«Рослини і люди. Рослини слід любити належним чином, щоб вони вижили. Те саме стосується й людей. Ми покладаємося на своїх батьків від народження. Ми думаємо, що їхня любов даватиме нам стимул до життя. І якщо батьки любитимуть нас як належить, урешті-решт ми станемо кращими. А якщо нами нехтувати…Якщо нами нехтувати, ми стаємо безхатьками, нездатними здійснити нічого значущого.»

Мій настрій і почуття вимагали ще більше емоцій.сліз.розбитого серця.щирого і гарного кохання якого не зустрінеш в реальному житті. Тож після всіх відгуків і очікувань я вирішила, що ця книга саме те, що треба.

Я ПОМИЛЯЛАСЯ 😔

З моєю любов'ю до історій на реальних подіях, про вбивства і розслідування, про жорстоке ставлення людей - ця книга здалась мені наївною, поки я не дочитала до кінця і не дізналась, що ця історія писалась зі спогадів авторки. Страшно уявити, що відчувають жінки живучи з такими монстрами кожний день із року в рік, якщо звісно жінка не прийме рішення бігти від нього якомога далі.

Ця книга про аб'юзні стосунки і про жіночу силу.
Мені подобаються люди, котрі роблять висновки із стосунків своїх батьків і стараються не повторювати їх помилок в своєму житті. Саме так бореться Лілі, вона не хоче повторювати помилок своєї мами, вона не хоче терпіти приниження і біль через неврівноваженість свого чоловіка, не хоче, щоб її дитина була свідком цих жахіть і в майбутньому підсвідомо не шукала такого ж чоловіка, як батько.

Я в захваті! Роман динамічний, цікавий, загадковий, таємничий та моторошний. Мені було б страшно потрапити в місце подібне Буськовому Саду.

А ще в цій книзі я вперше зустріла ідею порівняння людей по їх гріхам і наявність так званого Чоловіка в Червоному, який відіграє роль перевізника між реальністю та потойбічним світом. Мені це здалося цікавим.

Щодо самого селища, то Буськів сад предстає перед нами, як у замкненому часі. Село з якого не можливо втекти і в якому немає кладовища. Людей вбивають але вони повертаються та не пам’ятають свого минулого в цьому місці до смерті. І все повторюється знову. Буськів Сад наче живий привид з гніючими людьми у ньому. Просто фантастично продумано!

Сніг, усюди сніг. Все настільки білосніжне, що мружаться очі. Холодний вітер пронизує все тіло, аж до кісток. Смертельна краса Альп може заморозити будь-кого, навіть самого підготовленого альпініста. Будь обережним приїжджаючи в холодні тенета гір.

Книга починається привабливо, а саме зі зникнення відомого архітектора. Саме той архітектор, який вирішив переробити лікарню для людей хворих на туберкульоз в шикарний готель.

...є такі дитячі травми, які не проходять навіть з плином часу. Травми, які будуть переслідувати все життя, не давати спокою, наче рана з якої не перестає сочитися кров. Особливо якщо ця травма пов'язана з ріднею.

Елін - детектив у відставці. Вона приїжджає в Альпи до свого брата на весілля, знайомиться з нареченою. Правда наступного дня виявляється, що наречена зникла. Не залишивши й сліду, а з часом спускається лавина перерізаючи шлях відходження. Тож Елін єдина хто тут і зараз може взятися за цю справу.

📍В мене бігали сироти шкірою від проникнення у минуле Санаторію. Про жахливі історії хворих, про літальний кінець при не відомих обставинах. Від звірства волосся ставало дибки. Сюжет продуманий до дрібниць, зроблений наче пазл, що розкинутий по всьому готелю. І це не просто метафора. По всьому готелю реально висіли скриньки з частинкою санаторію. А при кожному вбивстві, адже воно було не одне, вбивця залишав браслети з номерами хворих з минулого. (От зараз розповідаю і вже бігають мурахи) Я підозрювала чи не кожного у готелі і як завжди не влучно

З Ґанібалом Лектером я давно хотіла ознайомитись. І ось нарешті цей момент настав. Я зробила перший крок в кримінальні пошуки з Томасом Гаррісом.

Мене зачаровує робота ФБР. Всі ці начебто занудні пошуки, лабораторії, аналізи, психологічні портрети, відбитки й т.п. приваблює мене. Особливо цікаво, коли вони відстежують якихось екстраординарних вбивць.

Знаєте, це схоже на полювання, де є хижак, здобич і мисливець. Споглядати на протистояння хижака і мисливця - неперевершено. Погоня по кривавим слідам, винюхування, збір зачіпок, страх і лють перед не відомим.

На жаль Лектера було мало в цій частині, але натомість нам подали цікаву особистість (якщо так можна виразитись). Саме цій особистості автор приділяє багато уваги розповідаючи про його життя, думки, скоєні вчинки. Мене завжди дивували такі персонажі, які на людях більш менш нормальні, а поза роботою, вечорами чи на вихідних вирізають людей сім‘ями, наче то таке собі хобі. Але цей чолов‘яга вразив мене своїми неочікуваними почуттями. Невже такий розважливий та холоднокровний чоловік спроможний на симпатію, любов чи будь-які інші теплі почуття. Аж не віриться 🤔

Я була в захваті від споглядання на життя Лектера в соціумі. Як він насолоджувався життям. Смакував вина та їжу. Відвідував виставки, театри, собори, симфонії. Загалом він практично вів життя звичайної людини.
Але саме захопливе було бачити, як він вправно уникав стеження і спроби схопити себе. Адже вороги не знали хто на справді жертва в цій грі 😉

Мене вражав той зв’язок що створився між Лектером і Старлінг. Його відношення до неї і її відношення до нього. Не дивлячись на те, що обкладинка проспойлерила кінцівку книги - це зовсім не розчарувало мене. Навпаки мене наповнювали неймовірні емоції, які не можу передати словами. В мене не сходила посмішка останні сторінок так 30 🥰
Мені навіть трохи сумно, що ця історія скінчилась. Хоча я би назвала цей кінець новим початком.