Бувають книги, які не читаєш, а відчуваєш шкірою. Наче йдеш босоніж по стерні — колюче, боляче, і кожен крок залишає слід. «Пісня води» — саме така. Спочатку вона викликає шок. Ти дивишся в текст і думаєш: «Що це за треш? Хіба можна про таке писати?». Але авторка, яка створювала цей роман у самому пеклі окупованого Маріуполя, не підбирає зручних слів. Вона просто відкриває двері в підвал, де повітря густе від пилу, нестерпної спраги та солодкуватого, нудотного запаху смерті. Тут немає імені у головної героїні, бо через її очі ми бачимо світ війни очима тисяч дітей, чиє дитинство розірвало снарядами. І є портал — не казковий шлях до порятунку, а страшна прірва між двома світами. З одного боку — дитина, що вмирає від спраги, з іншого — дитина-«патріот», вихована системою ненависті, де здатність вбивати прищеплюється як базовий життєвий інстинкт. Це зіткнення викликає не лише біль, а й справедливу лють. Хочеться, щоб вони там, за порталом, відчули бодай дещицю того жаху, який ми переживаємо щодня. Але серед цього мороку є те, що тримає на плаву — мамині листи. Вона писала їх заздалегідь, на кожен день народження доньки вперед, наче відчуваючи, що скоро її голос зможе звучати лише з паперових сторінок. Ці листи стали найвищим проявом любові, яка сильніша за бетон і обстріли. Вони — єдиний компас, який не дає перетворитися на звіра: «Я не можу вберегти тебе від усього. Не можу зробити так, щоб ти ніколи не плакала, щоб у тебе ніколи не боліло серце. Але я можу побажати тобі одного: хай у тобі завжди буде світло. Твоє власне. Не те, що дають інші, не те, що хтось може забрати. А твоє. Мама». Ця книга назавжди змінила моє сприйняття повсякденності. Після неї кожен ковток води стає цінністю, а звичайний мирний вечір більше не відчувається як даність. Це привілей, за який заплачено неймовірну ціну. «Пісня води» нагадує: навіть коли весь світ стає суцільним «трешем», твоє внутрішнє світло — це єдина територія, яку ворог не може окупувати, якщо ти сам її не здаси.