Це історія про кохання – універсальна з одного боку і все одно кожен зрозуміє-побачить її по-своєму.

Маріанна і Конелл познайомилися у школі, де він був зіркою, а вона – дивачкою, яку не надто люблять. Продовжили спілкуватися в університеті, де помінялися ролями – тепер вона улюблениця компанії, а він – одинак. Маріанну з дитинства б’ють, її сім’я далека від ідеальної. Конелла виховує мама, яка вміє показати свою любов і розуміє сина.

У них склалися дивні стосунки – ніби любов, але «не кажи про це нікому», ніби прив’язаність, але «у мене є інша», ніби душевна близькість, але «ні, ми не пара».

Роман про те як складаються їхні стосунки, як вони змінюються разом з героями, як переживають соціальну прірву, недоговореність, взаємні образи і внутрішні проблеми кожного. Як відсутність комунікації заважає нормальним стосункам і що таке ці «нормальні» стосунки.

Літературний критик Галина Юзефович написала, що це роман «о любви, которая заканчивается, — и это нормально». Але я з нею не погоджуюся)

Як на мене, травмована Маріанна просто не вміє відстоювати своє. А Конелл не знає чого він хоче від життя. І тому все закінчилося, бо закінчилося.

Невміння проговорювати проблеми і почуття словами через рот – ось що не дає героям бути щасливими. А зовсім не те що любов закінчилася і пора їм розійтися.

Авторка пише рваними фразами, шматками внутрішніх монологів, стиль — ніби «вотсап розбухлий до роману» пишуть рецензенти. Але, хм, хіба не так ми спілкуємося? Короткими повідомленнями, залежними від інтонації, з якою ти їх прочитаєш. Незакінченою перепискою, до якої можна повернутися через місяць з того самого місця. Цей текст - наші реалії.

Мені сподобалося. Але якщо думаєте впізнати тут своє перше кохання – не тіште себе ілюзіями. Хоч про ваші стосунки і не написали книжку, маю надію вони були більш щасливими, ніж у Конелла і Маріанни)

Як і від більшості бізнес-книг враження від цієї у мене неоднозначні. Бо вона про досвід, а він, як відомо, річ індивідуального користування.

Історія хлопця, який став мільйонером у 26. Про інший хід думок і освіту, яка не завжди важлива. Про вміння приймати рішення, нести за них відповідальність і розуміти довгострокові наслідки цих рішень. Про компанію Zappos, місія якої — жити щасливо і дарувати "ВАУ" іншим.

Культура Zappos – це щось неймовірне. Сервіс як пріоритет компанії у найширшому розумінні. Від телефонних дзвінків і до складських операцій. "Ми не прописуємо скріпти і не рахуємо хвилини розмови. Ми просто дбаємо про те, щоб оператор зробив усе можливе і неможливе для клієнта".

Я й сама вважаю, що турбота про клієнта це дуже важливо. Але все одно не можу собі уявити як у них це "в'яжеться" з іншими операційними задачами компаніями.

ЦА - Zappos продає всім? Тобто нікому конкретно? Як може бути пріоритетним відповідь на 1500 дзвінків на день, якщо у клієнтів конвертується тільки 5% дозвонювачів?

Максимальна прозорість — якщо ви дивилися "Сферу" - то розумієте моє відношення до такого позиціонування компанії — я не дуже в це вірю.

Люди, які працюють в компанії і які мають повну свободу дій заради "вау" клієнта, мають бути підібрані правильно. Не знаю як можна визначити "своїх" людей навіть під час серії співбесід та інших кадрових процедур. І не розумію як можна (і чи варто) відмовляти класним спеціалістам, бо вони не зовсім вписуються в культуру компанії.

В Zappos вийшло. Це круто, я щиро цим захоплююся і сама б хотіла там працювати) Та мені здається ця історія не може бути повторена.

І ще один висновок — треба вчитися грати в покер! Це виховує вміння думати на перспективу і не плутати правильне рішення та індивідуальний результат.

Ілларіон Павлюк трошки посунув Макса Кідрука на п’єдесталі письменників, які мають у мене кредит довіри. На момент написання цієї рецензії я прочитала вже 3 книги автора.

Я не знаю як і чому так довго ігнорувала цю книжку.

Хоча ні, знаю. Все, що я чула про цю книгу, було захоплення, інколи з поясненнями, інколи без. А
у мене на чужий захват – банерна сліпота. Бо захват інших формує завищені очікування, які дуже часто не справджуються. Так було вже з кількома авторами, яких дуже хвалили, а мені не сподобалося. Тож пітьму я ігнорувала так довго як могла. Але настала й моя черга.

Я не буду писати, що це найкраща книга року, бо бачу купу причин чому вона може не сподобатися. Вона величезна – 650 сторінок. Я взагалі здивована, що так багато людей прочитало її. Вона похмура і гнітюча. Вона наповнена алюзіями й прихованими сенсами, які доволі складно зчитати й зрозуміти.

Тому я не буду переконувати вас її читати. Але скажу, що мені – неймовірно сподобалося.

Після того як я продерлася через перші 50 сторінок незрозумілого тексту, я захопилася. Це неймовірна історія, схожа на торт Наполеон – різні шари, різні сенси. Можеш ковтати усе разом або частинками, тільки те, що тобі відгукується. Можеш читати цю історію по різному залежно від того, у що віриш.

Історія кримінального психолога Андрія, який їде у маленьке селище на краю світу, щоб знайти маленьку дівчинку, яка загубилася в місці, де «полює» серійний маніяк.

Історія про байдужість, яка є найбільшим гріхом. Про чесність із собою і те, що зло не буває маленьким.

Кілька волосинок на моїй голові стали сірими від страху під час читання, але я отримала багато задоволення і ще більше інформації для роздумів.

Тож коли відчуватимете, що готові – спробуйте.