Радомир Мокрик

Нові відгуки

Ця книга глибоко занурює в епоху шістдесятництва та знайомить із постатями українських дисидентів — людей, які не побоялися виступити проти совєтської системи. На основі інформації з різних джерел, унікальних архівних фото та інтерв’ю з учасниками й очевидцями тих подій розкриваються їхні переконання, боротьба, взаємопідтримка й важкі життєві випробування у «великій зоні». Це важлива й зворушлива книжка про силу духу, культуру та пам’ять. Вона нагадує, що ціна свободи — висока.

Анонім

Раджу до прочитання всім!!! Книга просто 10 з 10, 5 зірок!!! Відчуття ніби читаєш художній твір, про вигаданих персонажів, а не документальну книгу про реальних людей. Низький уклін автору Радомиру Мокрику, за те, що написав книгу про наших шістдесятників, бо на жаль більшість з них вже покинула цей світ, залишились тільки "останні з могікан". Сподіваюсь світ побачать і ще книги з цього циклу.

Анонім

У широкому розумінні шістдесятники — це письменники, митці, перекладачі, науковці, котрі розпочали активну діяльність на зламі 1950-х і 1960-х років. Проблема визначення «шістдесятників» чи «шістдесятництва» передусім полягає в тому, що до нього часто зараховують дуже різних людей. В певному сенсі історія шістдесятництва — це перемога критичного мислення над усюдисущою радянською пропагандою. Перебуваючи у вкрай обмеженому інформаційному просторі, молоді люди поступово починали мислити самостійно, щоденно рефлектуючи на реалії життя в радянській Україні. “Старші товариші” казали представникам шістдесятництва, що вони повинні орієнтуватися на народ, але вони забували про те, в яких умовах виростав читач і глядач. Адже справжніх мистецьких явищ було дуже мало. І саме здебільшого на макулатурі відбувалося виховування саме цього читача. В 1954 році в Радянському Союзі Марк Твен був «расистом», Гі де Мопассан - «аморальним». Всі хто читав твори цих авторів постійно виправдовувалися та шукали логічні аргументи у свій захист. З погляду сьогоднішнього дня ця ситуація може видатись ледь не комічною, але тоді така непокора коштувала місця в гуртожитку, в аспірантурі, в партії тощо. В культурному плані Москва пропонувала незрівнянно більші можливості, ніж будь-яке місто Радянського Союзу — це була логічна спланована політика імперії. Радянський Союз був конгломератом національностей, який Москва утримувала завдяки комбінації брутальної сили та культурних поступок та яким керувала залізною рукою протягом майже усього радянського періоду. Завжди проти когось і чогось боролися. Сприймання пересічними громадянами смерті диктатора Сталіна (паніка, давка, сльози на очах) свідчить про ефективність радянської пропаганди та інформаційний вакуум у суспільстві, та атмосфера страху, в якій воно жило. Ці елементи сталінської політики давало назовні потрібний результат. Всі розуміли, що сумніви, які вже існували перед тим, нехай і приховано, не були безпідставними. У тебе є сумніви, ти бачиш, що щось відбувається неправильне, але всі навколо тобі твердять і пишуть, що все насправді нормально. За таких умов людина починає сумніватися в собі, вона думає, що помиляється, що проблема в ній самій. Це теж спланована психологічна політика імперії. Саме критичне мислення, вміння попри пропаганду та сліпоту оточення вірити собі та аналізувати самостійно, стало головною рисою шістдесятників. Кінець 1950-х - початок 1960-х - це були не просто роки. Радянський Союз раптово вибухнув поезією. Загальновідомо, що поезія була єдиною формою протесту. Вона заповнювала собою порожню душу радянської людини, спраглої інформації й правди. «Шістдесятники» - це покоління, яке народилося в радянській системі й зуміло в ситуації цілковитого інформаційного вакууму розгледіти фальш цієї системи. В умовах радянського тоталітаризму це був інтелектуальний подвиг, який до того ж потребував громадянської відваги. Дехто з шістдесятників заплатив за непохитність своєї позиції багаторічним увʼязненням. Дехто — життям. Василь Стус в листі до Андрія Малишка зазначив: «Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні соловʼїні співи…»

Анонім