Олександра Буревій

Що б не намагався зробити з тобою цей будинок, тримайся своєї правди".

Якщо в дитинстві вас лякали фразою "будь чемний, бо віддамо тебе в інтернат", то, читаючи цю книгу, маєте можливість уявити, що цю погрозу реалізували, і ви опинились в дивному прихистку.

🕸️Стара фортеця, що нагадує декорації готичного роману, стала притулком для безлічі травмованих дітей.
Життя мешканців прихистку регламентують жорсткі правила, серед яких й "Правило Нового Імені", що дозволяє стерти минуле і почати все спочатку. Ізольовані від зовнішнього світу, з новими іменами діти мають власні жорстокі традиції та дивні ритуали.

🕸️Авторка майстерно занурює нас у темну, моторошну атмосферу будинку, з безліччю кімнат та ходів.
Саме прихисток виступає одним з головних героїв. Він живе власним життям, навіюючи відчуття страху, невизначеності та безвиході на дітлахів, які знають: покинути його не вдасться, бо кожного з них тримає у своїй надміцній павутині підступна Павучиха🕷️

Персонажами є самі діти. Деякі з них видаються позитивними, але в певний момент вони все ж оступаються.

🕸️Читаючи цю історію, у мене було відчуття, що я переглядаю моторошний жахастик, від якого сироти пробігають по шкірі.
Напруга наростає з кожною сторінкою, межі реального та потойбічного стираються, і з часом ти розумієш, що відбувається щось вельми жахливе.
І, на жаль, без війни, яка тут теж згадується, та втрат не обійдеться.

🕸️Мені неймовірно сподобалась психологічна складова цього твору. Авторка торкнулася найбільш болючих, тригерних моментів, які часто випадають на долю підлітків: поганий приклад у сім'ї, цькування, насильство, підштовхування до суїциду, вороже ставлення до ЛГБТ. Яскраво описаний стадний інстинкт, коли ти стаєш частиною зграї, впускаєш у себе темряву і перестаєш розрізняти добро та зло.

Та все ж авторка наголошує, що будь-які важкі випробування коли-небудь обов'язково закінчуються.

🕸️Найбільшим здивуванням став для мене фінал. Дуже непередбачуваний)
І тут я замислилась: якщо б мені випала нагода набутися з дорогими мені людьми, які існують вже в іншій іпостасі, чи змогла б я встояти перед такою спокусою? 😌

Перше, що я хочу сказати це неймовірна книжка! Я прочитую близько 70-80 книжок на рік, але тих, від яких в повному захваті - одиниці. Ця книжка саме з таких. І хоча, я невелика прихильниця «темної» прози, ця книжка мене неймовірно вразила. Можливо тому, що мій власний життєвий досвід переплівся з певними подіями в книжці. «Прихисток» презентувався як «темне фентезі», але елементи фентезі з’явились лише під кінець історії, тому я більше сприймала цей роман як «похмурий» трилер.

Сюжет на початку зовсім не фентезіний, я б навіть сказала більше, він аж занадто реалістичний. Події роману відбуваються в наш час, в інтернаті для дітей позбавлених батьківського піклування, в якомусь досить віддаленому місці однієї з прифронтових областей. Прихисток досить моторошне місце, створений в старому особняку, з похмурою історією, з типовими внутрішніми правилами і проблемами такого місця. Мешканці інтернату, як викладачі так і вихованці, підкоряються неписаним, майже «тюремним», правилам. З якими знайомі всі, хто, хоч якось стикався з такими закладами. Вони роблять вигляд, що зовнішнього світу не існує, підкоряються жорсткій кастовій системі, проводять посвяти для новачків, вірять в правило «Зміни імені», коли змінивши ім’я можна почати життя ніби з чистої сторінки. В першій третині книжки, не дивлячись на всю «похмурість» описаних подій, було схоже, що персонажі книжки грають в якусь гру, містичні «Відьми», «Змії», «Зоряні», «дарунки», незрозуміла «Павучиха» все здавалось на якусь гру. Але з кожною сторінкою ставало все більше зрозуміло, що «страх» тут справжній, а ставка в цій містичній грі - дитяче життя.

Мене спочатку трохи «чіпляв» стиль написання роману «Прихисток». Кожен новий розділ подавався він нового персонажу. Але потім зрозуміла, що такий стиль досить доречний, адже дозволяє показати різні точки зору на події роману. Створивши справжню тривимірну картину трагедії, в якій містичним чином переплелись «тюремні закони» та «закони потойбіччя», психологічно травмовані «важкі підлітки», вигадані та справжні «привиди» цього загадкового місця. Кожна нова сторінка породжувала новий «страх», нову загадку, тримаючи інтригу до самого останнього рядка.

Динаміка розповіді трохи рвана, якщо від початку вона була просто напруженою, то після появи Торі-Свічадо перетворилась на вибухову. І тільки на кінець - трохи провисла. Фінал історії цілком закінчений, розставлені всі крапки над «і», розгадані всі загадки.

Книжка психологічно важка і правдива, за «темним» фасадом містичної історії Олександра Буревій заховала дуже багато питань та проблем нашого сучасного суспільства. Проблеми системи інституційного догляду та виховання дітей, проблеми реабілітації дітей позбавлених батьківського піклування, функціонування закладів патронатного виховання в умовах війни, байдужість більшості обивателів до долі дітей - вихованців таких закладів. Як «Дамоклів Меч» під час читання, в мене, майоріла думка: на початку війни встигли евакуювати сотні державних установ, але не встигли вивезти жодного «дитячого будинку»… Доля мешканців таких закладів, що попали в лапи «узко-мовних покручів» лиха і трагічна…

Головна ідея роману - привиди синців не залишають… Справжні рани завдаються руками живих людей… Боятись потрібно не містичних привидів, бо живі - набагато страшніші. «Прихисток» в своїй містичній природі, не робив лиха своїм мешканця. Він як підсилювач, відкривав в своїх мешканцях їх справжню сутність, в когось добру, а в когось злу. В Мілорда – жорстокість, у Франсуа – закоханість, в Медузи – ненависть, в Чугайстера – відстороненість, у Пустки – дружбу, у Літо – страх, а в Гарпії її нетрадиційну орієнтацію.

В кінці хочеться додати, давно в мене не було книжки, яка б так сильно захопила мою увагу. Два дні я «проживала» цю історію, співпереживаючи героям, боялась їх, боялась за них, вірила в них. І хоча я ніколи не рекомендую книжок, ця книжка варта, щоб її прочитали…

Щиро Ваша #Клякса.