Дочитувала я це вже через силу. Мені було нецікаво і дуже-дуже нудно🥲
Я просто обожнюю дарк академію і для мене ця книга наче ляпас. Настільки картонних персонажів ще треба постаратися зробити, мені було абсолютно начхати на всі їх переживання та проблеми, бо я не повірила жодному їх слову. Мене бісили абсолютно всі герої і їх нелогічні вчинки.
Сюжету як такого начебто взагалі й нема. 90% книги нічого (!) не відбувається 😵‍💫 Тільки пафосні діалоги та філософські роздуми заради філософських роздумів. Навіть навчання як такого не прописано: всі просто займаються якимись дослідженнями і ВСЕ, нам навіть нормально не розкажуть якими саме😭
Про магію я мовчу: авторці наче було ліньки пояснювати як вона працює, магія є і просто живіть з цим фактом.
Навіть не знаю, чи буду тепер чекати продовження, хоча можливо далі буде краще, але віри в мене нема... Ще й редактура дивна, наче окремі шматки тексту проганяли через ШІ, бо навіть перечитуючи уривки взагалі не розумієш про що тут мова.
Не хотілось би мені казати, що це розчарування року, але, мабуть, так воно і є, що сумно, бо серія доволі популярна.
Я б поставила оцінку 1/10⭐️, але накину ще одну зірочку виключно через шикарне оформлення книги, вона дуже красива.

Якщо хочете дарк академії, таємних товариств та магії, краще підіть почитайте Дев’ятий дім, ось там все реально круто вийшло.

#zymovyi_marafon

"Ви питаєте, чи я бачу сни? Аякже. Інколи - про тварюку, яка вилізла з колодязя, і тоді я прокидаюсь, затискаючи рот руками, щоб заглушити крик. Але з роками ці жахіття приходять у мої сни дедалі рідше. Теперь частіше сниться поле, вкрите маками. Сниться "червона надія" (с) Стівен Кінг.

Це не класичний Кінг. Це не Кінг, від історій якого холоне кров та сняться кошмари. Це Кінг, який дарує надію на щасливе майбутнє для світу своїх героїв.
Ти майже відчуваєш як твої руки торкаються макових квіток Емпісу, як метелики-монархи кружляють над головою, як вірний компаньйон собачка Радар щасливо бігає поряд з тобою. Казковий світ навколо перетворюється на справжній, навіть затуманюючи спогади, як у старому сараї містера Боудіча треба було спускатися страшними довжелезними кам'яними сходами, у темряві, під звуки шуршання кажанячих крил, щоб потрапити нарешті в це фантастичне місце.

Це дійсно казка, з фантастичними істотами, з магічними подіями та аж до болю в душі реальними життєвими історіями. Тебе збиває з ніг те Зло, що оселилося в цьому світі, і та хоробрість, з якою головний герой разом з друзями протистоять йому.

Це може здатися простим сюжетом: щось про "обраного героя", який через усі негаразди врешті-решт долає ворога. Але варто пройти цей шлях разом з ним і ти розумієш, що за ілюзією казкового світу сховані справжні переживання, питання людяності та важливості таких простих, та й водночас складних, речей як дружба, відданість та правильний моральний вибір.

Майстерно написана історія, яка просто не може залишити байдужим. Мені здається, що я насправді прожила ці жахливі дні під Куполом у Честер Міллі разом з головними героями. Деякі події шокували, деякі викликали сльози, іноді хотілося просто кричати у весь голос від несправедливості.
Стівен Кінг знову яскраво доводить істину: головне зло в цьому світі не монстри, а люди.

Це, мабуть, перший роман Кінга, який мені було важкувато читати. Не через історію, а через структуру тексту. Це монолог, він не поділений на розділи, і переклад своєрідний. Багато діалектики, яка звичайно додає реалізму, якщо тримати на думці, що головна героїня вже бабуся. Але перші 40 сторінок особисто мені треба було продиратися через текст, далі вже звикла і було звісно легше, але все одно було трохи не зручно читати цю говірку.

Щодо сюжету, то тут питань немає. Мені сподобалося, як історія переплітається з Джералдовою грою, кульмінаційний момент - події, які розгортаються під час затемнення - максимально кінговські та навіть моторошні.

Те, що оповідається на початку роману, коли Долорес знайомить нас з Вірою Донован, для мене було неймовірним емоційним атракціоном, від сміху до огиди, від жалю до розуміння.
Загалом, враження від сюжету - 10/10, від структури - 5/10, тому в середньому оцінюю Долорес Клейборн на 7 зірочок з 10. Це не найкращий роман Кінга (на мою особисту думку), але я взагалі не пожалкувала, що прочитала, було круто🔥

Саме ця книга була моїм першим знайомством з Кінгом, ще давно-давно, років 15 назад, і ось нарешті я перечитала цю неймовірну історію і вона мені сподобалась навіть більше, ніж першого разу😁

Це максимально класичний Кінг, багато деталей, яскравих описів, подробиць, які на 100% занурюють тебе в атмосферу цього грандіозного і моторошного готелю Оверлук.
Якщо в підлітковому віці для мене провідною лінією були саме жахастики, привиди, що лякали (номер 217 назавжди закарбувався мені в пам’ять 😅), то у більш зрілому віці мене більше захопило, як майстерно було описано психологічний стан героїв, їх перетворення під дією сил готелю, як минулі травми і проблеми не відпускають і ти разом з персонажами переживаєш цей шлях, цю руйнацію, цей хаос, це почуття ізоляції і відчаю від безвиході.

Дуже атмосферно, ідеально для осінніх/зимових читань.