Щож, я вражена. Давно книга не приносила мені таке задоволення. І в перше я стикаюсь із чимось подібним. Я встигла проникнутися героями, як наче сама є однією із особистостей головного затійника роману.

Я щиро дивуюся авторові. Просто геній. За той місяць, поки я читала «Загадку», встигла прожити життя довжиною в десятиліття. Хоч може і здатись, що роман затягнутий, я скажу, що його перенасиченість - це старовинне, густе вино. Його потрібно читати порціями і насолоджуватись кожним словом, поринати в різні часові проміжки разом із автором, а потім блаженно смакувати прочитане перед сном.

Від книги очікувала або невдалу адаптацію, або сміливе і влучне літературне рішення. Що ж, вона приємно здивувала.
Автор нічим не поступається відомим класикам сучасного зарубіжного детективу. Місцями навіть краще, тому що пише про щось вже дуже нам всім знайоме, а для когось рідне. До того ж Іларіон має свій унікальний почерк: він використовує змінений психологічний стан людини, чим заплутує читача в край, бо важко відрізнити реальність від уяви головного героя.
Від відомої історії про Вія, там лише вбита панночка та Хома Брут. І з мінусів - це дійсно мало розкрита тема Вія. Декілька разів про нього згадували, а чого згадували так і не розповіли.
Одже, тверда 8.

Відчуття, що книгу написав підліток. Занадто передбачувана та сира. Головна тема книжки - санаторій, не розкрита зовсім. Я вже мовчу про оформлення прямої мови…