоча б трошечки. Але все ж кілька героїв викликали повагу й симпатію своєю виваженістю — і на тому дякую.

Головна героїня, Емі, викликає багато запитань. І головне з них: чому вона така… закрита? Мені бракувало щирості, бо її загадковість, хоч і логічна, але часом заважала сприйняттю. Ну от щось не дотягнула, як на мене.

Якщо підсумувати: книга загалом сподобалась. Написана вона легко, сюжет добре продуманий, деякі повороти справді захоплюють. Є й моменти, які зачіпають соціально важливі теми — про стосунки, які ми іноді обираємо, не розуміючи ні себе, ні партнера, ні наслідків.

Тож скажу так: якщо вас зацікавив сюжет — читайте. Це непогана історія, але наскільки вона вам зайде — залежить наскільки ви зрезонуєте з тими емоціями, які вона викликає.

Ця книжка дійсно нікого не залишить байдужим. Занурюючись у цю психологічну гру, в якийсь момент перестаєш розуміти, де саме ти знаходишся — в реальності чи в уяві героя. Це дуже сильний прийом, і мені він справді сподобався.

Я навіть провела паралель із фільмом Нолана «Початок»: щоб осягнути весь закладений сенс, передивлялася його тричі. І тут — щойно дочитала роман, закрила книжку й кілька хвилин просто сиділа, дивлячись в одну точку, осмислюючи все, що прочитала. Відразу з’явилося бажання перечитати. І це правда: як тільки береш її в руки, перше, що потім скажеш — «я хочу прочитати її ще раз». Це неймовірно, чесно кажучи.

Кожна історія вигадана, навіть реальна.
Щодо головних героїв. Джейк спершу не викликав у мене жодних емоцій — дивакуватий, і все. Інколи — огиду, тотальне нерозуміння. І навіть починаєш думати: а що ця дівчина взагалі з ним робить? Але з кожною сторінкою, з кожною деталлю історія затягує все глибше. І хоча тут немає звичних сюжетних поворотів, ти все одно не можеш відірватися. Це вже не просто подорож — до батьків Джейка, на ферму, де він виріс, — це дуже дивна подорож.

Цю книжку хочеться розтягувати на цитати. Рядок за рядком. З-поміж усіх трилерів, які я читала останнім часом, саме цей — найкращий у своєму жанрі. Він по-справжньому мене зачепив. І це не з тих випадків, коли прочитав — і «вау, клас». Тут — «Господи, що це щойно було? Як це пов’язано? Чому так сталося?»

Дивовижно, що взаємини формуються і розвиваються в умовах обмеженої інформації. Коли не знаєш напевно, що діється в голові іншої людини.

Поппі й Алекс — дуже різні, але вже десять років щоліта разом мандрували. Поки одна подорож усе не зруйнувала. Тепер у них останній шанс все виправити… і, можливо, нарешті зізнатись у справжніх почуттях.

Як же мені сподобалась ця історія, особливо після низки прочитаних трилерів підряд. Якщо бути відвертою, такі романи — це як ковток свіжого повітря. Ти повністю занурюєшся в атмосферу, в емоції, в той особливий простір між людьми, який так точно передає авторка.

Я щиро закохалась і в Поппі, і в Алекса — в їхні схожості та, на перший погляд, протилежні світогляди. Ця історія дуже зрезонувала мені: пошуки себе, спроби зрозуміти, чого ти хочеш від життя, як наповнити його чимось справжнім, як не втратити себе в буднях.

Герої не набридають, навпаки — цікаві, живі, об’ємні. Історія розвивається м’яко: минуле переплітається з теперішнім, створюючи цілісну, щиру розповідь. Але — чесно — затягує вона десь із середини, тож варто дати їй трохи часу.

Вважаю, що моє перше знайомство з творчістю Емілі Генрі пройшло на відмінно. Однозначно хочу ще!

Минуле, яке не відпускає: темний трилер із глибоким післясмаком.

З перших сторінок було зрозуміло: історія точно «зайде». Спочатку сюжет трохи повільно розкручувався, але потім не могла відірватися — більшу частину книжки прочитала за день! Бо дуже хотілось дізнатися, чим же закінчиться ця таємнича історія.

Дуже припав до душі стиль письменника — те, як він знайомить нас із кожним героєм. Ми отримуємо рівно стільки інформації, скільки потрібно в рамках сюжету, і це прикольно. Ти ніби вже всіх знаєш, але без жодної зайвої деталі. Хоча, може, навіть трохи не вистачило деяких нюансів — але це вже дуже суб’єктивно.

Особисто мені дуже імпонувала Дженна: впевнена в собі, професіоналка, яка навіть у максимально стресових ситуаціях приймає рішення з холодною головою і діє чітко.

Загалом, це якісний трилер, у якому автор майстерно веде читача сюжетом, не перевантажуючи зайвим. Тепер маю ще дві книги автора в списку бажань: "Останній страх" і "Вечірня зміна".

Алекс Майклідіс “Лють” — детектив, що читається як п’єса 📖

Мені сподобалось. Попри різні відгуки на книгу, які і бачила, в мене після прочитання залишилось якесь приємне (на диво) відчуття, і я зараз поясню чому 😊

Це якраз мій жанр: коли автор ненав’язливо втягує тебе в гру «а хто ж вбивця». Розповідь веде драматург Елліот, він же — один із гостей. І ця подача через його внутрішній голос, думки, сумніви й театралізований стиль мені дуже зайшла. Справді, ніби читаєш п'єсу, де кожне слово важить більше, ніж здається.

Детектив — класичний, з камерною атмосферою, наче ти поринаєш в 50-ті. До кожного героя встигаєш приглядітись, комусь симпатизуєш, а хтось не подобається взагалі.

Навіть виписала собі цитату: "Мені часто здається, що життя - просто вистава. Суцільна брехня. Лише видавання реальності, от і все. І тільки коли щось або хтось, кого ми любимо, помирає, ми розплющуємо очі й бачимо, наскільки вона штучна, ця змодельована реальність, у якій ми живемо."

Так, комусь історія може здатись затягнутою чи навіть простою. Але, як на мене, це той випадок, коли головне — атмосфера. Якщо любите атмосферні детективи з особистими драмами — дайте цій книзі шанс. Вона справді варта уваги.