Читалась важко і нуднувато.
Особистий досвід авторки з садами, її роздуми на цю тему та опис подій вже в кінці книги сподобались, інша половина тексту... ой, тяжко навіть сказати: величезні біографічні описи з купою власних назв і дат, які, складалось враження, взагалі мало дотичні до книги і додані туди заради к-сті рядків
Анонім
неймовірна крута книжка, в котрій поєднано питання походження та розвитку садів, кліматичні зміни, свобода, класовість суспільства - і все це в такий спосіб, що не можеш відірватись.
будьте готові, що після неї може захотітись мати власний сад.
з можливо надокучливого - безкінечні списки та назви рослин та сортів (але я чесно гуглив), це було дуже пізнавально та інтригуюче.
окремо: слова підтримки авторки Україні
Анонім
Це роман про кілька літніх місяців у 2017-му. Головна героїня — Кеті, яка щойно збирається заміж, їде з коханим в Італію, розмірковує про любов, тіло, смерть, текст, і водночас — про Північну Корею, про Трампа, про біженців, які тонуть, поки вона п’є вино.
«Крудо» — роман-експеримент, у якому Олівія Ленґ сплавляє дві свідомості: власну і Кеті Акер — скандальної, радикальної американської письменниці, яка ще у 70–90-ті руйнувала межі між особистим і політичним, літературним і тілесним. Акер померла від раку грудей у 1997 році, але в «Крудо» вона дивним чином отримує голос. Це не спроба створити переконливу ілюзію. Навпаки — Ленґ ніби каже: «Так, я запозичую чужий голос, так, я граюся з ідентичністю, так, усе це — про мене». Це очевидна постмодерністська гра.
На тлі особистого життя героїні — весілля, подорожі, побутові сцени — відбувається політичний колапс. Згадки про твіти Трампа, катастрофи, ксенофобію, війни, фейки й апатію вплітаються в текст так само органічно, як згадки про кекси чи імена коханців. «Крудо» — це не традиційний роман з чітким сюжетом. Це потік свідомості, спроба схопити стан тривоги, зневіри і втоми, які здаються дуже знайомими у 2020-х.
Мене це зачепило. Бо мені знайомий той стан, коли світ валиться. Коли ти щаслива — і водночас соромишся, що щаслива. Коли сидиш із кимось, кого любиш, але в голові крутиться новина про чергову трагедію. Коли важко вірити, що ЩОСЬ ще має сенс.
Це точно не книжка для кожного. Вона не зігріє, як плед, не розрадить, як гаряче какао. Швидше, вона як укол — болісний, але необхідний. Щоб відчути: ти ще жива. Ще думаєш. Ще не збайдужіла.
Анонім
Котолог
