Нові відгуки

У другій частині автобіографічної трилогії описано шлях дівчини з робітничого району Копенгагена до першої виданої книжки. Тут знову блискуче змальоване суспільство, події особисті та світового масштабу: прихід Гітлера, пошуки першої роботи, сепарація від батьків, віра в себе і свої вірші. Книжка гарно ілюструє, як важливо, щоб знайшовся хтось, хто повірить у тебе. Ще цікавим було те, що Туве визнає: не одразу писала хороші вірші, але не зупинялася і з часом навчилася робити це краще. Тут немає стільки метафор як у першій книжці, є спроби стосунків

У всіх нас більше спільного, ніж нам здається. Двадцяті в Копенгагені мало різняться від, скажімо, п'ятдесятих в Україні. Пишучи про своє дитинство, Туве створює соціальний портрет цілого часового відтинку в антуражі з безробіття, алкоголізму, домашнього насилля та забобонів. Вона - дівчинка, в якої з дитинства в голові гірлянди зі слів. Маленька книжка, яку потрібно читати довго, смакуючи кожну метафору.

«Заміжжя» — найтемніша, найвідвертіша частина трилогії. Туве вже доросла, письменниця, успішна — але щасливою її це не робить. Шлюб за шлюбом, залежність, внутрішній хаос, пошук любові й сенсу там, де їх немає. Це книга про руйнацію — тіла, душі, ілюзій. І водночас про неймовірну силу — писати про це, пережити це, вижити. Читати важко. Але перестати — неможливо. Це безжальна автопсихографія, яка не шкодує ні читача, ні авторку. Книга увійшла в мій особистий топ-10 книг 2025 року. Є над чим подумати після прочитання ще деякий час.

«Юність» Туве Дітлевсен — це продовження болісної правди. Це не романтична історія дорослішання, а гірка хроніка боротьби з власною уразливістю, бажанням бути почутою і мрією писати — попри все. Мені сподобалось, як чесно вона пише про сором, сексуальність, розчарування, перше кохання, провали і зраду самої себе заради «нормальності». Прочитала за один вечір — і ще довго носила її в собі.

Це не просто книга — це крик зсередини. Маленька Туве з «Дитинства» — не вигаданий персонаж, а справжня дівчинка з болісно гострим відчуттям світу. Її реальність — не казка про щасливе дитинство, а тісна, душна квартира, де любов – умовна, а мрії — небажані. Читаючи цю книгу, я постійно ловила себе на тому, як щось щемить всередині. Бо, здається, кожен з нас у дитинстві хоч раз почувався не на своєму місці, чужим, а Туве жила в цьому стані постійно. Письменниця чесно, без прикрас пише про страх бути не такою, не вписуватись, не відповідати очікуванням матері, суспільства. І в цій чесності — велика сила. Ця книга може бути болісною, але її точно варто прочитати. Адже вона очищує, змушує задуматися — про власне дитинство, про те, що ми несемо з собою все життя, навіть коли здається, що давно виросли. Читаючи «Дитинство» дуже хотілось обійняти маленьку Туве та сказати їй: «Я тебе розумію. Ти не сама. Чуєш?» Однозначно рекомендую!

"Дитинство" і "Юність" залишилися позаду. "Заміжжя-залежність" — не відпускає. Вона осідає в голові, пронизує тіло і не дає змоги залишитися байдужим. Це найважча книга трилогії, її кульмінація і, водночас, найболючіша точка. Ця книга — наче вивернута навиворіт душа. Оголена, правдива до болю, наповнена безнадією, що буквально вшита в кожен рядок. Туве пише просто. Її стиль лаконічний, прямий, без прикрас і вигадок. І саме тому слова влучають у серце, розливаються всередині солоним морем туги. У цій частині життя Туве набуває трагічної глибини. Молода поетеса губиться у своїх численних закоханостях, а згодом — і в самій собі. Наркотична залежність поглинає її, позбавляє світла — у буквальному і переносному сенсі. Туве не може виносити денне світло, її дні — суцільна темрява, штори щільно закриті. Світ навколо здається їй потворним, сірим, безнадійним. Боротьба із залежністю стала для Туве постійною супутницею. Вона вела її до останнього подиху. І, зрештою, програла. Ця надзвичайно талановита жінка наклала на себе руки. Ймовірно, саме ця книга — остання з написаних нею.

"Юність" — це вже зовсім інша Туве. Це не розмиті, майже сновидні картини дитинства. Це пробудження. Це дорослішання — з болем, сумнівами, але й з першим справжнім досвідом свободи та вибору. Туве 14–18 років, вона шукає себе, свою справу, своє місце у житті. І цей пошук не завжди рівний, не завжди надихаючий. Її звільняють з роботи за надруковані вірші. Начальник виявляється дурнем двічі: спочатку, коли купує журнал, а потім — коли карає підлеглу за власну необачність. Але Туве тримається. Вона шукає можливість жити окремо, навіть якщо доводиться знімати дешеву кімнатку у дивної пані — прихильниці Гітлера. У центрі оповіді — її внутрішні переживання. Роздуми про сексуальність, цноту, стосунки. Разом із подругою вони обговорюють чоловіків, шлюб, інтим. Мати Туве марить тим, щоб якнайшвидше "прилаштувати" доньку — і жити у неї "на утриманні". Але сама Туве вже не дитина. Вона хоче свободи. Для себе. Для свого письма. Спочатку мені здавалося, що перша частина стане найцікавішою з трилогії. Але, на мій подив, саме "Юність" виявилась глибшою й наповненішою. Якщо перша частина — це наче далеке, розмите сновидіння, то "Юність" — вже майже реальність, з конкретними рішеннями, ризиками, самостійними кроками. Спроба вирватися. Прагнення бути самостійною, незалежною — навіть ціною самотності, фінансової нестабільності, нерозуміння з боку родини. Трилогія вибудувана дуже грамотно: ми рухаємось від темряви до світла, хоча "світло" тут — поняття відносне. Потік свідомості без зупинок трохи втомлює, але загалом дуже сподобалось. Ця трилогія варта вашої уваги.

Це одночасно й жахлива, і прекрасна книга. Або, точніше, — прекрасна у своїй жахливості. Автофікшн — жанр, який лежить на межі між автобіографією та художнім твором, — підсилює ефект, бо розумієш: усе це можливо було правдою. Не факт, що буквально, але достеменно — емоційно. Данія, 20–30-ті роки XX століття. Глибоко болісна історія про дитинство. Про дівчинку, зламану зсередини, самотню, покинуту. З одного боку, це роман дорослішання, з дитячими мріями, фантазіями, поетичними спробами. Але з іншого — це історія виживання. І хоча не кожен з нас зростав у Копенгагені в міжвоєнні роки, багатьом буде боляче впізнати у цьому тексті себе або своїх близьких. Що не сподобалося? Подача надто фрагментарна, поверхова, іноді заплутана. Хотілося більше глибини саме у висвітленні родинних стосунків — між дівчинкою та її матір’ю, між батьками. Натомість — раптові стрибки в часі, нечіткі межі, образи, які з’являються й зникають, не встигнувши розкритися. З сусідами все чомусь вийшло ліпше. А ось у власній родині — хаос. То мати б’є, то вже ні. То вона — "краща людина", то викликає відторгнення. Те саме з батьком: то він безробітний, то знову працює, і так по колу. І все ж — оцінка позитивна. Бо я розумію, чому цю книгу називають сильною. У ній є моменти, які зачіпають, думки, що змушують задуматися. Авторка бачить світ незвично, тонко. Це книга, яка безсумнівно залишає по собі осад.