Мила, добра і затишна книжка, але порушує чимало і дорослих питань. Написано легко, дає чимало поживи для роздумів - прекрасне поєднання. Сподобалась мені значно більше за розкрученого Болдрі з його "Легендами та лате"
Анонім
📝«Кожній людині важливо мати найкраще для неї місце у всесвіті… Але іноді таке місце не можна відшукати. Тож треба створити його самотужки» 🖋 Попри те, що все так зване затишне фентезі за замовчуванням викликає в мене скепсис, на цю книгу в мене були неабиякі сподівання. І хоч починалося все непогано, один-єдиний тривожний дзвіночок на початку обернувся в цілу купу «пропаганди, на яку я не ведусь». Почну з любовної лінії, яка тут, на жаль, є, і яка починається з мого найненависнішого шаблону, де героїня щоразу, коли дивиться на хлопа, така: «Він мене бісить/поганий/вставте своє, але ЯКИЙ ЖЕ Ж ВІН КРАСИВИЙ, Я НЕ МОЖУ». І продовжується це зближенням через щоденне бухання віскі. Спочатку в Емілі Генрі, тепер тут — у мене вже складається враження, що авторки роблять своїх героїнь не підлітками, а 30+, тільки щоб додати алкоголь і відверті секс-сцени. Мені не вистачило хімії та взаємодії між персонажами, та й самих персонажів не вистачило. Коли весь персонаж хлопа — це високий КРАСИВЕЗНИЙ набундючений бібліотекар із дитячою травмою, який, втім, піклується про дітей — мені цього мало. Ця книга змушувала мене закочувати очі незліченну кількість разів. Починаючи з основної дихотомії між милими й добрими людьми, яка проходить через усю книгу: головна героїня й авторка ділять людей на милих (приємних зовні) і добрих (хороших у серці) й наголошують, що бути просто милим, але не добрим — це погано. Власне, головний злодій, адвокат Едвард, описаний як ввічливий і милий, але гнилий усередині. І хоча цей персонаж, безперечно, ханжа й расист, але всі його дії в цій книзі — як повіреного адвоката клієнтки, що забив тривогу, коли вона довго не виходила на зв'язок — цілком адекватні. Та навіть більше: його дії обґрунтованіші, ніж дії протагоністів, які викриває «поворотний поворот» наприкінці. Те саме з двома іншими персонажками, які отримують тут засудження — відьмами Ліліан та Прімроуз. Вони забезпечили і надали прихисток осиротілим дітям (і не тільки їм), але отримують засудження за те, що не вмикались емоційно і «не робили взагалі нічого». А як щодо того, що вони й не винні нічого? У цій історії якось дуже дивно розставлені пріоритети. Наприклад, у цьому світі всі відьми дуже швидко стають сиротами, тобто якщо відьма народила дівчинку (а саме такі діти частіше також стають відьмами), то ця відьма скоро помре. Незабаром ми дізнаємося, чому саме так відбувається, і розуміємо: це реально виправити. Але жодній людині в цій книзі навіть на думку це не спадає, бо колись хтось вирішив усе залишити так, як є. Дійсно, навіщо приділяти увагу можливості зберегти життя матерів-відьом і запобігти сирітству? Можна ж сфокусувати увагу на небажанні однієї конкретної купки людей діяти за буквою закону і волею опікунки трьох дівчаток, бо їм так добре живеться разом у будинку тієї самої опікунки, на гроші тієї самої опікунки та під її захисними чарами? Я обожнюю історії про found family, і ця відчайдушно намагається бути такою. Але я не можу повірити в те, що можна віднайти оцю родину за кілька тижнів повсякденного буття, як це робить головна героїня Міка Мун (так, ім’я настільки абсурдне, що навіть авторка його стібе). Як і не можу повірити в відчуття близкості — і тим паче відчути цю близкість самостійно — до персонажів, на кшталт Люсі, характеристика якої обмежується тим, що вона не біла, прибиральниця, адекватна і гостра на язик, або Кена — доброго японця, гея, садівника. У цій found family всі настільки солоденько-наївні, що це вже радше викликає дискомфорт, а не симпатію. А якщо додати до цього зілля вище згаданий поворот зі скелетом у шафі (або не в шафі), то все дійство навіть набуває не затишного, а психопатичного відтінку. І головне — з усіх можливих сценаріїв, де знайдена родина була б доречною, авторка чомусь створила такий, де було б виправдано поборотися за збереження реальних родин, принаймні в майбутньому, але ніхто цього не робить. P.S. У книзі є дуже кумедна одруківка у секс-сцені. І загалом якість перекладу в певних моментах викликала в мене підозри.
Анонім
Ідея книги здавалася інтригуючою: надтаємне товариство, магія, загадки, сила жінок — все, що могло б стати основою динамічного й атмосферного фентезі. Але, на жаль, реальність виявилася значно менш захопливою. Що не спрацювало для мене: – Сюжет розвивається повільно, події розтягнуті, а інтрига швидко втрачає напругу. – Героїні, які мали б вражати харизмою, виглядають одноманітно та іноді навіть штучно. Їхні діалоги не завжди переконливі, а поведінка часто виглядає неприродно. – Відчуття магії й атмосферності зовсім не вистачає. Світ ніби є, але не оживає — він лишається сухим набором фактів і пояснень. – Очікувала сильнішого акценту на «таємному товаристві», а вийшло щось між підлітковою драмою і слабко розвиненим містичним клубом. Є й кілька плюсів: – Гарне поліграфічне оформлення (якщо маєш паперове видання). – Ідея з магічною спадковістю могла б мати потенціал при іншій реалізації. Книга мене не зачепила. Не змогла повністю зануритися в атмосферу чи співпереживати персонажам. Ідея була, реалізація підвела. Як на мене, це могла бути цікава історія, але вона просто не розкрилася. Можливо, знайде свого читача — але це точно не моя історія.
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях
