Жах, огида, заперечення, злість і напевно якась дрібка надії та сподівань. І це лише маленький список емоцій, які змусила мене відчути Колін Гувер під час прочитання її книги.
Незважаючи на те, що в цій історії мені не довелось читати про гори трупів, ріки крові чи потвор, які ховаються в темряві, авторці безумовно вдалось полоскотати мені нерви та зачепити за душу так, що перегорнувши останню сторінку, я продовжувала чіплятись за неї наче це дасть мені правильну відповідь на останнє питання – якою ж правдою вона маніпулює?

Зізнаюсь, незважаючи на всю відразу, яку я відчувала до Веріті під час читання її автобіографії я до останнього була впевнена, що саме Джеремі є антагоністом даної історії. Можливо це була лише моя упередженість, щодо ролі матері – насправді мені було дуже складно сприймати жінку, яка має відігравати найважливішу роль у житті дитини - з такої, негативної, сторони (хоча реальний світ не рідко доводить, що жінка, яка тебе народила – не завжди «мати» - у всьому розумінні цього слова). А можливо це була просто моя версія найбільш очікуваної (ні) кінцівки.

Підсумовуючи скажу, фінал все-таки був набагато кращій ніж я очікувала, можливо навіть логічним в якомусь сенсі, адже хороший письменник – це той який змусить тебе повірити в історію, що він написав. Тож, залишається питання, якій саме історії Веріті вірити, автобіографії чи останньому листу?