Дуже химерна і гротескна "казка". Це був один із тих творів, які я прочитала в школі "бо треба", і довго не могла зрозуміти своїх вражень від нього.

З одного боку, там є фантастичні елементи, магія, яскраві чудернацькі персонажі. А з іншого - це зовсім не легка казочка, а складний і важкий текст для дитячого сприйняття.

Коли я читала, то не могла повірити, чому всі герої такі сліпі. Мене це буквально бісило, бо вони захоплювались якимось абсолютно бездарним, огидним і неприємним створінням, навіть, коли воно поводилось жахливо, і ніхто нічого не бачив.

Сам Цахес викликав у мене просто огиду. Він був втіленням всього неприємного, штучного, поверхневого, несправедливого. Але можливо саме через це книжка й запам’яталась. Вона чіпляє і виводить з себе))

Насправді Гофман навмисно робить усе настільки гіперболізованим, щоб показати, наскільки часто люди в реальному житті захоплюються чимось удаваним та "глянцем".

Це як стьоб над сучасними "інфлюенсерами", що стали знаменитими просто тому, що стали)). Цахес - це образ успішного самозванця, який користується чужими талантами, отримує аплодисменти, нічого не зробивши.

Але Гофман нагадує: не все те, що блищить - золото. І часто такі "крихітки Цахеси" збирають всю увагу, а справжні таланти лишаються в тіні.

Тож ця історія вчить нас критично мислити, і звертати увагу на суть, зміст, а не тільки зовнішню обгортку.

Це одна з найвигадливіших книжок, які я читала в дитинстві, і є однією з моїх найулюбленіших з того часу.

Барон Мюнхгаузен розповідає свої пригоди з такою впевненістю, що все ним розказане, навіть, не піддаєш сумніву. Попри те, що його історії суперечать законам фізики та розбивають рамки логіки😀. Польоти на гарматному ядрі, витягування себе за волосся з болота? Та за просто!

Також ця збірка невеличких історій є класним тренажером для фантазії. У школі після неї нам давали завдання: написати власну пригоду в стилі Барона. Це був перший раз, коли я зрозуміла, що можна вигадати що завгодно і це буде класно, бо немає меж!
Вже не пам'ятаю, про що саме я писала, чи то про Місяць зі спагетті, і як Барон зробив собі з них вечерю, чи то про порятунок на бульбашці з жувальної гумки)) Але не тільки читати, а й створювати було захопливо і весело.

Окрім того, зараз я розумію, що хоч стиль книжки й не повчальний, а абсолютно безтурботний та розважальний, та все ж вона дечому вчить - що не буває безвихідних ситуацій.

У Барона завжди знаходиться нестандартне рішення, іноді абсурдне, але саме в цьому і є геніальність. Це свого роду маленький маніфест креативного мислення.

Світ не завжди логічний, але якщо ти мислиш вільно, з гумором і уявою - вихід знайдеться. Бо якщо ти думаєш, що все втрачено - уяви, що ти Барон Мюнхгаузен і тоді щось точно придумаєш або витягнеш себе за косичку з багнюки 😉

Цей твір був у списку позакласного читання ще в школі, і я його тоді прочитала випадково, гадавши, що він обов'язковий. 🤪 Потім злилась: довга, якась чудна історія у 2-х томах, і зовсім не схожа на "серйозну" літературу, яку тоді задавали у програмі. Але зараз, через десяток з гаком років, рада, що знайома з цим незвичним твором))

Історія побудована як серія абсурдних ситуацій, які стаються зі Швейком на шляху до фронту у часи Першої світової. Але за примітивною комедією ховається критика бюрократії, війни та абсурду "великої системи".

Сам Швейк схожий на дивного типа біля під’їзду, що розповідає історії, від яких то смієшся, то вуха в'януть. Чи то він реально "простофіля", чи просто всіх дурить - так і не зрозуміло😅

Стиль трохи розтягнутий, з надмірними деталями, що втомлюють. Часом читати було важко через ті всі довжелезні історії, які Швейк вставляє до кожної розмови. , Але це теж частина атмосфери: створює відчуття в’язкого абсурду, в якому всі ми трохи застрягли.

Ця книга зайде любителям класичної сатири, фанатам "чорного" гумору, тим, хто цікавиться європейською історією, і всім, хто дивиться на світ з іронією. Особливо, якщо ти працюєш в якійсь державній установі чи структурі😄

Дуже поетична і тендітна історія. Ніби й дитяча казка, але водночас сповнена дорослої філософії. Цікавим є те, що тут майже немає "героїв" у класичному розумінні, зате є образи, метафори й символи. Сам стиль написання досить легкий, образний, а кожна фраза майже афоризм.

Ця книжка нагадує про те, що "важливе очима не побачиш", і що дорослі часто забувають бути живими.
Тому рекомендую "Маленького принца" тим, хто почувається загубленим або втомленим. Тим, хто хоче згадати себе дитиною або хоче навчитися бачити серцем. Це книжка не вікова, а скоріше для стану душі.