Олександр Бойченко

Це моє перше знайомство з творчістю автора, есеї якого дуже любить Емма Антонюк. Що сказати - мені сподобалось.

В голові лунав голос, наче сам автор читав свої роботи. Письменник в коротких історіях описує свої думки про Донбас та Крим, російську мову в Україні, літературу, спогади та визначення себе, як українця.Написано дуже майстерно, з гумором.

Книжка видана ще до великої війни і зараз деякі есеї майже як передбачення чи то просто правильне розуміння всього, що відбувалося в незалежній вже країні роками. Дуже багато особисто мені близько, адже в нашій частині України багато що сприймалося інакше.

Рекомендую знайомитись. Вам точно сподобається.

"Нормальна людина не може хотіти війни, зокрема - війни з Росією. Будь-яка війна - хоч програна, хоч виграна - це завжди страшно. Але є одна-єдина річ, яка страшніша за війну. Страшніше за всяку війну - знову стати ізольованим від світу бараком у зоні русского міра".
⠀
Я слухала Бойченка двічі. Одного разу він заміняв нам лектора в університеті, і я шкодую, що він не читав нам якогось курсу. Другий раз на Книжковому арсеналі.
А ще я читала дві його книги - "Країна за Збручем" і улюблена моя, раритетна "Щось на кшталт шатокуа".
⠀
Збірка есеїв - дуже зручна форма. Ти просто читаєш по одному-два щодня, і приміряєш до себе: погоджуєшся з автором чи ні. Я переважно погоджуюся.
⠀
Автор розповідає про подорож до Сакартвело, на яке теж напала Росія, і пише так про знайомого: "Саша ненавидить Росію ще більше, ніж я, а таке у живій природі зустрічається вкрай рідко". Здається, тепер ми всі солідарні з Сашею.
⠀
"Я вважаю, що нинішній Захід - це аморфна купа гною, але ні у вас, ні у нас немає іншого способу вижити, окрім як у неї вступити", - ну хіба тут можна не погодитися?
⠀
Не оминає Бойченко і теми літератури. Тут і Леся Українка з Стефаником, і Уладзімєр Арлов. За його рекомендацією я уже придбала "Катерину" Аппельфельда.
⠀
Зокрема, про Алєксієвич: "білоруськими я називаю письменників і письменниць, які пишуть білоруською мовою. А народжених в Україні російськомовних - ні, не називаю".
⠀
Ще одна тема, про яку багато говорять зараз: злочини радянських солдатів під час Другої світової.
"Масштаб червоноармійської гуманітарної місії... Масовий алкоголізм, масові зґвалтування і масове нищення усього, що не вдавалося вкрасти, бо уже не було куди пхати. Розстріляні ешелони з біженцями, розстріляні немовлята на вокзалах, розстріляні стада корів у полях. Про такі дрібниці, як принципове ігнорування клозетів і турніри з накладання куп у книжкові шафи чи порцелянові сервізи". Можем павтаріть у всій красі.

Ворохта. Література. Розмови.
Така багата та книжка, насичена.
Для тебе, це ніби компанія без компанії, лекція без лекції, дискусія без дискусії. Тебе запросили, але так, щоб жодного звуку, жодного подиху.

Тут не тільки Друль, Андрухович та Бойченко, а й Франко, Жадан, Гессе, Шекспір і не тільки. І скільки тут здалеку рідного про текст, переклади, книжки. І так про те все любо було читати, так тепло, а деколи з домішкою гіркоти.

Моє улюблене - про зв'язок музики з текстом. Теж ніколи особливо про це не думала, тільки знаю, що без першого друге мені важко йде - вони для мене завжди були природньо взаємопов'язані. А все тому, що текст - річ музична, вона пливе, має свою мелодію та композицію. Сакральний зв'язок.

Дуже сподобався формат книжки. Це і не репортаж, і не інтерв'ю. Це таки справжній ворохтаріум!
Прочитаєте - зрозумієте.

Не можу сказати, що книга мастрід. Але в ній є ідеї для роздумів, гострі кути для дискусій і головне - своєрідна авторська думка.

Читати, читати, читати.
Я обожнюю стилістику Олександра Бойченка. Це крутезний мікс: інтелектуальність, ерудованість, почуття гумору, відчуття дистанції, іронія, роздуми та досвід.

"Гра на вибування" вийшла друком навесні 2022го року. І це перша книга, яку я власне змогла прочитати від початку повномасштабної.

Це збірка фейлетонів, хоча для мене більше про есеїстику вона, про історію сьогодення, про взаємовідносини країн, про історії людей та особистий досвід прожитого.

Це інтелектуальна проза, вона насичена і смачна для мозку.

Атмосферна, товариська бесіда і водночас калорійна літературознавча лекція.
Так, я кажу про книгу. Про ту, що з дивною назвою "Ворохтаріум".

Але дивна вона лише до перших прочитаних сторінок. Бо після, абзац за абзацом, втягуєшся у той насичений і ненав'язливий обмін думками, що його нитка за ниткою сплітають інтелектуали Юрій Андрухович, Олександр Бойченко та Орест Друль.

Читаючи, смакуєш змістовними балачками про слова, тексти і переклади, дивуєшся відкриттям про Шекспіра, Сократа і Лема, старанно відслідковуєш хід дискусії про неукраїнську українську літературу...

І ось минає година, може, дві, і непомітно, ба навіть підступно, разом із черговим розділом "Ворохтаріуму" закінчується наповнення твого вечірнього келиха.