книга просякнута тугою.
тугою світлою, прохолодною, невловимою, як місто, котре враз зникло, і ніхто не знає, що воно за одне і куди поділося.
тугою, в котрій комфортно, від якої всміхаєшся і замружуєшся, як від вже осіннього сонця в кінці серпня.

здавалося б маленька книжечка, ще й розбита на два оповідання, але насичена, як пізні яблука, чи виноград, солодка і терпка.
особисто мені більше прийшовся до душі «Лебедин», подобається, що його можна дешифрувати по різному, під настрій, під людину. можна уявити, що нема чого дешифрувати і, якоюсь мірою, також мати слушність.
кумедно, що читаючи, я виразно побачила «Лебедин», хоча здавалося б…

це книга, котру можна читати не лише через те, що відгукнулась анотація, чи жанри, а за саму мову : теплу, тривку, з нотками диму. хочеться тримати на столі, як улюблений смаколик :)