Думай і дій як кіт.
А справді, чому б ні? Дослухатися до кота, може, комусь і складно. Але одне точно неможливо: не погладити його і не обійняти. Стефан Гарньє не міг не написати продовження, «Думай і дій як кіт-2». Бо поки говориш про кота, ти ніби тримаєш його в руках.
Кіт – це справжнє диво. Він є скрізь, куди би ти не пішов. В той же час він вкрай ненав’язливий. Дуже делікатний. Муркочить. Пеститься. Тулиться до вас. Ви прокинетесь вночі від того, що блискучі «живі фари» дивляться жовтим світлом просто вам в очі. А кіт лежить зверху, прямо на вас.
«Кіт не робить нічого особливого, але він робить єдине і найголовніше: він існує». Обожнюю цю думку автора цих двох книг. А ще: «Як перевірити, що кіт вас любить? Дуже просто: він залишається із вами».
У мене був кіт, багато років тому. Жив у під’їзді, бо там він і виріс: ми його не заводили спеціально, а побачили його в нашому домі, коли приїхали орендувати квартиру. Вдень він приходив до нас. Вночі вибігав спати у під’їзді, за власним бажанням. Я його назвала Пухнастик (а в ті роки Пушистик). Йому сподобалось.
Одного разу Пухнастик понюхав валеріанку і… сповз боком по стіні. Від кайфу. Із наступного дня ми бачили його перед нашою квартирою вже регулярно. Його вже не потрібно було запрошувати, сам приходив.
А ще, він так само, як і мій теперішній пес, вимагав… повернутися до нього обличчям. Мій диван тоді був майже на підлозі, як товстий матрас. Пухнастик зростом повністю його досягав. І якщо я лягала вдень почитати, повернувшись до Пухнастика спиною, він тикався холодним мокрим носом мені в бік, аби я повернулася до нього.
А все дуже просто: коти не вимагають уваги. Вони її отримують просто тому, що вони є. Це те, що хоче сказати Стефан Гарньє в обох своїх книгах «Думай і дій як кіт». І це те, в тому я переконалася на прикладі короткого життя із Пухнастиком.
Оцінювати такі книги неможливо. Бо вони геніальні апріорі. Хочеться лише поділитись відчуттям. А називається воно так: «Пухнастик, масіцька, можна я тебе цьомкну і почухаю?».