В літературі, поміж іншого, я дуже ціную власний, унікальний голос автора і ні на що не схожий стиль оповіді. Звісно, письму поляка Радека Рака, який створює неймовірні тексти на перетині магічного реалізму та фентезі, притаманні не лише ці чесноти, бо є там і магія оповіді про закинуте в часі і просторі невеличке гірське село у Карпатах, є там і магія народних повір’їв та химерних казок, які колись знали лише мешканці таких гірських карпатських сіл, а тепер знає і Радек Рак – йому їх розповів його дід, а вже письменник розповідає їх нам. Взагалі ця повість вся просякнута магією, яка діє на різних рівнях і різним чином, але магія ця позбавлена дешевої шаблонної фентезі-атрибутики, бо, вочевидь, вона є справжньою, вірніше була колись в тих місцях і в ті часи, про які оповідає Радек Рак.

Якщо ж геть коротко про те, на що це схоже, то під певним кутом зору «Покликання Івана Мровлі» можна сприймати як польську відповідь на «Сто років самотності» Маркеса, але, все ж, при всій повазі до іменитого колумбійця, «Покликання Івана Мровлі» мені подобається більше.

Прекрасна повість для дітей, яка на диво суголосна нашому буремному часу. Коли я ще малим читав, а потім багато разів перечитував «Землю світлячків» з чудовими ілюстраціями Ігоря Вишинського, які додають додатковий потужний вимір оповіді, я не міг знати, наскільки пророчою може виявитися ця дитяча книжка про те, як на мирний лісовий народ пішли війною давні почвари, що піднялися з чорних печер і болотяних глибин.

На мою думку, «Земля світлячків» – одна з найкращих дитячих книжок не лише у нашій літературі, а й у світовій і стоїть на одному щаблі з оповідями, скажімо таких майстрів, як Астрід Ліндгрен чи Туве Янсен.

Коли я читав цей роман у далекому тепер 1999-му він мене захопив, збурив і вжахнув, багато в чому сформував мої подальші погляди на літературу, на сприйняття історії, на феномен влади та пропаганди. Це дуже майстерно написаний, а тому по-справжньому страшний роман про владу і про те, що влада може зробили з окремо взятим індивідом, який не відповідає уявленню влади про місце цього індивіда в соціальній системі. Орвелл відверто, без прикрас і зайвих метафор показав, як діє сучасна влада, її механізми впливу, примусу, домінування, врешті-решт, механізми, за допомогою яких влада перекроює свідомість цілих народів та поколінь. З часу написання роману у 1948 році досі нічого не змінилося, описані Орвеллом методи досі активно та успішно застосовуються, найкращим і найстрашнішим підтвердженням чого є війна, яку зараз веде проти нас рф.

Відколи я вперше у 2016 році прочитав цю поки що дилогію (у перспективі – трилогію), творчість Пітера Воттса досі для мене стоїть доволі осібно від іншої літератури, перебуваючи на дуже високому, практично недосяжному для більшості книжок п’єдесталі.

Пітер Воттс чудовий оповідач і талановитий літератор, а ще допитливий вчений, який цікавиться багатьма передовими напрямками сучасної науки. Це дозволяє йому створювати приголомшливі романи про наше можливе майбутнє і моделювати ті виклики, які, можливо, чекають на нас за найближчим поворотом прийдешніх років. На відміну від дуже багатьох книжок про майбутнє, романам Воттса доводиться вірити, бо так він пише, бо він дуже добре знає, про що пише, бо, врешті-решт, ми таки рухаємося за сценарієм передбачень Воттса. Єдине сподівання, що десь таки Пітер Воттс прорахувався, і все ж таки у нас в майбутньому є примарний шанс хоч у чомусь залишитися людьми у всіх сенсах цього поняття.