Є книжки, які торкаються душі, залишають після себе тепло, тривогу чи навіть тихий біль. А є такі, що наче обіцяють це зробити, але в останню мить відступають. Саме так я відчула себе після прочитання «Часу для всього» Олени Алчанової — ніби чекала чогось важливого, але натомість отримала байдужість. Саме так — ця книжка про байдужість… Сюжет мав потенціал: дівчина Соня, підліткові пошуки себе, перше кохання, спроби вирватись із самотності. Це ті теми, які мені близькі. Я дуже люблю, коли автори пишуть про внутрішній світ підлітка — щиро, боляче, справжньо. Але тут щось пішло не так. Мені не вистачило емоцій — не зовнішньої драми, а глибини. Героїня — ніби за склом: ти бачиш її життя, її дії, але не можеш доторкнутися до її душі. Вона мовчить, коли хочеться крику. Вона приймає, коли хочеться спротиву. А найбільше — вона ніби змирилася з самотністю. І це болить. Дорослі — байдужі до дітей, підлітки – байдужі до дорослих, егоїзм і саморуйнування, ось що я відчула в цій книжці. Я чекала на щось живе. Але натомість отримала історію, де занадто багато байдужості — не жорстокої, не злісної, а тихої, звичної, виснажливої. І, можливо, саме це і було задумом авторки — показати внутрішню втому покоління, яке не вміє говорити про почуття. Але якщо це і був меседж, то він залишив мене холодною. Якби ця книга була кольором, вона була б сірою: не темною, не яскравою — просто ніби нічого не відбувається. Наче у героїні є всі підстави відчути щось справжнє, але вона ніби мовчить. І мовчить так довго, що врешті втомлюєшся слухати. Особливо болісно було читати про байдужість дорослих до внутрішнього світу підлітка. Ця тема, на жаль, дуже знайома багатьом — коли твої переживання знецінюють лише тому, що ти ще "малий", що "в тебе немає справжніх проблем". У творі це звучить аж занадто відчутно — світ дорослих далекий, холодний, зайнятий своїм. Вони дивляться, але не бачать. Ігнорують, ображають, принижують, а потім щиро дивуються, чому підлітки платять тією ж монетою — байдужістю, мовчанням, замкнутістю. Але ж це — відповідь, крик мовчанням, спроба захистити себе. Повість Алчанової ніби й порушує цю проблему, але так, як дорослі зазвичай це і роблять — не занурюючись, без спроби зрозуміти по-справжньому. Ця книга мене не розізлила — ні. Вона просто розчарувала. Іноді це навіть гірше. Бо після гніву залишається емоція, а після байдужості — порожнеча. І, мабуть, це найбільший мій докір до «Часу для всього». Щиро Ваша #Клякса.

Я не прочитала цю книжку на одному подиху. Місцями вона складна, бо ти мимоволі приміряєш якісь історії до себе. Співчуваєш, бо вони правдиві і часто описують болючі досвіди авторок. Тут і про материнство, і роботу, і вплив совка, і той "прекрасний" ідеал краси, і про захмарні цілі і їх досягнення. Та багато, про що. Лишень хочеться сказати Спасибі всім тим жінкам, що поділилися своїм сокровенним. Історія Ірини Галай, першої українки, що підкорила Еверест викликала щире захоплення. Книжка важлива. Вона написана жінками для жінок, а я б сказала, що такі історії - то мастрід і для чоловіків, аби краще нас розуміти.