колись Отем і Фінн були просто нерозлийвода. жили по сусідству, їхні мами дружать, та й самі вони з самого дитинства весь час проводили разом. але згодом, як це часто буває, прийшла дорослість - різні компанії, інтереси, погляди… і вони віддаляються одне від одного. хоча, можливо, якісь почуття між ними все ж залишилися? 😌

історія подається від імені Отем. і поступово стає ясно: вона давно й сильно закохана у свого колишнього найкращого друга. але зізнатися в цьому собі чи комусь — страшно. вона боїться, що її не зрозуміють, що все піде не так. тому мовчить, робить вигляд, що все добре, і навіть будує майбутнє з іншим хлопцем, щиро сподіваючись, що все вдасться. але, як не крути, почуття є почуття...

хоча багато хто пише, що це книжка для школярок, я б не сказала, що вона легка й повітряна. тут порушено багато складних тем: проблеми підліткового життя, непорозуміння в родині, страхи, самотність, складні вибори.
і найголовніше — ця історія про те, як ВАЖЛИВО не тримати все в собі, а ГОВОРИТИ.

я до останнього сподівалася на щасливий фінал. дуже хотілося вірити, що перша сторінка книги — це вигадка, початок роману Отем, а не реальність. але кінець виявився зовсім не таким, як я очікувала. чесно? плакала не одну хвилину.
і саме за ці емоції ставлю книжці 10. 💔

з історією Піп я познайомилася зовсім нещодавно, але настільки захопилася, що в очікуванні фіналу навіть переглянула серіал (спойлер: не раджу — розчарування суцільне). тож і до третьої книги я підходила з дуже високими очікуваннями.

і початок був дійсно багатообіцяючим! переживати разом із Піп її посттравматичний стан - це справді сильний емоційний досвід. сцени на подвір’ї, її відчуття, усвідомлення, що щось іде не так — усе це написано напрочуд атмосферно й напружено. мене аж мороз по шкірі брав і хотілося вдома озиратись через плече. трилер працював на повну. 😅
але далі… щось пішло не так.

(обережно, СПОЙЛЕР!)
коли сталася очікувана кульмінація із викраденням, оповідь раптом стала для мене дивною. я так і не зрозуміла, чому Піп вирішила, що місце злочину з купою ДНК і очевидними доказами не переконає детектива Гокінса у тому, що тут сталося і хто насправді винен у злочинах Срібної Голови. можливо, я просто не до кінця зрозуміла саму Піп навіть після трьох книг…

тож фінал здався мені трохи притягнутим за вуха. складається враження, що Голлі Джексон або втомилася, або не планувала перетворювати цю історію на трилогію — важко сказати.

втім, попри всі нюанси, історія для мене на 8/10, бо перша половина книги - це суцільна напруга, мурашки та емоції. і це варте уваги. 🙂