Радомир Мокрик

У широкому розумінні шістдесятники — це письменники, митці, перекладачі, науковці, котрі розпочали активну діяльність на зламі 1950-х і 1960-х років. Проблема визначення «шістдесятників» чи «шістдесятництва» передусім полягає в тому, що до нього часто зараховують дуже різних людей. В певному сенсі історія шістдесятництва — це перемога критичного мислення над усюдисущою радянською пропагандою. Перебуваючи у вкрай обмеженому інформаційному просторі, молоді люди поступово починали мислити самостійно, щоденно рефлектуючи на реалії життя в радянській Україні. 

“Старші товариші” казали представникам шістдесятництва, що вони повинні орієнтуватися на народ, але вони забували про те, в яких умовах виростав читач і глядач. Адже справжніх мистецьких явищ було дуже мало. І саме здебільшого на макулатурі відбувалося виховування саме цього читача. 

В 1954 році в Радянському Союзі Марк Твен був «расистом», Гі де Мопассан - «аморальним». Всі хто читав твори цих авторів постійно виправдовувалися та шукали логічні аргументи у свій захист. З погляду сьогоднішнього дня ця ситуація може видатись ледь не комічною, але тоді така непокора коштувала місця в гуртожитку, в аспірантурі, в партії тощо. 

В культурному плані Москва пропонувала незрівнянно більші можливості, ніж будь-яке місто Радянського Союзу — це була логічна спланована політика імперії. Радянський Союз був конгломератом національностей, який Москва утримувала завдяки комбінації брутальної сили та культурних поступок та яким керувала залізною рукою протягом майже усього радянського періоду. Завжди проти когось і чогось боролися. Сприймання пересічними громадянами смерті диктатора Сталіна (паніка, давка, сльози на очах) свідчить про ефективність радянської пропаганди та інформаційний вакуум у суспільстві, та атмосфера страху, в якій воно жило. Ці елементи сталінської політики давало назовні потрібний результат.   
 
Всі розуміли, що сумніви, які вже існували перед тим, нехай і приховано, не були безпідставними. У тебе є сумніви, ти бачиш, що щось відбувається неправильне, але всі навколо тобі твердять і пишуть, що все насправді нормально. За таких умов людина починає сумніватися в собі, вона думає, що помиляється, що проблема в ній самій. Це теж спланована психологічна політика імперії. Саме критичне мислення, вміння попри пропаганду та сліпоту оточення вірити собі та аналізувати самостійно, стало головною рисою шістдесятників. Кінець 1950-х - початок 1960-х - це були не просто роки. Радянський Союз раптово вибухнув поезією. Загальновідомо, що поезія була єдиною формою протесту. Вона заповнювала собою порожню душу радянської людини, спраглої інформації й правди.

«Шістдесятники» - це покоління, яке народилося в радянській системі й зуміло в ситуації цілковитого інформаційного вакууму розгледіти фальш цієї системи. В умовах радянського тоталітаризму це був інтелектуальний подвиг, який до того ж потребував громадянської відваги. Дехто з шістдесятників заплатив за непохитність своєї позиції багаторічним увʼязненням. Дехто — життям. Василь Стус в листі до Андрія Малишка зазначив: «Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні соловʼїні співи…»

Народився/-лася, приєднався/-лась до ОУН/УПА/Гельсінської спілки, заарештували, засудили на 5/10/15/25 років, звільнили, знову засудили/відправили в заслання, звільнили, а якщо пощастить, то реабілітували
⠀
Так можна коротко описати життєвий шлях 25 українців, які відбували багаторічні терміни увʼязнення у радянських виправно-трудових таборах та тюрмах, і яким вдалось вижити.
⠀
Це історії українців, які боролись за незалежну Україну, відстоювали самостійність держави, не переступали через свої цінності, навіть якщо їм через це загрожували каторги, заслання, тюрма, страждання і навіть смерть.
⠀
Кожна історія дуже болюча та щемлива. Читати емоційно важко, водночас ці історії надихають і захоплюють. Неможливо не захоплюватися тим, як люди, яких ні за що засудили до 25 років тюрми і страждань, ще й знаходили щось позитивне і приємне в цьому. «Табір - це свій мікросвіт. Людина не може весь страждати і плакати. Були дуже важкі хвилини - але була й неймовірна підтримка. Ми всім ділились одне з одним. Там я знайшов близьких другів», - розповідає член-засновник УГГ, політвʼязень Мирослав Маринович.
⠀
Ця книга містить 25 історій, які написали різні люди. Тож кожна з них має різний стиль викладу. Десь це більше схоже на журналістський текст, десь на щоденник людини. Деякі історії написані від третього обличчя, інші - від першого. Одні більше спираються на факти, інші - на емоції. Десь маємо інформативний виклад, в інших - репортажний, художній. В одних - це робота з архівами, в інших - інтервʼю з самим політвʼязнями.
⠀
Книга непроста емоційно, однак в ній, крім сумного, дуже багато і хорошого, життєствердного, позитивного. Герої книжки змогли це зберегти в собі, попри всі труднощі. Вона про важке, але читати було легко, швидко, динамічно і з гордістю.
⠀
Це чудова і важлива книга, яку я раджу почитати всім.

Те, що потрібно, щоб зацікавитись українською культурою, адже шістдесятництво - не лише про літературу. Основні дійові особи того часу показані не ідеалізовано, а правдиво. Водночас автор пояснює причини певного конформізму на початку становлення деяких діячів та обачності тих, хто зумів вижити в часи Розстріляного Відродження. Написано досить легко, тому навіть непідготовлений читач знайде для себе багато цікавого.

Одна з небагатьох справді вартісних документальних спроб дослідити феномен шістдесятництва без нудного академізму. Живі в своїй недосконалості герої, які не лише творили тогочасну українську культуру, але й кинули виклик тоталітарній системі в книзі Мокрика чіпляють з перших сторінок. Такого підходу дуже бракує українській шкільній освіті.