Марево. А в мареві сни. У снах спогади. У спогадах фантазії. От вам і мак. Тобто «Кокліко».
Майже простий хлопець із сусіднього райончика отримує керівну посаду на державному посту. А до того мітив на місце у мистецькій галереї Женеви. Тобто хлопець умовно із сусіднього райончика, але таки не зовсім простий.
Дівчина хлопця у комі. Ну, в смислі одна з дівчин. Бо віднедавна наш не зовсім простий хлопець із сусіднього райончика, здається, наново закохався. Здається.
Є ще в нього кілька друзів. Є мама. Є буцімто брат.
Коло замикається. І у колі починається такеее…
Ну, добре, перебільшую з «такеее». Але закручує історію Павло Матюша @mtshpvl непогано. Події розгортаються неквапно, проте бажання зрозуміти дійство не зникає впродовж тексту. А те, як вправно письменник вибудовує і вбудувує одне в одного сни, марева, спогади, фантазії, поєднуючи те все із реальністю, дивує і підігріває читацький запал.
Поміж тим, «Кокліко» - це якась сплошна еротика. Делікатна, хоча й трішки нав’язлива - наш хлопець із сусіднього райончика тим, мабуть, і звичайний, бо амурні фантазії у нього доволі середньостатистичні. Проте варто накинути нашому хлопцю пару додаткових балів за особливе відчуття міст і місць, в яких він бував - вміє він про них колоритно згадувати. Так само, як вміє помічати красу в дівчині, яку кохає. Кохає і кохати боїться. Життя без неї не уявляє, і життя з нею лякає.
Та не про кохання-зітхання твір. Є й інші наскрізні мотиви, що додають йому ваги.
І, мабуть, найважливішим є те, до чого Матюша усю свою макову історію зводить, - мрії мають збуватись попри жорстоку і абсурдну реальність нашого світу, нашої країни.
В цілому роман дуже сподобався. Хоча дрібки напруги не вистачало, хотілось натягнутої тятиви і прицільної в читача стріли впродовж всього тексту, а не двох-трьох окремих його епізодів.