Світлана Алексієвич

Художньо - документальний роман про найбільшу катастрофу - 26.04.1986. Письменниця - лауреат Нобелівської премії з літератури у 2015 році.

Авторка "говорить" голосами звичайних людей, які постраждали від аварії. Ліквідатори та їхні дружини, маленькі діти, військові та працівники, які були там вже після, професори, лікарі.
І наскільки страшно, що людям не казали правду. Просто проводили евакуацію. Більшість їхали з дому, залишаючи все. Але були і такі, що ховалися і залишалися в Зоні, на рідній землі.
І люди помирали і вже значно пізніше здогадувалися, чому. А можновладці мовчали. Страшна історія і мало що змінюється і сьогодні.

Найбільше вразили 2 історії - розповідь дружини Людмили Ігнатенко, яка була зі своїм чоловіком до останніх днів. І їх було небагато, бо пожежники постраждали перші.
Друга історія-батько приїхав додому і викинув весь одяг, а пілотку подарував синові. І пухлина мозку в хлопчика через 2 роки.

Важка книжка, страшна історія, але ми повинні знати і пам'ятати про цю жахливу трагедію в нашій країні.

Книга, яка мене дуже вразила. Попри те, що я багато чула про Чорнобиль, читала, бачила фільми, проводила масові заходи на цю тему. Що ж нового я могла у ній побачити?

Нетиповість оповіді. Хто хоч раз читав книги Алексієвич, той знає, що вона не описує хронологію подій, документальних даних. Вона збирає «голоси» простих людей, що стали учасниками, свідками, героями чи жертвами події.

У книзі на читача чекають спогади. На 1, 2, максимум 4 сторінки кожна. Спогади абсолютно різні. Про емоції в день евакуації, розповіді тих, хто виїхати відмовився, про запах весни, посадку городу, весняне буяння, яке аж ніяк не вʼязалося в голові із чимось, що в цей момент приносить смерть.

Але найбільше вразили мене люди! Їхня відданість державі. Їхня готовність робити те, що їм кажуть, що треба робити для порятунку інших, не думаючи в цей момент про наслідки для себе. Мені все не вкладалося в голові, як люди беззахисно йшли в обійми радіації і навіть не думали втекти, відмовитися.

Історії дружин ліквідаторів про те, як їхні молоді чоловіки за кілька місяців почали згорати на очах і ніхто не міг їм допомогти. До них навіть підходити боялися.

А ще неусвідомлення того, чим це обернеться для людства. Адже відповіді на це питання немає й досі.

Чесно? Якось ця апокаліптична подія історії слабко відгукувалась у моїй свідомості.
Так, страшна катастрофа. Так, тисячі загиблих і постраждалих. Так, вбивча радіація, що в момент розповзлася світом.
Однак що конкретно це означає не на прісних словах, а на конкретних життєвих прикладах, я не знала (хоча ні, знати - знала, але не відчувала).

Мої асоціації з Чорнобилем здебільшого були у вигляді шкільних плакатів, які щороку доводилось малювати до річниці з дня аварії. Не мала я цілісної картинки чорнобильського жаху в усіх його деталях, в усіх проявах і з усіма наслідками.

І тут зі мною стається роман-свідчення "Чорнобильська молитва".

Чесний, відвертий, справжній.

Книга, в якій кожен - герой, який сповідується в надії на прощене майбутнє.

Це історія в десятках історій, з якою я нарешті відчула, спізнала, прорефлексувала, усвідомила.

Вражена.

Важливо, що хроніки Алексієвич - це не стільки спроба осмислити Чорнобильську катастрофу, скільки визначити, окреслити, позначити людське світобуття після неї. Тобто книга дає змогу не просто зафіксувати в голові сухі факти, а й почути голоси тих, для кого Чорнобиль став реальною частиною життя.

Окремо варто згадати про майстерність Алексієвич як авторки. Художня документалістика у її виконанні - це щось дуже притягуюче. Книга ніби вмикає тебе!

Чи радила б я всім читати "Чорнобильську молитву"?
Не впевнена.
Адже хтось міг прорефлексувати собі цю тему вже давно. Комусь для того достатньо перегляду приголомшливого серіалу від HBO.
Думаю, вирішувати це питання доведеться кожному самостійно, не орієнтуючись на суб'єктивні поради та рекомендації.

"Останні свідки" - збірка спогадів 3-12 річних дітей на долю яких випала Війна. Дітей, у яких вкрали дитинство, батьків, їхню кров. Дітей, які пройшли через пекло і все життя його намагалися забути.⠀
⠀
Більше трьохсот сторінок суцільного болю, близько сотні коротких спогадів від першої особи. Я не могла її читати через сльози і не читати теж не могла. ⠀
Найбільший страх дитинства у всі часи однаковий - залишитися самому, загубитися від мами і тата, навіть якщо навколо кояться нелюдські звірства.⠀
⠀
Всі книжки Алексієвич діють як щеплення. Ці історії варто осилити і обдумати усім. ⠀
⠀
⠀ «Хто після цього скаже, що діти не були на війні? Ніхто не скаже...» ⠀
⠀
⠀