Олександра Черепан

Зізнаюся, починала читати з пересторогою: азійська міфологія — це круто, але виписати її якісно — завдання не з легких. Що ж, Олександра Черепан взялася за це завдання й виконала його так, ніби тримала катану, а не перо! 🗡

Якщо ви хочете відчути себе в атмосфері магії, загадкових подій, дрібки мафіозних (пардон, в Японії ж якудза) настроїв і стародавніх легенд, "Жнець без коси" стане для вас цікавим відкриттям. авторка досить впевнено вводить читача у світ, сповнений східного шарму та інтриг.

Сетинг крутий: ти відчуваєш вологе повітря островів, чуєш шум моря 🌊 й навіть уявляєш блиск меча в променях сонця. Водночас, хоч деякі елементи, як, наприклад, рудий слідчий Ксандер, трохи контрастують із загальним антуражем, це зовсім не псує враження. Навпаки, його перепалки з головною героїнею Рувей (ох і саркастична вона мала язва) додають історії динаміки та яскравості 😂

Щодо сюжету: в ньому є родзинка та й він непогано тримає увагу, хоч іноді можна вгадати, куди все це приведе. Але то не головне! Авторка створила атмосферний світ і харизматичних героїв, що навіть передбачуваність не здається вагомим недоліком 💫

Рувей, головна героїня, — не безстрашна із палаючими очима дівчина, яка готова кинутись на меч заради абстрактної ідеї. О, ні, насправді її мотиви прості й зрозумілі: вижити. Дівчина береться за небезпечну місію — знайти легендарну прокляту катану 🗡(смайлика катани в мене нема 🥲), яка здатна змінювати долі. І це завдання відчувається як боротьба, сповнена страхами, викликами й несподіваними поворотами.

Без ложки дьогтю не обійшлося: місцями хочеться глибшого занурення в історію світу та мотивацію героїв. Деякі моменти були рваними стрибками в часі. Але як для дебюту, це хороший старт 🔥

"Жнець без коси" залишає післясмак і бажання повернутися до цього світу в наступній частині. Якщо вам подобається азійська атмосфера, пригоди та інтриги, ця книга варта уваги! 📚✨

Книжку «Жнець без коси» я придбала на КиївБукФесті, через яскраву і красиву обкладинку. Вдало підібрані кольори, розфарбований зріз - книжка відразу привертала увагу. Не знаючи автора, навіть не здогадуючись про сюжет, я не втрималась… і купила її, забравши ледве не останній примірник на стенді видавництва. І ось її час прийшов…

Складно назвати жанр «Жнеця без коси», трохи схоже на псевдоісторичне фентезі, з певним нахилом до міського фентезі та фентезійного детектива. Сюжет мені зайшов, він одночасно простий і між тим доволі закручений і динамічний. Дія відбувається в світі який дуже нагадує Китай середини 19 століття, з усім набором класичних китайських міфів – вогняні дракони, лиси перевертні, лісові демони. Головна героїня, Рувей – блакитноока молода дівчина, сирота, що з малечку вивчала бойові мистецтва. Пізнавши злидні, голод і присмак смерті, заради спасіння єдиної подруги змушена стати штатним найманим вбивцею в місцевого кримінального авторитета. Про неї вже ходять легенди, як про «Жнеця» - вбивцю, що відрубає голови. Доля зводить її з рудоволосим імператорським слідчим Ксандером - чесним, відкритим, і не дивлячись на таку посаду, дещо наївним. Разом, їм доведеться розшукати легендарний меч, який поверне в цей світ колишніх володарів – драконів, віднайти вчителя Рувей, що вважався померлим, і перемогти підступну лисицю-перевертня.

Сюжет дуже класно прописаний, в нього вдало вписані китайські міфи про драконів і лисів, і чимось мені нагадав новели Пу Сунлін з його «Ченців-чудотворців». Але при такому класному сюжеті, в книжки бездарні декорації. Почнемо зі світу, спочатку світ сприймався як Китай середини 19 століття. Бо все нагадувало часи після кінця політики «закритих морів», поява кави, Імператор створює поліцію і таємних слідчих, зброя в основному мечі, вогнепальна зброя малопоширена, між тим є складні механізми типу наручних годинників. Але звідки в Китаї 19 століття взявся шампунь, який винайдуть тільки в 1903, залишається загадкою.

Далі цікавіше, в розмовах героїв проскакують дуже знайомі слова і фрази, які важко уявити в устах навіть фентезійних героїв псевдокитаю – «квест», «психотропні речовини», «піди в садочок наїжся черв’ячків»… Вершиною цього всього, є привітання головної героїні у будинку кримінального авторитета – «Вечір в хату…». Був момент, що я очікувала на певний «ісекай», тобто наявність сучасного «попаданця», який би всьому цьому навчив героїв. Але його немає. Пояснювати все «авторським стилем», мені не хочеться, бо ці фрази чіпляють і відволікають від основних подій сюжету. Відчуття ніби прийшла в театр на оперу «Кармен». А там музика і сюжет класичні, але Кармен в українському народному костюмі, а Дон Хозе в ластах... Під кінець книжки я вже не звертала увагу на всі ці «деталі», просто слідкувала за сюжетом, сприймаючи все прочитане, як дуже класний фанфік на невідому мені дораму.

Декілька слів хочу сказати про героїв, Олександра Черепан створила глибоких і багатогранних персонажів, які випромінюють життєву правдивість. Головна героїня Рувей балансує між силою і вразливістю, шукаючи відповіді на фундаментальні питання життя та смерті. ЇЇ одержимість дружбою, самопожертва і страх самотності надзвичайно сильно вразили мене, можливо через те, що в деяких рисах я впізнала себе. Романтична лінія між Рувей та Ксандером ніжна та чутлива, додала книжці краплинку пристрасті.

Під кінець, пишучи цей відгук, я все намагаюсь дати відповідь на питання - «Чи буду я читати продовження?». І не можу її знайти… Мені дуже сподобалась історія «Жнеця без коси», і хотілось дізнатись її продовження, але незрозумілі «деталі» збивають мене з пантелику… Тому це рішення я відкладу, до моменту коли продовження попаде на полиці книгарень.

Щиро Ваша #Клякса.

От так от читаєш собі книжку в азійському сеттінгу (кімоно, катана, ієрогліфи - оце всьо), і раптом герой, зайшовши в дім:
— Вечір в хату

🤡🤡🤡

Оригінальнінько, чо...

А взагалі я оце підозрюю, що десь в типографії протіряли пару перших розділів, але вирішили, що "очєвідно, що™".

Реально, от прям не вистачає якого нормального інтро — це раз, і якогось поділу чисто засобами мови для опису подій минулого і сучасного.
Бо, ну ок, ти пишеш про зараз в теперішньому часі (не сильно його, до речі, люблю, але шоуштам, зараз інакше не вміють), але блін, про те, що відбувалося кілька років тому, якось можна було писати не "іду, бачу, роблю"?

Але я таки здалася вночі і закинула на полицю недочитаних.

Просто згадала, що це ані книга на огляд, ані тим більше рукопис на розгляд, і дочитувати це, якщо не хочеться, то й не треба!

А таки не хочеться. Чому?

Ну, пару причин як раз читайте вище: відсутність інтро або хоча б органічних спроб пояснити устрій світу, та нероздільний теперішній час.

Ну а по-друге (хоча це, мабуть, вже по-третє), я зрозуміла, до чого все йде в цих двох головних героїв ще з першої появи його із Такою Легкою Ходою™ (а потім були очі, голос etc etc), і питання "чим все завершиться?" стало очевидним. Інтерес миттю пропав.

Така ясність не заважала б, насправді, дочитати, якби решта подій захопили. Чого не сталося. І ще й це іскріння в мозку, як влучно підмітили в коментарях, із суцільним "тут, зараз, іду, бачу".

При цьому я точно НЕ ставлю тег #Дафа_не_радить, адже це не прям катастрофічно поганий чи ніякий текст. Так, кримінальний жаргон чи дитячі пісеньки про наїстися хробачків в азійському сеттінгу виглядають, гм, крінжово, але зрештою, чом би й ні?

Текст просто не мій і насправді я можу його маркувати #Дафа_радить десь у добірці сучасного українського підліткового фентезі. Він свіжий, досить оригінальний, і за відсутності інших книг я б і навіть дочитала.

Просто поруч лежить Гілл, якому точно не треба підкреслювати червоним місця для редактури.