Коли читаєш книгу, в якій немає жодної сторінки без матюків, абсолютно всі герої похмуре бидло, а дії відбуваються в маленькому містечку, яке ззовні завмерло десь у 90их, то навряд очікуєш якихось глибоких сенсів.

Дочитавши книгу, перша думка була з невеликим роздратуванням: «Такого намудрив цей Половінко».
А потім прокидаєшся зранку, знову перечитуєш останні кілька розділів і буквально прозріваєш. Глибокі сенси, набагато глибші, ніж можна було навіть уявити.

Мабуть, так і в житті, якесь похмуре бидло може виявитись набагато глибшим, ніж людина в окулярах, яка знає багато розумних слів, але не завжди їх значень.