Книга про пам’ять, турботу й опір руйнуванню. Олівія Ленґ майстерно поєднує особисту історію відновлення саду з культурними, історичними та політичними роздумами про саму ідею раю. Це не стільки книжка про рослини, скільки про час, спільноту й відповідальність за простір, у якому ми живемо.

Текст виглядає наче його через АІ прогнали. Набір слів через кому, діалоги десь посеред речення. У Олівії такий стиль, чи так переклали? Політики в книжці достатньо, щоб згадати що було у 2017 році, а також ціла купа цитат. Я прочитала до останнього розділу і досі не розумію в чому проблема гг, яка боїться всього і нічого одночасно, можливо в кінці зрозумію.

Розповідь про любов до природи, красу садів і невидимі зв’язки між людьми, історією та часом. Олівія Ленґ поєднує власний досвід відновлення занедбаного саду з подорожами крізь літературу, історію та мистецтво, перетворюючи сад на метафору пам’яті, свободи і творчості.

Читалась важко і нуднувато. Особистий досвід авторки з садами, її роздуми на цю тему та опис подій вже в кінці книги сподобались, інша половина тексту... ой, тяжко навіть сказати: величезні біографічні описи з купою власних назв і дат, які, складалось враження, взагалі мало дотичні до книги і додані туди заради к-сті рядків

неймовірна крута книжка, в котрій поєднано питання походження та розвитку садів, кліматичні зміни, свобода, класовість суспільства - і все це в такий спосіб, що не можеш відірватись. будьте готові, що після неї може захотітись мати власний сад. з можливо надокучливого - безкінечні списки та назви рослин та сортів (але я чесно гуглив), це було дуже пізнавально та інтригуюче. окремо: слова підтримки авторки Україні

Це роман про кілька літніх місяців у 2017-му. Головна героїня — Кеті, яка щойно збирається заміж, їде з коханим в Італію, розмірковує про любов, тіло, смерть, текст, і водночас — про Північну Корею, про Трампа, про біженців, які тонуть, поки вона п’є вино. «Крудо» — роман-експеримент, у якому Олівія Ленґ сплавляє дві свідомості: власну і Кеті Акер — скандальної, радикальної американської письменниці, яка ще у 70–90-ті руйнувала межі між особистим і політичним, літературним і тілесним. Акер померла від раку грудей у 1997 році, але в «Крудо» вона дивним чином отримує голос. Це не спроба створити переконливу ілюзію. Навпаки — Ленґ ніби каже: «Так, я запозичую чужий голос, так, я граюся з ідентичністю, так, усе це — про мене». Це очевидна постмодерністська гра. На тлі особистого життя героїні — весілля, подорожі, побутові сцени — відбувається політичний колапс. Згадки про твіти Трампа, катастрофи, ксенофобію, війни, фейки й апатію вплітаються в текст так само органічно, як згадки про кекси чи імена коханців. «Крудо» — це не традиційний роман з чітким сюжетом. Це потік свідомості, спроба схопити стан тривоги, зневіри і втоми, які здаються дуже знайомими у 2020-х. Мене це зачепило. Бо мені знайомий той стан, коли світ валиться. Коли ти щаслива — і водночас соромишся, що щаслива. Коли сидиш із кимось, кого любиш, але в голові крутиться новина про чергову трагедію. Коли важко вірити, що ЩОСЬ ще має сенс. Це точно не книжка для кожного. Вона не зігріє, як плед, не розрадить, як гаряче какао. Швидше, вона як укол — болісний, але необхідний. Щоб відчути: ти ще жива. Ще думаєш. Ще не збайдужіла.

Це глибока й чесна книга про те, як наше тіло пов'язане зі свободою, ідентичністю та владою. Олівія Ленг поєднує особисті історії з розповідями про митців і активістів, які ламали стереотипи й боролися за право бути собою. Читається не завжди легко, але дуже захопливо й важливо. Книга змушує замислитися: кому належить наше тіло, і як ми можемо стати по-справжньому вільними. Рекомендую всім, кого цікавлять теми свободи, тілесності та культури.

Ця збірка есеїв — це як розмова з надзвичайно цікавою, інтелектуальною, різнобічною людиною, яка при цьому не поводиться зверхньо, не робить з тебе дурня, а просто захоплює тебе своїми поглядами і думками. Олівія Ленґ — це небінарна особа і просто неймовірна особистість, яка створила справді вражаючу нон-фікшн книгу про боротьбу ЛГБТ-спільноти та темношкірих за свої права. Це книга про тюрми, куди часто потрапляють ті, хто прагне змін, про те, як держава карає за свободу — тілесну, сексуальну, духовну. Коли ти по-справжньому вільний — це автоматично робить тебе небезпечним. Коли ти щиро виражаєш себе — система хоче тебе зламати. Це також історія про те, як суспільство контролює наші тіла, вчить нас, кого любити, як будувати стосунки, що вважається "нормальним". Історії боротьби проти расизму, гомофобії, пригнічення — вплетені в особисту розповідь самої Ленґ. Вона не просто спостерігає з боку — вона і є частиною цієї боротьби. Наприклад, у молодості вона брала участь у захисті лісу в Англії — разом з іншими екоактивістами жила на деревах, щоб не допустити вирубки (про це вона пише в іншій своїй книзі) Героїні цієї книги — справжні, живі, з усіма своїми пристрастями, болями, тілами, ідентичностями. Вони — борці. Художниця Ана Мендьєта, письменниця Сьюзен Зонтаґ, ЛГБТ-активіст Байард Растін, співачка Ніна Сімон — всі ці люди боролися за свободу. Їхні історії переплітаються. Ця книжка — як хода солідарності з усіма уразливими групами. Вона змусила мене згадати про власний активізм, про власну свободу — і про те, як легко ця свобода може бути покарана. Олівії Ленґ вдалося торкнутися найглибших, іноді табуйованих, частин людської душі. Однозначно рекомендую! І оформлення неймовірне!